Національна самоідентифікація

У державах Нового Світу нація постає (внаслідок усвідомлення і відчування себе легітимізованим населенням відповідної держави) як єдина політична спільнота, тобто спільнота, для якої найвагомішою об'єднувальною і водночас ідентифікуючою ознакою є громадянство. Переважання такого усвідомлення в кожного з членів розглядуваного типу політичної нації історично зумовлене передусім розвиненістю (особливо – у США) інституту самоврядовуваних територіальних (місцевих) громад з невід'ємними від цього інституту правами та свободами особистості.

При цьому спеціально привертаємо увагу до того, що переважання громадянської ідентифікації зумовлене, з одного боку, постійним розмиванням, послабленням особистісних етноспільнотних зв'язків, а з іншого – відсутністю в державах Нового Світу вже згадуваного Смітового етнічного ядра. Усе разом сприяє формуванню здебільшого політично, але певною мірою й духовно і культурно єдиного суспільства. Що ж стосується безпосередньо Сполучених Штатів, то вони, “урешті- решт, не національна держава (у європейському сенсі цього поняття. – О. Н.), а держава національностей (точніше – етно- іммігрантських спільнот. – О. Н.)” [1, с. 94]. Ось чому саме у США й зародилася концепція мультикультуралізму, яка нині штучно накидається і Європі. Ось чому сьогоднішні США демонструють ідентифікаційну амбівалентність своїх громадян, тобто їхню і національно-політичну єдність, і духовно-культурну диференційованість водночас.

Нації держав-країн Західної Європи помітно відрізняються від американської мультикультурної політичної нації. І найпомітніша відмінність – це наявність у більшості з них етнокультурного ядра (титульного етносу), що об'єктивно, тобто вже само собою, суперечить принципам мультикультуралізму. Тому більшість західноєвропейських націй (особливо – великих) вважають себе не полі-, а моноетнічними, а відтак і монокультурними. Однак це не породжує утисків фактично існуючих етнічних меншин, перешкод розвиткові їхньої культурної самобутності, хоча (окрім Швейцарії і Бельгії) державна мова, назва держави-країни і, відповідно, – назва громадянства йдуть від титульного етносу. При цьому в громадян-представників титульного етносу при здійсненні ними національної самоідентифікації їхній політонім співпадає з етнонімом; для представників же етнічних меншин назва їхнього громадянства – це лише політонім.

Західноєвропейські монокультурні політичні нації вбачають сенс своєї громадянськості не у відмові від етнокультурної самобутності, а в поглибленні процесів перетворення держави на соціальну, суспільства – на правове. Якщо навіть деякі представники нечисельних іммігрантських або й автохтонних етнічних меншин зазнають непримусово-природних асиміляційних впливів, перетворюючись на етномаргіналів, то зазвичай – це шлях до злиття з титульним етносом відповідної держави, але ніяк не перетворення на безетнічних соціальних індивідів. Отже, більшість громадян західноєвропейських країн можуть досить впевнено здійснювати як етнічну, так і національну самоідентифікацію. При цьому в них навіть національна самоідентифікація має чітку етнічну (а, може, ще й етнографічну, чи субетнічну) “невід'ємність”. Йдеться про можливість потрійної (етнографічно-етнічно-національної) самоідентифікації водночас. Скажімо: баварець – етнічний німець – член німецької політичної нації.

Суспільства держав-країн Східної Європи у процесах націє- творення і, відповідно, – національної ідентифікації мають, як уже зазначалося, більшу схожість із країнами Західної Європи, ніж Нового Світу. При цьому очевидними є і певні відмінності, найперша з яких – “відставання” в історичному часі. Так, хоча Україна і має своє етнічне ядро (український етнос), і самостійну державу з усіма основними ознаками державності, має громадянство і громадян, але політична нація в Україні поки що не постала. (Для образного представлення цієї тези вдамося до аналогії: етнос можна порівняти із сім'єю; громадян безнаціональної держави – із пасажирами автобуса чи тролейбуса; національну державу – з трудовим колективом або й колом друзів). Відтак і встановлення рівня національної самоідентифікації громадян України є дещо передчасним, бо національна (а не етнічна) самоідентифікація для більшості українських громадян видається поки що нереальною.

Однак це не є перешкодою для теоретичного віддзеркалення процесу поставання української політичної нації. Так, український політолог – професор М. С. Кармазіна вважає, що період 90-х років XX ст. – початку XXI ст. “був для кожного громадянина України сутнісно новим: ми жили у власній державі... Роки життя – в політично осібній державі – дали свої плоди: відбувалися надзвичайно важливі перетворення у свідомості українського суспільства. Були вони пов'язані з тим, що велика частина українців чіткіше і глибше відчула свою українськість, а серед людей, яким ще вчора все українське було чужим чи байдужим, почали з'являтися ті, хто ідентифікує себе по- новому” [3, с. 517]. Отже, українська політична нація ідентифікаційно постає, невпинно поширюється й укріплюється.