Висновки

1. На сьогодні цілком зрозуміло, що перетворення особистості на повноцінну індивідуальність можливе лише на рідному етнокультурному ґрунті. Щоправда, сам цей Грунт, як уже було відзначено, розмивається, втрачає свої традиційні форми, проте аж ніяк не зникає. Він видозмінюється.

Змістом цієї зміни стає поступовий вихід із соціально-психологічного простору протистояння “Ми – Вони” (як форми міжетнічного взаємосприйняття) й одночасне закріплення у самосвідомості групи та індивіда відображених форм об'єктивного процесу поступового органічного входження “Ми-етносу” в “Ми-мегаполіетнос”, тобто в “усуспільнюване” людство. Це, можливо, й будуть нові форми етнічної самосвідомості.

Звідси, проте, ще не випливає, що будь-який індивід навіть найбільш цивілізованих нинішніх людських спільнот має саме таку етнічну самосвідомість. Йтися може радше про певну перспективу, про зароджувану тенденцію. Причому для людського співтовариства загалом поступ до надетнічності не буде, ймовірно, означати перетворення на безетнічну мегаспільноту.

Проте вже сьогодні можна було б зробити висновок, що етнічний зміст особистісної самосвідомості сучасного індивіда зазнає змін, відповідних змінам самого феномену етнічного. Етнічне ж еволюціонує від виконання у певному відносно замкненому соціально-економічному й духовно-культурному просторі функцій гарантування своєму індивідуальному етнофору соціальної захищеності, цілісності та всталеності, духовного самовизначення, самоствердження та самоідентифікації як особистості – до виконання у дедалі відкритішому мегаетнічному просторі функцій творення духовно-культурного підгрунтя для творчої асиміляції своїм індивідуальним етнофором загальнолюдських цінностей, асиміляції, яка перетворює його на індивідуальність нового типу. З новим типом етнонаціональної самосвідомості.

2. І як один із найважливіших компонентів цієї самосвідомості сьогодні постає почуття Батьківщини. Ми розглянули почуття Батьківщини у контексті етнонацінальної самосвідомості особистості, що сама є лише одним із структурних компонентів самосвідомості особистості взагалі. На підставі емпіричних даних підтвердилося припущення, що загальне почуття Батьківщини вбирає в себе й інші компоненти самосвідомості. Зокрема, загальне почуття Батьківщини-України, як структурно складний феномен, окрім винятково етнізованого почуття етнічної Батьківщини-України, виявилось репрезентованим також переважно соціальними (у вузькому сенсі цього поняття) почуттями Батьківщини осілості та малої Батьківщини в Україні, а також фактично політизованим почуттям національної Вітчизни-України.

Досить важливим не тільки з наукової точки зору, а й з практичних міркувань є питання про те, яку забарвленість має в респондентів різних етнічних приналежностей загальне почуття Батьківщини. Логічно було б припустити, що, скажімо, в респондентів-українців це почуття повинно було б мати досить виразні ознаки етнізованості. Однак насправді такий елемент цього почуття, як тяжіння до Батьківщини осілості, був зовсім неетнізованим, а тяжіння до малої Батьківщини було етнізованим лише частково, позаяк інтеріоризувало не тільки результат процесу етнізації індивіда (формування його як етнофора), а й результат більш широкого процесу його соціалізації, духовно- душевного визрівання. Нарешті не так етнізованим як політизованим було в респондентів-українців відчуття національної Вітчизни- України.

Що ж стосується респондентів-росіян як представників діаспорної етнічної меншини, то в них почуття національної Вітчизни-України було геть позбавлене етнічної забарвленості, а щодо їхніх почуттів малої Батьківщини в Україні або Батьківщини осілості, то тут мова могла йти хіба що про дещицю етнізованості, та й то за умов їхнього компактного проживання.

Таким чином, ми підкреслюємо не тільки те, що той чи інший вияв загального почуття Батьківщини може поставати як етнізований або неетнізований, а й те, що сама “сила етнізова- ності” може бути різною. Так, у респондентів-українців (див. табл. 5.2) почуття етнічної Батьківщини-України (85 %) було менш поширеним і водночас інтенсивніше етнізованим, ніж почуття малої Батьківщини як “країни дитинства” в Україні (93 %).

З'ясувалося, по-перше, що серед чинників формування загального почуття Батьківщини не існує таких, які впливали б тільки на етнічні складові цього почуття. По-друге, зрозумілим стало й те, що етнічна приналежність відчутно впливає на зміст почуття Батьківщини, тому етнічна самосвідомість представника титульного етносу відрізняється щодо цього від етнічної самосвідомості представника етнічної меншини.

Нарешті, по-третє, поряд з дією чинника етнічної приналежності помітною виявилася і дія таких чинників, як країна народження та безпосередня місцевість народження й зростання. Так, відомий російський письменник Іван Гончаров ще в середині XIX ст. зустрічав у Сибіру на вигляд синьооких та русявих начебто росіян, але мовою, одягом, звичками все ж таки справжнісіньких якутів. У зв'язку з викладеним, досить імовірно, що, скажімо, росіяни, які народилися й виросли в Україні, а потім емігрували на Захід, відчуватимуть тугу за Україною, а не за Росією. Те саме, мабуть, стосуватиметься й “українських” євреїв, німців, білорусів тощо. І така туга може бути тим сильнішою, чим більшою мірою буде ставати політично-національною Вітчизна- Україна.

Наостанок зазначимо, що у представників діаспорних груп загальне почуття Батьківщини є досить складним, бо для них образи етнічної Батьківщини, з одного боку, та країни, де вони впродовж тривалого часу живуть або навіть і народилися (Батьківщина осілості, мала Батьківщина) – з іншого, вельми часто мають великі розбіжності. Тому, на наш погляд, для представників етнічних меншин почуття етнічної Батьківщини, як країни походження свого етносу, значною мірою підпадає під назву фантомного.