Концепція національної ідентичності у термінологічних тенетах

Певна термінологічна неадекватність Ю. Габермаса перешкоджає складанню адекватного уявлення про національну ідентичність. Ось кілька прикладів: 1) “ніхто не може здійснити своє фундаментальне право на рівні громадянські права поза контекстом етнічної нації, що володіє державною незалежністю” [13, с. 203]; 2) “у яких випадках і якою мірою сучасне населення усвідомлює себе як націю співвітчизників або як націю громадян – це питання емпіричне” [Там само, с. 188]; 3) “у більшості західно- та північноєвропейських країн, – пише Габермас, – пацифістська політика щодо класових антагонізмів, здійснювана соціальною державою, витворила нове становище. ... Ці обставини ... зробили самих громадян сприйнятливими до пріоритетності теми здійснення основних прав – до тієї переваги, яку реальна нація громадян мусить зберігати над уявлюваною нацією співвітчизників” [Там само, с. 175].

Отже, Габермас, залишаючи поза увагою концепцію відомого англійського соціолога Ентоні Сміта щодо етнічного ядра сучасних політичних націй [2, с. 118, 123], використовує на сьогодні вже значною мірою архаїчне (з тих пір, як у науковий обіг остаточно увійшло поняття “політична нація”) поняття етнічної нації, а також поняття “уявлюваної нації співвітчизників”, пропонуючи критичне ставлення до них. У зв'язку з цим маємо зауважити, що один з провідних соціологів сучасності – англійський вчений Ентоні Гідденс, розглядаючи такі етноси, як шотландці, уельсці, баски, каталонці та інші, уникає щодо них назви “етнонації”, послуговуючись натомість назвою “нації без держав”, – тобто “чітко окреслені етноси усередині націй, що вже склалися”. У них “наявними є багато з основних характеристик нації, але тим, хто складає таку націю, не вистачає незалежної політичної організації”, адже “основна влада, як і раніш, залишається у руках національних урядів і парламентів” [20, с. 390, 391].

Що ж конкретно до України – сучасної держави, де навколо свого етнічного ядра (й водночас титульного етносу) – українців формується політична нація, то навряд чи правомірно й цей етнос називати етнонацією [21, с. 5], створюючи алогізм “нація в нації”.

Як відомо, на відміну від України, західний світ вже сьогодні живе у форматі політичних націй, де представники всіх етнічних меншин мають рівні права на національну ідентичність. Втім Габермас наполягає на існуванні двох націй в одній державі і, відповідно, розставляє сумнівні пріоритети. Насправді у згаданих ним країнах існує всього лише одна нація – політична (або “нація громадян”), що ж стосується “уявлюваної нації співвітчизників”, то це не що інше, як вигадана ним назва для титульного етносу країни. І є безпідставним твердження, що, скажімо, політична нація у ФРН є реальною, а титульний етнос (етнічні німці ФРН) – уявлюваним. Такою ж необгрунтованою (навіть можна сказати – неприродною) є відповідна пропозиція до пересічного етнічного німця ФРН підпорядковувати власну етнічну ідентичність власній же національній ідентичності.