“Географічний” підхід до практик етнічної і національної самоідентифікації

Слід визнати, що сучасна цивілізація європейського ґатунку історико-географічно представлена щонайменше двома, щоправда, “несуцільними” регіонами: Новим Світом (США, Канада, Австралія, Нова Зеландія) та Старим Світом (Західна, Центральна та Східна Європа). Ці регіони значно відрізняються один від одного, але в етнонаціональному вимірі найважливіші (для нашого порівняльного аналізу) відмінності мають між собою США та Західна Європа. Це при тому, що в сучасних умовах економічно й політично Америка домінує у всьому світі, накидаючи йому і свої духовно-культурні цінності та ідентитети. Щодо України, то хоча вона й молода східноєвропейська держава, але український етнос має досить давню історію, яка, зрозуміло, більшою мірою пов'язана із Західною Європою, ніж із Новим Світом. Усвідомлення цього й детермінує зміст даної лекції.

Етнічна самоідентифікація

У суспільствах Нового Світу, які вже з обох боків океану стало звичним іменувати “іммігрантськими” [1, с. 94], свою етнічність представники різних діаспорних спільнот пов'язують із низкою якісних ознак (мова, звичаї, традиції, манери спілкування, особливості побуту та культури, пам'ять про етнічну батьківщину та її історію тощо), які, однак, є для членів цих спільнот здебільшого другорядними порівняно з ознакою належності до свого (“іммігрантського”) суспільства (американського, канадійського, автралійського). Таке становище зумовлене відсутністю автохтонного етнічного ядра. Тому етнічний українець, який вже не в першому поколінні живе, скажімо, у США, ідентифікуватиме себе так: “Я – американець українського походження”. Це – типовий вияв етнічно-діаспорного маргіналізму, який для країн Нового світу є нормальним явищем.

Суспільства держав-країн Західної Європи (Франції, Німеччини, Італії, Іспанії, Австрії та ін.), як це констатує Ентоні Сміт, мають свої автохтонні етнічні спільноти-ядра [2, с. 118, 123], тобто такі етноси, які власні етноніми передають відповідним країнам (і державам), а тому звуться титульними етносами. Однак ці етноси зазвичай мають субетнічну подструктуру, тобто складаються з етнографічних груп (для Німеччини, наприклад, це – баварці, саксонці, тюрингці та ін.), специфікою яких є передусім мовний діалект (відмінність від літературної мови). Поряд із титульними етносами у західноєвропейських країнах мешкають й інші етноси-автохтони (наприклад, у Німеччині – лужацькі серби, у Франції – бретонці), а також на сьогодні – досить чисельні іншоетнічні іммігрантські угруповання (у Німеччині – турки, у Франції – араби, в Португалії – українці). Всі зазначені утворювачі етнічного складу сучасних західноєвропейських країн без зайвих труднощів здійснюють свою етнічну самоідентифікацію.

Суспільства держав-країн Східної Європи (Росії, України, Білорусі та ін.) теж мають свої автохтонні етнічні спільноти-ядра (відповідно – росіян, українців, білорусів та ін.) з етнографічними групами (в Україні – бойки, гуцули, лемки, поліщуки тощо), своїх іншоетнічних автохтонів (в Україні – кримські татари, караїми, кримчаки) та чисельні іншоетнічні іммігрантські угруповання (в Україні – росіяни, білоруси, молдовани, поляки тощо). Тут з етнічною самоідентифікацією особливих проблем теж не виникає.