Об'єктивні детермінанти гіпертрофованості етнічної самосвідомості

Проте справа полягає не в тому, щоб вишикувати низку критеріїв етнічного, а також не в тому, щоб вичленувати один або кілька з них як визначальні. Справжня проблемність полягає у з'ясуванні того, чому, хоча об'єктивно етнічні відмінності не є соціально вельмизначущими, однак суб'єктивно, тобто в індивідуальній та у груповій етнічній свідомості й самосвідомості, вони зазнають майже гіпертрофованої абсолютизації. Чому як в індивідуальній, так і в груповій самосвідомості їм, цим ознакам, надається вагомість, що не є адекватним віддзеркаленням їхньої дійсної значущості у взаємодіях між людськими спільнотами?

I тут доводиться констатувати, що коли йдеться про етнічне, передовсім виникає психолого-когнітивний і соціально- культурний образ безлічі взаємно відмітних феноменів. Звичним, стереотипним, майже само собою зрозумілим стало сприйняття етнічного через відмінність і відмітність. Етнічне найчастіше навантажувалося смислом протилежності (аж до протистояння) якомусь іншому імпліцитно заданому етнічному. Якими ж є витоки, історичні коріння саме таких підходів, сприйняття, осмислення?

Гадаємо, що вони вкорінені одвічною конкурентною боротьбою за життєвий простір, за незалежне і безпечне існування, урешті-решт – за самозбереження. Отже, тому традиційним було ставлення до будь-якої конкуруючої етнічної спільноти (а такою бувала переважно спільнота сусідська) як до чужої, а то і як до ворожої. Сама ж конкуренція була пов'язана з прагненням або убезпечити свою етнічну спільноту від можливої або реальної експансії конкуруючої спільноти (якщо відчувалася більша міць останньої), або придушити (у деяких випадках аж до цілковитого винищення) конкуруючу спільноту (якщо відчувалася власна міць стосовно неї). У будь-якому разі індивід, включений у відносини протистояння, а може навіть – конфронтації або й ворожнечі, убачав свою соціальну (і не тільки соціальну!) захищеність, найбільшу безпеку для себе, а також і можливий власний успіх у найщільнішому взаємо- й спільнодіянні з членами “своєї” етнічної спільноти. (Зрозуміло, що це взаємодіяння має свої правила, регламентації, яким необхідно підпорядковуватися.)

Якщо історично початкові форми міжгрупової конкуренції зводилися переважно до боротьби за втримання або розширення життєвого простору, то у ході поступового “усуспільнення” людства ці форми стали більш різноманітними, втілюючись у протистояння між етносами, державами, соціальними класами, професійними та іншими групами людей. Сьогодні вони репрезентовані боротьбою у сфері виробництва товарів, послуг, ідей, боротьбою на ринках праці, боротьбою за ринки збуту та ринки сировини, боротьбою у царинах розподілу та споживання, боротьбою за владу тощо. І в кожному випадку соціальна всталеність втягненого у ці протистояння індивіда визначалась і визначається мірою його “зрощення” зі “своєю” групою або “своєю” спільнотою. На когнітивно-психологічному рівні це завжди виявляється в усвідомленні й відчутті своєї причетності до відповідного соціального цілого, своєї залученості до нього й приналежності йому.

Звідси можна зробити висновок, що і в міжетнічному протистоянні головним для залученого до нього індивіда є усвідомлення його надійної включеності у “свій” етнос. І відповідне почуття є етнічним лише за формою, будучи значною мірою соціальним за своїм змістом. Адже етнос – це форма соціальної консолідації, в якій індивідам гарантована істотна безпека. Ті етноси, які не змогли забезпечити такої безпеки, зникли або у фізичному, або в історичному розумінні. Так, ми знаємо, що свого часу безслідно зникли обри й пруси, нині зникають вепси, ханти, мансі, долганці, коряки та інші малі етноси.

Парадокс “немаргіналізації” етнічної самосвідомості

На сьогодні “маргінальний статус став нормою існування мільйонів людей у різних регіонах світу” [15, с. 59], але чи знаходить ця обставина адекватне відбиття у самосвідомості соціальних індивідів як етнофорів? Відповідь має бути негативною, а саме: ні, етномаргінальний статус індивіда не призводить автоматично до відповідної маргіналізації його самосвідомості.

Справа в тому, що етнічна маргіналізація, сприяючи розмиванню традиційної етнічної специфіки й наповненню культурних традицій рисами, які мають інтегрований характер, тобто – міжетнічними й надетнічними інноваціями, веде до вияву, за словами Г. Старовойтової, “так званого “етнічного парадоксу” сучасності (протиріччя між послабленням етноспецифічних властивостей об'єктивованої культури та піднесенням етнічної свідомості)” [16, с. 140]. Ця дослідниця сучасних етнічних процесів вважала за необхідне підкреслити, що “в усій сукупностi соціальних явищ етнокультурні та етнопсихологічні характеристики (передовсім – етнічна самосвідомість) виявляються досить усталеними, натомість соціально-економічні характеристики – дуже рухливими” [16, с. 150].

Крізь ці позірні парадокси проглядає нова форма міжетнічного буття, яка ґрунтується на усвідомленні взаємоціннос- ті етносів, на усвідомленні того, що “самовтрата етносу є водночас ударом по генофонду всієї світової культури” [17, с. 27]. Проте таке розуміння, своєю чергою, виростає з усвідомлення об'єктивної суспільної потреби у перетворенні особистості на найвищу цінність, на сенс і мету суспільного розвитку, на чітко етнічно виражену індивідуальність.