Усвідомлене почуття етнічної Батьківщини

Будь-яка первісна людська спільнота, вириваючись із тваринно-природних зв'язків та залежностей, формувала зв'язки та залежності соціально-природні. То була доба формування етносів, що ототожнювали себе передусім із певним природним середовищем як зі своєю Батьківщиною; з усією діяльністю предків на цих просторах як із своєю Історією; з усіма матеріальними, соціальними та духовними результатами цієї діяльності як зі своєю Культурою.

Гадаємо, що прийнятним може бути таке визначення: етнічна Батьківщина – це природа загалом, тобто сукупність особливостей ландшафту клімату, флори й фауни, які позначилися на формуванні певного етносу й на тлі яких відбувалися найважливіші доленосні події процесу цього формування в оболонці різноманітних соціально-економічних, духовно-культурних, військово-політичних та інших внутрішніх і зовнішніх стосунків та відносин.

Етнічна Батьківщина – це явище культурно-історичне та соціально-екологічне. Якщо ж етнос доволі великий і обіймає значні географічні простори, він може подрібнюватися на відносно самодостатні субкультурні угруповання (наприклад, український етнос – це лемки, бойки, гуцули, поліщуки, подоляни тощо). Тоді усвідомлення й відчуття етнічної Батьківщини може мати подвійний вияв: і як належність до свого етнографічного краю, і як водночас спорідненість з усім тим природним та соціальним простором, що його обіймає етнос.

У представників діаспорних груп почуття територіальної прив'язаності є ще складнішим, бо для них поняття етнічної Батьківщини та країни, де вони впродовж тривалого часу живуть (або навіть і народилися), не збігаються. Причому у світі є етноси, більша частка яких становить саме діаспорні утворення (наприклад, євреї, вірмени), тобто живе за межами етнічної Батьківщини. Щоправда, дедалі зростаюча політична відкритість сучасного світу полегшує можливості для представників будь-яких діаспорних груп задовольняти свої ностальгійні потреби у спілкуванні зі своєю етнічною Батьківщиною.

Усвідомлене невтрачене почуття етнічної Батьківщини постає як найважливіший елемент етнічної самосвідомості та, мабуть, і самосвідомості людини взагалі. Бо хоч би якою відбивалася у людській самосвідомості Батьківщина, її страждання або відрив від неї завжди породжують співпереживання або ностальгійний біль. Це – біль душевних зв'язків, який західноукраїнський поет періоду польської окупації (перед Другою світовою війною) Богдан-Ігор Антонин втілював, до прикладу, у таких рядках [21, с. 217]:

Однак людина, яка має Батьківщину, має і радощі зустрічей з нею. Саме про таке відчуття говорить Чацький – герой комедії О. Грибоедова “Лихо від розуму” [22, с. 52]:

Когда ж постранствуем, воротимся домой,

И дым отечества нам сладок и приятен!

Отже, зосередивши увагу на представниках двох етносів – українського та російського, ми, тим самим, отримали можливість порівнювати почуття Батьківщини в тих респондентів, які живуть на своїх етнічних теренах (у країні предків), з почуттями тих респондентів, країна предків яких знаходиться за межами України. Погляньмо ж на результати цього порівняння.

Так, на запитання “Чи знаходиться Ваша Батьківщина там, звідки походить Ваш етнос?” позитивну відповідь (“радше згодний”, “цілковито згодний”) дали 85 % респондентів- українців та 66 % респондентів-росїян (див. табл. 5.2). Відповідно, з іншого боку, 34 % респондентів-росіян і 15 % респондентів-українців ніяк не включили у своє усвідомлене відчуття Батьківщини чинник етнічної території.

Яку залежність заманіфестували ці цифри? Висновком, який майже “лежав на поверхні”, був той, що більше тяжіння до своєї етнічної Батьківщини виявили ті респонденти, які жили безпосередньо на своїй етнічній території, тобто українці. Адже респонденти-росіяни, які жили в Україні і з яких половина (53 %) народилися в Україні, а 47 % – за її межами, виявили загалом меншу схильність до Росії як до своєї етнічної Батьківщини (66 %), ніж респонденти-українці – відповідно до України (85 %).

Але ми вважали, що для здійснення дещо глибшого аналізу необхідно було задіяти і такий чинник, як країна власного народження респондентів. Отже, нами було порівняно відсоток респондентів (відповідно до етнічної приналежності), народжених в Україні з відсотком респондентів, які відчували країну походження свого етносу як свою етнічну Батьківщину.

Відтак – респонденти-росіяни. З одного боку, 53 % загалу респондентів-росіян народилися в Україні і, відповідно, частка тих респондентів-росіян, які народилися за межами України, становила 47 %. З іншого боку, 66 % респондентів-росіян виявили тяжіння до Росії як до своєї етнічної Батьківщини, і, відповідно, 34 % цих респондентів залишались у цьому сенсі байдужими.

