Мультикультурна чи поліетнічна ідентичність – майбутнє Європи?

Як констатує Габермас, “політична культура Сполучених Штатів надає більше, ніж в інших країнах, простору для мирного співіснування громадян із дуже різними культурними витоками: там кожен може мати водночас дві ідентичності, бути у власній країні її мешканцем і чужинцем” (курсив автора. – Ред.) [13; с. 173]. Дійсно, США, будучи “класичною переселенською країною” [Там само], склалися як мультикультурна (полікультурна) нація. Однак мультикультурна ідентичність США постала на тлі іммігрантських діаспорних груп, а не етносів, яких там немає. Європа ж має іншу етнічну історію, тому по-іншому мають виглядати у ній і інтеграційні процеси. Про це особливо треба пам'ятати, з'ясовуючи зміст твердження Габермаса про те, що “майже усі європейські нації ... йдуть до полікультурних суспільств” [16, с. 289], тобто до розмивання етнічних ядер.

Дійсно, у сучасній Західній (і, якоюсь мірою, – у Центральній) Європі формується особлива регіональна ідентичність. Ми маємо на увазі населення країн, які увійшли на сьогодні у Європейський Союз і взаємодіють у його межах. На особливу увагу заслуговує тут та обставина, що у територіальних межах ЄС (передусім – у Шенгенській зоні) державні кордони існують значною мірою умовно. А відтак цей велетенський простір постає не стільки як полінаціональний (полідержавний), скільки як поліетнічний, як відкритий для міжетнічних контактів, взаємодії, етнокультурного взаємозбагачення. Отже, слід очікувати, що, наприклад, баскам Іспанії і Франції у “постнаціо- нальній Європі” не треба буде домагатись права на “національне самовизначення”. У такий спосіб, коли кордони зникатимуть остаточно, може формуватися поліетнічна ідентичність Європи, яка, однак (і на цьому потрібно особливо наголосити) не тотожна ідентичності мультикультурній.

При цьому можливо припустити, що вся (принаймні – Західна) Європа, внаслідок прискорення міжнаціональної інтеграції, перетворюватиметься на поліетнічний регіон швидше, ніж кожна окрема з її націй, внаслідок імміграційних припливів, ставатиме мультикультурною в американському розумінні цього поняття. Однак таке припущення ми робимо досить обережно – з огляду на ту обставину, що поки що у Західній Європі, за свідченням Габермаса, “свідома власних історичних завоювань, національна держава наполягає сьогодні на збереженні своєї ідентичності, позаяк процеси глобалізації відкидають її та позбавляють могутності” [13, с. 181].