Юрген Габермас: національна ідентичність

Місце національної ідентичності у соціології Юргена Габермаса

Розглядаючи таке явище, як “етнічний націоналізм”, відомий сучасний англійський соціолог Ентоні Сміт зауважує, що

“з усіх ідентичностей, що їх тепер поділяють люди, національна ідентичність, мабуть, найважливіша й найповніша. ...Інші типи колективної ідентичності – класова, родова, расова, релігійна – можуть накладатися на національну ідентичність або поєднуватися з нею, але вкрай рідко спромагаються підточити її силу”. Натомість сама “національна ідентичність пронизує життя індивідів та спільнот майже у всіх сферах діяльності”, вона є “сьогодні не тільки глобальна, а й усепроникна” (курсив автора. – Ред.) [2, с. 149, 150].

Щодо Габермаса, то проблематику нації, національного, національної ідентичності також без перебільшення можна вважати центральною у його соціально-філософських працях. Адже він, як відомо, є ревним прихильником ідей космополітизму, обґрунтовувати і розгортати які неможливо, обминаючи зазначену проблематику. Габермас глибоко переконаний, що доба глобалізації є водночас добою “постнаціональних суспільств”, наднаціональних об'єднань, початком руху до всесвітнього космополітичного суспільства. На цьому шляху, як він вважає, людство має послідовно здолати кілька ідентичностей – етнічну, національну, постнаціональну – і, нарешті, вийти на рівень космополітичної ідентичності.

Принагідно зазначимо тут, що наш аналіз поглядів Ю. Габермаса на проблеми національної (та й етнічної) ідентичності спонукуваний не абстрактно-академічним інтересом, він важливий у сенсі глибшого розуміння шляхів і засобів формування української національної ідентичності.

Народ і національна ідентичність

Загальне, в основному негативне, ставлення Габермаса до етнічного, зумовлює викривлене розуміння ним механізмів поставання нації та національної ідентичності. Так, він вважає, що “нації виникають лише тоді, коли вони подолали важкий шлях від базованої на етнічних засадах спільноти товаришів, знайомих між собою, до правничо опосередкованої солідарності громадян держави, чужих між собою. На Заході утворення таких національних держав ... затягнулося більш як на століття” [13, с. 219]. На нашу думку, подібне бачення процесу поставання сучасної нації і національної ідентичності базується на неадекватному відображенні таких двох соціальних феноменів, як етнос і народ.

Отже, по-перше, значною примітивізацією є погляд на етнос, як на “спільноту товаришів, знайомих між собою”. Скажімо, німецький етнос належить до найбільших у Європі; переважна більшість його представників не знають і ніколи не будуть знати один одного. Проте цей етнос є соціальною реальністю, визначення якої ніяк не можна підвести під згадану вище “спільноту товаришів”.

По-друге, – щодо подання сучасної політичної нації як спільноти “громадян держави, чужих між собою”. Вище, коли йшлося про етнічне ядро нації, фактично вказувалося на визначальну роль титульного етносу у формуванні політичної нації. Однак ядро нації – це ще не вся нація, і тут важливо не припуститися механічно-арифметичного підходу на зразок “політична нація = титульний етнос + етнічні меншини”, бо тоді, справді, йтиметься про “правничо опосередковану солідарність громадян держави, чужих між собою”. Насправді, націю створює народ, який вже має свою державу. Саме таким є погляд Карла Дойча, з яким ми повністю солідарні [14, с. 274]. Однак протилежної думки дотримується Габермас. Обертаючи історичні послідовності, він стверджує, що “форма національної ідентичності робить необхідним, щоб кожна нація організовувалася у державу заради набуття незалежності” [10, с. 120].

Народ за своєю сутністю не є ні конгломератом етнічних спільнот, ні механічною сумою “чужих між собою” громадян. Народ – це органічна людська цілісність, яка населяє територію певної країни й ідентифікує себе передусім із цією країною. При цьому на народ перетворюється те певною мірою етнічно гетерогенне населення країни, представників якого об'єднують спільність історичної долі, економічні, соціальні, політичні, духовно-культурні, може й релігійні потреби та інтереси, мова загального спілкування, погляди на майбутнє.

До речі, тривалі строки натуралізації – у ФРН, наприклад, цей строк становить 15 років [13, с. 324] – визначаються саме для того, щоб іммігрант мав можливість стати часткою народу. Отже, фактично новоприбулі (здебільшого нелегально) іммігранти складають радше частку населення відповідної країни, але ще не її народу.

Продовжуючи, зазначимо, що народ, який виборов державну незалежність, – це ще не нація, а його держава – ще не національна держава. Як цілком слушно вважає Роджерс Брубейкер, “національна держава не є тільки чи не є передусім етнодемографічним явищем чи певним набором інституційних облаштувань (arrangements); вона є також – і це вирішальний момент – способом осмислення і оцінки політичного та соціального членства” [15, с. 315]. Разом з тим, гадаємо, не зайвим буде навести тут зауваження Габермаса про те, що “не всі національні держави були або є демократичними” [16, с. 274]. Скажімо, німецький народ у часи гітлеризму безумовно являв собою націю, але – не демократичну. Зрозуміло, що в Брубейкера йдеться про політичну націю, якою, за загальним визнанням, тільки і може бути сучасна нація. Це, передусім, – демократичне громадянське суспільство, якому підпорядкована соціальна за своєю сутністю держава, і в якому реальним є верховенство права (закону). Державний народ, формуючи політичну (громадянську) націю, ядром якої є титульний етнос, набуває національної ідентичності, тобто почуття “Ми”.

Члени такого “Ми”, насправді, в основному не знайомі один з одним, але вони не “чужі між собою”, бо складають єдину спільноту. Як вважав Макс Вебер, “це відчуття спільноти з'являється завдяки спільному політичному й опосередковано соціальному досвіду, які високо цінуються масами” [17, с. 396]. Однак, принагідно зазначимо, що, у світлі викладеного вище, ми не можемо погодитися з Максом Вебером, коли він стверджує, що “нація – це спільнота, об'єднана почуттям, адекватним виявом якого є держава; звідси випливає, що нація – це спільнота, яка має цілком умотивовану тенденцію до створення власної держави” (курсив автора. – Ред.) [18, с. 176]. Навпаки, не нація створює державу, а вже державний народ формує націю, набуваючи національної ідентичності. Адже держава без нації можлива (саме такою є сьогоднішня ситуація в Україні), а сучасна (=політична) нація без держави – ні.