Ірраціональні засади етнічного й національного

Вступ до розділу.

Лекція 7. Етнічне й національне у ментальному вимірі. Лекція 8. Етнічне й національне як колективне підсвідоме. Лекція 9. Історичні механізми самозбереження та усталені ознаки функціонування української ментальності.

Лекція 10. Етнічна мова як засадова ознака функціонування української ментальності: основні змісто-вияви.

Лекція 11. Українство як носій колективного підсвідомого.

Раціональне мислення, занурюючись у глибочинь, із необхідністю закінчує ірраціональною містикою. Адже воно має справу із життям і світом, а вони обоє – ірраціональні величини.

(Швейцер А. Благоговение перед жизнью. – М., 1992. – 576 с. – С. 31)

Вступ до розділу

1. Класичне філософсько-соціологічне теоретизування виразно репрезентувало ототожнення розуму з раціональністю (=розсудком, “здоровим глуздом”). Відповідно усе ірраціональне у суспільному житті, як несумісне з розумом, відкидалось у сферу позамежного та недійсного. Такий підхід вважався прийнятним доти, доки еволюція суспільства здавалась такою, що відповідала вимогам “здорового глузду”.

Однак наприкінці XIX – початку XX ст. соціальна дійсність все більшою мірою починає сприйматися як “нерозумна”, “безглузда”, і крайнощі раціоналізму заступає інша крайність – ірраціоналізм, який радикально заперечує “панлогічне утнення і спрощення світу”. Найбільш виразно ірраціоналістичний світогляд був представлений у філософії життя, феноменології, в екзистенціалізмі та деяких різновидах неопозитивізму.

Втім уже “наприкінці 1950-х на противагу колишнім ірраціоналістичним мотивам широкого розповсюдження набувають тенденції, пов'язані з раціоналізацією ірраціонального і позараціонального, тобто із включенням у пізнання того, що раніше уважалося таким, що принципово не може бути пізнаним” (виділення і курсив автора. – Ред.) [1, с. 440 – див. лекцію 7, с. 228]. Це означало, на нашу думку, фактичне визнання того, що Розум, як вищий і разом з тим синтетичний вияв пізнання, здатний охоплювати суспільне життя у його як раціональних, так і ірраціональних виявах. Тим самим поняття “раціональний” та “ірраціональний” перестали перебувати у контрадикторному (=взаємовиключному) відношенні.

Таке визнання, своєю чергою, зобов'язує до перегляду доцільності використання поняття “несвідоме”. Адже Розум, пізнаючи власний соціальний субстрат, діє, гадаємо, у такий спосіб: своїм Глуздом (як раціональним поверхово-свідомим засобом) він виокремлює об'єкт пізнавальної інтенції, вихоплюючи його (об'єкта) загальні формо-змісти, щоб потому, на рівні ірраціонального пізнання, крізь шари неусвідомлюваних (несвідомо-автоматичних) спонук сягнути в інтуїтивно-підсвідомі глибини образно-символічних змісто-смислів. Тож визнавати сьогодні “несвідоме ” – це те саме, що наполягати на пізнавальній нездатності Розуму. Однак таке можливе лише за умов або зведення Розуму до Глузду, або повного ігнорування результатів гносеологічних практик XX ст. Тому нині адекватним відбиттям досягнень людства у вивченні власних пізнавальних можливостей була б, вважаємо, відмова від поняття “несвідоме” на користь поняття “підсвідоме”. Загалом фрейдівська трисистемна динамічна та енергетична модель психіки людини “несвідоме – передсвідоме – свідоме” має поступитися, на наш погляд, дещо підкоригованій моделі “підсвідоме – неусвідомлюване – свідоме”.

2. Вільно припустити, що використання такої моделі дало б можливість, зокрема, ефективно доповнити висвітлення раціональних змістів феномену етнічного не менш значущим та не менш вагомим з'ясуванням його ірраціональних (=ментально- архетипних) засад. Так, скажімо, етнічна самосвідомість, з одного боку, у її раціональних виявах постає як триєдність самопізнання, самовизначення та самоідентифікації. Проте, з іншого боку, такий результат етнічної самоідентифікації людини, як етнічна ідентичність, є ширшим за етнічну самосвідомість, бо він не може бути обмежений тільки усвідомленням етнічної належності, позаяк також “містить у собі шар етнічного несвідомого (В. С. Лур'є, Г. У. Солдатова, А. В. Сухарев та ін.)” [2, с. 351 – див. лекцію 7, с. 228], але точніше було б, на наш погляд, сказати – “підсвідомого”.

Отже, пошук доглибних засад походження та з'ясування найважливіших соціальних функцій етнічного не слід обмежувати лише цариною Глузду-Раціональності, бо через це, по-перше, залишається поза увагою чи не найголовніше, по- друге, стається так, що в очі дослідника впадають переважно негативізми або ж він заповнює незрозуміле вигаданим.

Ірраціональна сфера етнічного сягає своїми витоками першозародків людства, містить у собі приховану пам'ять про ті часи, коли відносно невеликі людські угруповання виходили із суто природного стану, починали відчувати таку свою зростаючу відмінність від решти живої Природи як соціальність, водночас створюючи життєстійкий органічний симбіоз соціального з природним. Це була доба виникнення етносів, тобто поставання духовно й душевно стійких особистостей.

