Почуття політично-національної Вітчизни-України

Політична нація України – це всі українські громадяни, незалежно від їхньої етнічної приналежності, які спільно формують самоврядовуване громадянське суспільство, розбудовують соціальну й правову Державу високого добробуту і духовності. Звідси національна Вітчизна-Україна – це спільний Дім-Держава українських громадян-патріотів усіх етнічних приналежностей, які шанобливо ставляться до державної мови, до основних державних символів – герба, прапора, гімна і які роблять усе від них залежне для піднесення міжнародного престижу України. Зрозуміло, що почуття національної Вітчизни може бути властиве лише громадянам тієї держави, народ якої вже сформував або активно формує свою політичну націю. Це почуття є не таким стабільним, як почуття етнічної Батьківщини, що досить яскраво ілюструє відома сучасна українська поетеса Ліна Костенко у своєму прозаїчному творі “Записки українського самашедшего”.

Так, описуючи ситуацію в Україні наприкінці 2003 р., Ліна Костенко від імені свого героя констатує: “Сьогодні передавали: в розшуку тисячі призовників, що ухиляються від осіннього призову. І від весняного ухилялись. Не хочуть хлопці в армію. Ні Україну захищати, ні в Ірак нести демократію. Нічого не хочуть. Зникла мотивація, нема відчуття Батьківщини” [23, с. 330, 331]. Однак усього через рік, наприкінці 2004 р., під час так званої Помаранчевої революції, ті самі українські хлопці переймалися вже зовсім іншими почуттями, а саме: “Хлопці, що досі косили від армії, оголосили свій осінній призов, щоб захищати Україну”, більш за те – “армійські офіцери присягають на вірність народу” [Там само, с. 395]. Отже, національна Вітчизна-Україна починала набувати рис дійового феномену. Передусім зрозуміло – для представників титульного етносу, тобто етнічних українців.

З огляду на ці факти більш зрозумілою виглядає позиція респондентів-українців, виявлена нами під час досліджень у 1994 р. Маємо на увазі те (див. табл. 5.2), що якщо тоді ВСІ респонденти-росіяни, які народилися в Україні, визнали місце власного народження й зростання як малу Батьківщину (“країну дитинства”) саме в Україні, то серед респондентів- українців НЕ ВСІ з тих, що народилися в Україні (95,4 %), визнали малу Батьківщину в Україні як “країну дитинства” (таких виявилося 93 %).

Ми припускали, що деяка “неуважність” до такої цінності, як “країна дитинства”, була зумовлена тим, що головні увага й сила почуття у респондентів-українців зосереджувались на тому компоненті загального почуття Батьківщини, що був для них більш значущим. Про цей компонент стало відомо після розгляду результатів позитивних відповідей на запитання “Чи є Вашою Батьківщиною вся країна?”, бо переконалися, що саме тяжіння до всієї України, як до фактично національної Вітчизни, й було найвагомішим компонентом (97 %) загального почуття Батьківщини серед респондентів-українців.

Причому цей компонент охоплював навіть на 1,6 % респондентів-українців більше, ніж кількість тих із них, що народилися в Україні. Отже, на підставі цього можна було зробити висновок, що у 1994 р. найпоширенішим і найвагомішим компонентом загального почуття Батьківщини серед представників титульного етносу було почуття національної Вітчизни. Це почуття зазвичай не було такою мірою локалізованим, як почуття до місцевості власного народження й зростання або сучасного вкорінення. Не було воно спрямованим і в етноісторичне минуле. Воно охоплювало у представників титульного етносу всю сучасну державу, в якій вони живуть, усю територію цієї держави з її природою і населенням, усе суспільство цієї держави тощо.

Принагідно відзначимо, що за результатами згаданого соціологічного дослідження 1993 р. у Литві нами було, зокрема, встановлено, що тамтешня діаспорна (етноменшинна) спільнота селян-українців сприймала національну Вітчизну-Литву як привабливішу за етнічну Батьківщину-Україну [20, с. 274-281].

Як же ставились у 1994 р. до національної Вітчизни-України респонденти-росіяни? З одного боку, ми констатували (див. табл. 5.2), що так само, як і респонденти-українці, всі респонденти-росіяни, які народилися в Україні, визнавали Україну своєю національною Батьківщиною. З іншого ж боку, ми мусили констатувати, що загальний відсоток респондентів- росіян, які визнавали Україну своєю національною Вітчизною, був менший за відповідний відсоток респондентів-українців (64 % проти 97 %). Це й зрозуміло, позаяк меншим був і відсоток тих респондентів-росіян, які народилися в Україні (53 %) порівняно з респондентами-українцями (95,4 %).