Оскільки зазначені 34 % загалу належали до тих респондентів-росіян, які народилися в Україні (тобто до 53 % всього загалу), це означало, що лише менша частка (53 % мінус 34 % = 19 %) народжених в Україні респондентів-росіян тяжіла до етнічної Батьківщини-Росії. Тобто ті 66 % загалу респондентів-росіян, які виявили тяжіння до Росії як до своєї етнічної Батьківщини, складалися із 47 % загалу, народжених поза межами України, та з 19 % загалу, народжених в Україні.

Отже, можна припустити, що фактор народження в Україні (себто в іншоетнічному середовищі) спричинив байдужість у ставленні до своєї етнічної Батьківщини з боку 34 % всього загалу респондентів-росіян, і російське “етнобатьківщинне” тяжіння як феномен етнічної самосвідомості в них не сформувалося.

Тепер звернімося до респондентів-українців (див. табл. 5.2). Так, близько 15 % (100 % мінус 85 %) тих респондентів-українців, які не виявили у 1994 р. схильності до України як до своєї етнічної Батьківщини, належали не тільки 4,6 % (100 % мінус 95,4 %) тих, які хоч і народилися поза межами України, але жили на її теренах, а й 10,4 % (95,4 % мінус 85 %) тих, які і народилися, і жили в Україні, тобто на власній етнічній землі.

Натомість, нагадаємо, що серед 47 % респондентів-росіян, які народились поза межами України, але жили в іншоетнічній країні (тобто в Україні), не знайшлося жодного, хто б не виявив тяжіння до Росії як до своєї етнічної Батьківщини. Більш за те, такі самі почуття виявили ще 19 % респондентів-росіян, які і народилися, і жили в іншоетнічному середовищі (тобто в Україні).

Що це могло означати? По-перше, оскільки респонденти- українці жили на власній етнічній території, а респонденти-росіяни – на іншоетнічній, то можна було припустити, що у першому випадку могла мати місце певна “розслабленість”, а в другому – ностальгійна загостреність відповідних почуттів. По-друге, не варто, мабуть, було виключати й наслідки довготривалої політики формування “єдиного советского народа как новой исторической общности людей”, через яку (політику) етнічні українці УРСР практично не знали власної етнічної історії. По-третє, фактом було й те, що за радянських часів етнічні росіяни в Україні були переважно мешканцями міст Сходу, Півдня і Центру УРСР, у яких (містах) вони перебували практично у російськомовному середовищі. Наостанок до цього додамо, що на момент проведення опитування (квітень-травень 1994 р.) незалежність України не сягала ще й трьох років.

Ось чому тоді в Україні серед більш як третини (19 % проти 53 %) навіть того загалу респондентів-росіян, що складався з осіб, які народилися в Україні, мало місце тяжіння до своєї етнічної Батьківщини-Росії. Водночас і з іншого боку, щодо процесу формування почуття етнічної Батьківщини, давався, зрозуміло, взнаки і вплив фактору народження й замешкання у країні іншого етносу. Однак не можна було обминути і того факту, що й серед представників титульного етносу, як уже зазначалося, сприйняття України як етнічної Батьківщини не було загальнопоширеним, оскільки тяжіння до України як до своєї етнічної Батьківщини виявили 85 % респондентів-українців, тобто не всі.

Ще один наш висновок полягав у тому, що якщо серед респондентів-українців, які народилися в Україні, такі, що були позбавлені почуття етнічної Батьківщини, становили 10,4 %, то респонденти-росіяни, які народилися в Україні й не мали відповідного почуття, становили 34 % всього свого загалу, тобто їх було втричі більше. Все це давало підстави вважати, що почуття етнічної Батьківщини було на той час “найслабшою” складовою почуття Батьківщини взагалі (навіть у представників титульного етносу), але більш “слабким” воно виявилося у респондентів-росіян, а надто у тих із них, які у 1994 р. були такими, що не тільки жили, а й народилися і виросли у країні іншого етносу (тобто в Україні).

Слід визнати, що досить низький рівень тяжіння до етнічної України-Батьківщини був зафіксований в українців у діаспорі, тобто в умовах їхнього етноменшинного існування. Так, у 1993 р. очолюваною нами групою етносоціологів з Інституту соціології НАН України було проведене суцільне опитування етнічних українців – мешканців двох сіл неподалік від Вільно (Литва), у яких тоді етнічно домінували українці (і де вони жили на той час вже 90 років).

За результатами цього дослідження було, зокрема, встановлено, що дана спільнота селян-українців сприймає національну Батьківщину-Литву як більш прийнятну, ніж етнічну Батьківщину-Україну. Загалом, за результатами обстеження у Литві, ми мали підстави зробити висновок, що для представників етнічних меншин привабливість етнічної Батьківщини значною мірою зумовлена “мірою вкоріненості конкретної етнічної групи у країні діаспорного перебування”, а також, що ця привабливість залежить, “з одного боку, від реально-об'єктивних підстав пишатися цією Батьківщиною, а з іншого – від міцності зв'язків з нею” [20, с. 281, 274].