Однак з плином часу зазначений симбіоз почав сприйматися як влада людського Розуму над Природою, яку (владу) можна безмежно поширювати й посилювати. Втім вистачило кількох століть, щоб настало розчарування у можливостях

Розуму, відстороненого від консервативності традиційної (тобто – етнічної) культури з її базованістю на природному бутті. Разом з цим прийшло і прозріння, бо, певною мірою звільняючись від впливу цієї культури, суспільна людина почала відчувати холод байдужості взаємин, самотність та закинутість.

Виявилося, що консервативність традиційного буття містить у собі вкрай важливий для людини духовно-душевний потенціал, через що дисбаланс між цивілізацією і традиційною культурою має свої припустимі межі. Адже як перша, так і друга – це дві сторони соціального, зберігально-захисні механізми якого “спрацьовують” саме тоді, коли розбіжність між згаданими його сторонами досягає критичної позначки.

Цілком зрозуміло, що руйнування етносів та етнічного одночасно є руйнуванням життєздатності самого соціального. І вчені-гуманісти різних розвинених країн вже давно усвідомили цей факт. Так, ретроспективний погляд на процеси вивчення етнічної проблематики дає можливість побачити, що не тільки західноєвропейські та (особливо) американські етнографи та етнологи ХІХ-ХХ ст., а й французькі історики – представники школи “Анналів” (літописів), і творці психоаналізу та аналітичної психології – всі вони (представники кожного напряму на свій кшталт) фактично досліджували один і той самий шар духовно-душевного індивідуального та колективного людського буття.

Свідченням перманентного інтересу до цієї тематики є зростаюче втягнення у науковий обіг (причому не тільки у середовищі представників гуманітарного знання) таких понять, як “ментальність” та “архетипність”. Плідність їх використання в аналізі етнічних явищ не викликає сумніву, але не буде применшенням стверджувати, що поки що це використання не досягло операціонального рівня.

У цьому розділі розглядаються ірраціональні засади етнічного і національного, виходячи із щойно викладених поглядів. Тут охоплення Розумом людини світу етнонаціональних явищ виглядає так, як це наведено в табл. III. 1.

Таблиця III. 1

Охоплення Розумом людини світу етнонаціональних явищ

Отже, ми здійснюємо аналіз феноменів етноментального і національно-ментального як неусвідомлюванш їхніми суб'єктами-носіями та аналіз феноменів етноархетипного і національно-суспільного – як підсвідомих для їхніх суб'єктів- носіїв. При цьому у своїх теоретичних конструкціях ми відштовхуємося від концепції ментальностей, розробленої французькими істориками школи “Анналів”, та концепції колективного несвідомого, висунутої і операціоналізованої засновником школи аналітичної психології К. Юнгом. Квінтесенцією лекцій 7-8 є поєднання обох концепцій для пояснення зовнішніх виявів та внутрішніх змістів як етнічного, так і національного.

3. Щодо лекцій 9-11, то тут зроблено спробу теоретичні напрацювання лекцій 7 і 8 застосувати до аналізу українства як етноментального та етноархетипного феномену. Так, у лекції 9 нами показано, що незаконсервованість, здатність до змінності, до саморегуляції та самовідтворення, що є рисами ментальності будь-якого етносу, українство змушене було силою історичних обставин перетворити на “перманентно активовані” риси – як відповідь на втрати своїх княжої, козачої та нарешті – демократичної еліт, як необхідність варіювати різними механізмами етносамозахисту – греко-католицизмом на Заході та козацькістю на Сході тощо. Наявність своєї інтелігенції, як вищої верстви кожного розвиненого етносу, українство перетворило на суцільну інтелігентність – як на той конкретно-історичний етносамозахисний механізм, що потому перетворився на визначальну рису української ментальності.

Центральне місце у розділі відводиться лекції 10, яка розпочинається показом “санскритського шлейфу", або справді легендарного змісто-вияву мовної складової етноментальності українців. Але головно у цій лекції обґрунтовується, що нещадна боротьба російських колонізаторів з українською мовою свідчить про те, що етнічна мова – це дійсно засадова ознака функціонування ментальності будь-якого етносу, включно й українського. Розглянуто механізми основних форм цієї боротьби, що вони застосовувались, так би мовити, “радянською" владою, яка, насправді, ніколи і ні з ким не радилась: етноцид (як фізичне винищення носіїв мови), лінгвоцид (як мововбивство) та зросійщення етнічних українців України. Нами широко використано матеріали всесоюзних переписів та власні розрахунки, розкрито статистичні маніпуляції радянських “статистиків” та злочинні замовчування ними фактів. Показано ставлення псевдоукраїнської держави, що виникла у 1991 р., до української мови в Україні як типово неоколоніалістське.

Нарешті у лекції 11 розглядаються смисло-змісти таких вельми важливих, а тому й актуальних, на нашу думку, для сьогоденного українства образів-символів, як “Козацькість" та “Власна Держава”. При цьому щодо Козацькості, то нами наголошується нагальність виведення її з підсвідомості українців на рівень їхньої сучасної дієво-визначальної етноментальної ознаки. Ми обґрунтовуємо, що нині головним смисло-зміс- том образа-символу “Власна Держава” є для українців “Сучасна Козацька Держава”, тобто – держава мілітарна. На- останок, довівши, що Трипільська Праукраїна є осердям формування індоєвропейськомовної сім'ї, ми стверджуємо, що для підйому українського духу на рівень пасіонарності йому конче необхідний свій виплеканий образ-символ “Трипільсько-Санкритська-Праукраїна” та образ-символ “Українці – споконвічний етнос на споконвічно своїй землі”.