Можна було бачити також і те, що серед респондентів-росіян поширеність почуття національної Вітчизни-України (64 %) була приблизно така сама, як і поширеність почуття етнічної Батьківщини-Росії (66 %). Але, як ми пам'ятаємо, носіями другого почуття були всі респонденти-росіяни, які народилися поза межами України (47 %), й третина респондентів-росіян з тих, що народилися в Україні (19 %). Носіями ж почуття національної Вітчизни-України були всі респонденти-росіяни, які народилися в Україні (53 %), й частково ті, що народилися за її межами (11 %). Отже, можна було зробити висновок, що до етнічної Батьківщини-Росії тяжіли переважно респонденти-росіяни, які народилися у Росії, тоді як до національної Вітчизни-України – переважно респонденти-росіяни, які народилися в Україні. Загалом же в респондентів-росіян почуття цих обох “варіантів” Батьківщини поступалися за своєю поширеністю почуттям Батьківщини осілості та малої Батьківщини.

Тепер звернімося до змісту почуття національної Вітчизни- України у респондентів-українців. Поширеність цього почуття, як видно з табл. 5.2, сягала в них 97 % всього загалу. Воно, це почуття, “увібрало” в себе всіх респондентів-українців, які народилися в Україні (95,4 %), всіх респондентів-українців, які визнавали етнічну Батьківщину-Україну (і цей загал у 85 %, безперечно, був носієм етнізованого почуття Батьківщини-України). Воно також “увібрало” загал респондентів-українців – носіїв почуттів Батьківщини осілості (87 %) та малої Батьківщини (93 %). Тобто в респондентів-українців, як титульного етносу держави Україна, почуття національної Віт- чизни-України, було таким виявом загального почуття Бать- ківщини-України, який фактично “вбирав” в себе всі інші вияви і реально ототожнювався із загальним виявом.

Як позитивну можна було розглядати ту обставину, що ті частки респондентів-українців та респондентів-росіян, які сприймали Україну як національну Вітчизну (відповідно 97 % та 64 %), перебільшували частки тих із них, що народилися в Україні (відповідно 95,4 % та 53 %). Це, на наш погляд, свідчило про ознаки початку формування політичної нації в Україні і зародження національної самосвідомості в українських громадян. Лише зародження, бо політична нація постане в Україні тільки тоді, коли абсолютна більшість тих громадян України, які є представниками етнічних меншин, почнуть ставитися до України як до своєї національно-політичної Вітчизни. Адже національна самосвідомість є віддзеркаленням індивідами своїх зв'язків не так зі своїм етносом, як із народом своєї країни, суспільством, державою; є відбиттям свого статусу громадянина-патріота своєї політичної Вітчизни.

Яким же було загальне почуття Батьківщини-України в українських громадян у другому десятилітті незалежності України й водночас – у першому десятилітті XXI ст.? Відповідну інформацію, у вигляді результатів національного опитування “Громадська думка в Україні” (Омнібус), надає Інститут соціології НАН України. Так, у період 2002-2009 pp. позитивні відповіді на запитання “Чи вважаєте Ви Україну своєю Батьківщиною?” хронологічно виглядали так: 2002 р. – 84,2 %; 2003 р. – 76,7 %; 2005 р. (березень) – 90,6 % [24, с. 290]; 2007 р. – 83,9 % [25, с. 482]; 2009 р. – 83,2 % [26, с. 507]. У 2010 р. це питання Інститутом соціології НАН України у національне опитування (квітень 2010 р.) включено не було [27, с. 481-625].

Оскільки у виданнях, на які ми посилаємось, диференціація відповідаючих на це запитання респондентів за етнічною ознакою не подана, будемо відштовхуватись, по-перше, від того факту, що у грудні 2001 р. етнічні українці становили 77,8 % всього населення [28], по-друге – від тієї умови-припу- щення, що практично всі етнічні українці вважають Україну своєю Батьківщиною. Тож, вважаючи вибірки всіх років репрезентативними, тих громадян України, які опиняються за межею 77,8 % (тобто 22,2 %) будемо зараховувати до представників етнічних меншин, і передусім, зрозуміло, – до росіян. Відтак вільно припустити, що ситуація приблизно виглядала так, як це представлено в табл. 5.3.

Таблиця 5.3

Відповіді на запитання “Чи вважаєте Ви Україну своєю Батьківщиною?” (у відсотках)

Отже, як випливає з табл. 5.3, у 2003 р. всі етнічні меншини України і навіть частина етнічних українців відвернулися від Української держави. Назрівала революційна ситуація. Однак після “помаранчевого сплеску” (на зламі 2004-2005 pp.) Україну знов відкинуто на рівень, який вона мала десь між 2002 та 2003 pp. Що ж стосується ситуації 2010 р., то за результатами опитувань, проведених у квітні цього ж року фахівцями Інституту соціології НАН України, виявилося, що пишаються тим, що вони є громадянами України лише 49,4 % респондентів, а саме: 38,3 % відповіли “швидше пишаюся”, а 11,1 % – “дуже пишаюся” [27, с. 607]. Як можна бачити, навіть не всі етнічні українці України пишаються своїм українським громадянством.