Об'єднана Європа як наступник сучасних націй і національних ідентичностей

Сперш це мали б бути, як вважає Габермас, якісь перехідні політичні форми нової організації: “3 огляду на ... зрослі глобальні небезпеки ... виникає практична необхідність у створенні на наднаціональному рівні політично дієздатних установ” [13, с. 215]. Втім такі установи вже існують: на рівні Європи – Євросоюз, на всесвітньому рівні – ООН та інші, проте поки що вони є скоріш знаряддями регулювання, ніж дійсної міжнаціональної інтеграції. І все ж, на думку Габермаса, навіть цього достатньо, щоб зробити висновок про те, що сучасне людство вступає у добу “постнаціональних об'єднань”. При цьому пріоритет він віддає символу об'єднаної Європи – “Європейському Союзу як першій структурі постнаціональної демократії” [16, с. 309].

Слід визнати, що ідея об'єднаної Європи має досить давню історію. Так, Дітер Лангевіше відзначає, що “коли криваві національні змагання 1870-х років нарешті дійшли до свідомості європейської громадськості, Віктор Гюго 1876 р. написав: “Жорстокості в Сербії не залишають жодного сумніву в тому, що Європа потребує європейської національності (ідентичності. – О. Н.), уряду, великого інституту братерського примирення {...}, одне слово, Сполучених Штатів Європи” [7, с. 188].

Схоже на те, що у XX ст. передбачення Ернста Ренана та висновки Віктора Гюго почали здійснюватися. Але до своєї єдності Європа йшла не прямим шляхом. Спершу в ній відбувся процес ще більшого подрібнення, ніж у XIX ст. “Ніколи ще в історії, – пише Дітер Лангевіше, – Європа такою мірою не розпадалася на національні держави, як після Першої світової війни” [Там само, с. 189]. При цьому додамо, що якщо Австро-Угорська імперія розпалася вщент, то у Східній Європі процес зазначеного розпаду відбувся лише частково, бо від велетенських просторів загиблої царської Росії відпали тільки Фінляндія, країни Балтії та Польща (щоправда – із Західними Україною і Білоруссю).

Подальші “інтеграційні” процеси у Європі пов'язані з такими зловісними державами-“об'єднувачами” як Радянський Союз – на Сході та гітлерівська Німеччина – на Заході. Як відомо, “радянська політика виходила з того, що нації – це застарілий буржуазно-капіталістичний принцип державного устрою.... Націонал-соціалістська Німеччина мала на меті повністю знищити успадкований національно-державний устрій Європи” [7, с. 189]. Зрозуміло, що як певний результат цих оцінок і прагнень мали постати і відповідні регіональні ідентичності. “Хоча з Другої світової війни Європа вийшла розколотою на два світоглядні табори, однак обидва вони, вдаючись до різноманітних засобів, намагалися стримувати розвиток національних держав, залучаючи їх до великих військових та політико-економічних об'єднань” [Там само, с. 190]. Слід визнати, що більш ефективним це стримування було на Сході Європи. Особливо відчували цю “ефективність” Україна, країни Балтії, Білорусь, Молдова.

Внаслідок цього з виникненням Європейського Союзу західноєвропейські “зміцнілі національні держави входять до нового устрою поза межами національної держави, тоді як у цей самий час у Східній Європі відбувається процес ... успадкування суспільних і політичних устроїв, партикуляризації громадянських прав за етнічними, релігійними, мовними критеріями і створення нових національно-державних інституцій” [Там само]. Відповідно, починають формуватися нові ідентичності, на Заході – регіональні, на Сході – національні.