“Постнаціональна” ідентичність

Якою ж бачиться європейська регіональна “постнаціональ- на” ідентичність її послідовному адепту – Юргену Габермасу? Аналізуючи його позицію, по-перше, фіксуємо твердження про те, що сьогодні взагалі у світі (в тому числі, зрозуміло, і в Західній Європі) “зовнішній суверенітет держав ... став анахронізмом” (курсив автора. – Ред.) [13, с. 215]. А, по-друге, не кращий стан справ і з внутрішнім суверенітетом: європейські держави не мають перспектив втриматися, оскільки, на його думку, “національна держава має бути радше “знятою”, ніж скасованою” [Там само, с. 185]. Адже “глобалізація як би змушує національну державу внутрішньо відкритися, впустивши багато чужих або ж нових культурних способів життя” [16, с. 303], тобто змушує безперервно поповнюватися іммігрантськими масами. Через це “майже усі європейські нації... йдуть до полікультурних суспільств” [Там само, с. 289], тобто до розмивання їхніх етнічних ядер, до втрати “етноядерної” національної ідентичності, до поставання натомість мультикультурної національної ідентичності на зразок американської. Звідси – прямий шлях до Сполучених Штатів Європи, котрі б були аналогом Сполучених Штатів Америки.

Однак якась непевність у власній правоті жевріє у свідомості Юргена Габермаса, коли він у принципі погоджується з німецьким політологом Германом Люббе в тому, що “європейського народу в політичному сенсі не існує” [13, с. 217]; коли він визнає, що “неможливо і небажано вирівнювати національні ідентичності держав-членів Євросоюзу, створюючи єдиний стоп "європейської нації"” [16, с. 322]; коли він, нарешті, стверджує, що “європейська ідентичність ... не може означати нічого іншого, крім єдності в національному розмаїтті” [13, с. 228] на зразок “європейської федеративної держави” [16, с. 328]. Проте, на нашу думку, “національне розмаїття” можливе лише тоді, коли кожна нація є своєрідно-самобутньою, тобто має чітко виражене етнічне “обличчя” (або, принаймні, кілька таких “облич”, як- то Швейцарія чи Бельгія), коли титульний етнос (або провідні етноси) не “розчиняється” серед численних “уламків” чужих етносів (іммігрантко-діаспорних етноменшинних спільнот).

Втім є, мабуть, сенс прислухатись і до Роджерса Брубейкера, який вважає, що “ті, які проголошують настання постнаціонального віку, занадто поспішають відправити національну державу на звалище історії” [15, с. 316].