Етнічна опосередкованість національної ідентичності

Протиставляючи одну одній німецьку та французьку національні ідентичності, Габермас подає першу як “саморозуміння німців як нації співвітчизників, центрованого щодо культури і мови”, у той час як “французом, – пише він, – вважається той, хто народився у Франції та володіє правами французького громадянства” [13, с. 326]. Тут важко не помітити відмінність між феноменами етнонімічного і політонімічного, тому, насправді, Габермас протиставляє між собою не національні ідентичності, а ідентичності етнічну і національну. Адже немає серйозних підстав для сумніву в тому, що існує політонім “німці”, яким означаються всі громадяни ФРН незалежно від їхньої етнічної приналежності; і цим громадянам справді притаманна національна ідентичність. Проте “саморозуміння співвітчизників, центроване щодо культури і мови”, може означати тільки етнічну ідентичність.

Тепер, оскільки Габермас показав лише національну французьку ідентичність, виникає питання: “А чи існує французька етнічна ідентичність?” Беремося стверджувати, що так, існує. Однак державна політика Франції щодо етнічної ідентичності відрізняється від відповідної політики Німеччини, і це прозоро виявляється через ставлення до іммігрантів. Якщо французька держава намагається асимілювати іммігрантів і у такий спосіб фактично прагне, на наш погляд, ототожнити зміст понять “французький етнос” і “французька нація”, то німецька державна етнополітика є етнокультурною, тобто орієнтованою на чітке етнічне дистанціювання (а то й відокремлення) етнічних німців від іммігрантської маси. У цьому полягає сутність німецького етнічного партикуляризму. Отже, як зазначає Роджерс Брубейкер, “ідея, що північноафриканські іммігранти є чи повинні стати французами, сприймається більшою мірою як щось цілком природне, ніж ідея, що турецькі іммігранти є чи повинні стати німцями” [15, с. 312].

Однак якщо “влитися” у німецький етнос й набути німецьку етнічну ідентичність є для іммігранта неможливим, то стати громадянином ФРН і відтак набути національну ідентичність йому хоч і можливо, але нелегко, адже 11 автоматичне перетворення іммігрантів на громадян залишається немислимим у Німеччині”. Тому “у Німеччині аномалія проживання без громадянства спонукала до загальнопоширених вимог, підтриманих навіть сучасним правоцентристським урядом, полегшити набуття громадянства. У Франції ж автоматичне набуття громадянства іммігрантами, які – як доводять корінні громадяни (nativists) – і не асимілюються, і не схильні бути асимільованими, породило потужний правовий рух за введення суворішого закону про громадянство” (курсив автора. – Ред.) [Там само, с. 312, 313]. Отже, етнополітика ФРН виявляється порівняно із французькою дещо реалістичнішою.

Здійснюючи невеликий історичний екскурс, Габермас наполягає на відмінності історичних шляхів формування французької і німецької національних ідентичностей. На його думку, “у Франції національна свідомість могла утворюватись у межах території держави, тоді як у Німеччині вона поєднувалась з ідеєю “культурної нації”, яку інспірував романтизм, а підтримували освічені громадяни. Остання становить “уявлю- вану спільноту”, яка, щоби змогти відірватися від реальності сущих малих держав, мусила шукати в той час опору у спільності мови, традицій та походження” [13, с. 326, 327]. Отже, як бачимо, Габермас прагне показати, що французька національна ідентичність змогла виникнути без участі етнічного, тоді як у процесі формування німецької національної ідентичності етнічний фактор відігравав провідну роль. Спробуємо проаналізувати цю точку зору німецького соціального філософа.

По-перше, чи насправді французька національна ідентичність виникла без участі етнічного? Як зазначає, аналізуючи схожу позицію англійського вченого Е. Гелнера, сучасний український етносоціолог В. Л. Арбєніна, “в більшості своїх робіт він (Е. Гелнер. – О. Н.) уникає згадки про етнічні складові суспільства (як, до речі, і Ю. Габермас. – О. Я) з притаманною для кожної з них культурою, зосереджуючи свою увагу на соціальних, статусних, поселенських групах як носіях різних культур та субкультур. Чия ж культура і, перш за все, – мова, опиняються під "державним дахом", стають "національними"? На ці запитання Е. Гелнер не відповідає. Але з логіки тієї аргументації, яку розгортає автор, – відзначає Арбєніна, – стає очевидним, що це мова та культура панівної верстви. Якщо говорити про Францію (а саме на її історичний досвід перш за все спирається Гелнер), то це була франкська еліта”. “Навіть у випадку, коли йдеться про "класичний" приклад громадянської нації, якою вважається французька, – додає В. Л. Арбєніна, – немає підстав заперечувати її "етнічне минуле"” [19, с. 41, 42]. Таким чином, попри різні історичні шляхи поставання французької і німецької національних ідентичностей, спільним в обох випадках є опирання на етнічну ідентичність.

По-друге, з'ясовуючи відмінність шляхів формування національної ідентичності у Франції та Німеччині, маємо зазначити, що якщо для франкської еліти притаманним було прагнення, здійснюючи у межах своєї держави асиміляторську (а тому певною мірою штучну) політику, й у такий спосіб постійно збільшувати чисельність панівного етносу, то реально існуючий чисельно великий, але свого часу подрібнений між малими державами німецький етнос, зусиллями своїх “освічених громадян” намагався впроваджувати в життя об'єднавчу ідею “культурної нації”, під якою тоді, зрозуміло, мався на увазі весь німецький етнос. Оскільки твердження про етнос і про націю як про “уявлювані спільноти” і про відповідні “уявлювані ідентичності” проаналізовано в лекції 3, тож доцільно звернути увагу в розглядуваному контексті на дві історично зумовлені тенденції, а саме:

• 1) французька держава намагається продовжувати асиміляторську політику “всмоктування” у французький етнос нових іммігрантських спільнот, іцо вже майже не призводить до виникнення у представників цих спільнот ні бажаної французької етнічної ідентичності, ні, відповідно, бажаної національної французької ідентичності базованої на засадах французької етнічності; відтак французька національна ідентичність формується на переважно духовно гетерогенних засадах;
• 2) сучасна німецька етнічна еліта, в умовах вже досить тривалий час існуючої єдиної німецької держави, продовжує політику збереження німецького етносу й, уповільнюючи процес надання громадянства іммігрантам, запобігає у такий спосіб “розмиванню” німецької етнічної ідентичності та стримує процес деформування духовно гомогенної у своїй основі німецької національної ідентичності.