Історичні механізми самозбереження та усталені ознаки функціонування української ментальності

ПЛАН

9.1. Вступ до теми.
9.2. Історичні механізми ментального самозбереження українства.
9.2.1. “Зшляхетнення” київсько-руської княжої еліти як нищівна загроза українській ментальності.
9.2.2. Інтелігентність (духовний аристократизм) як компенсаторно-зберігальна ментальна ознака українства.
9.2.3. Оборона православ'я – етнорелігійний засіб ментального самозбереження українства.
9.2.4. Хмельниччина як чинник остаточного перетворення українства з етнографічної маси на ментально піднесену етнічну цілісність.
9.2.5. “Здворянщення” козацької старшини, духовний занепад та друге ментальне відродження українства.
9.3. Психологічно-соціальні ознаки української ментальності.
9.3.1. Гуманність.
9.3.2. Демократизм.
9.4. Індивідуалізм як визначальна двоїста ознака української ментальності.
9.4.1. Позитивні ментальні похідні українського індивідуалізму.
9.4.2. Роз'єднаність українства як ментальна похідна надмірності індивідуалізму.
9.5. Селянськість як псевдоментальна ознака українства. Висновки.

Контрольні питання і завдання.

Використана література.

Рекомендована література.

Вступ до теми

Видатний український історик М. Грушевський, який за своїми політичними переконаннями був соціал-демократом, даючи визначення українства, наповнював останнє виразно соціально-політичним змістом. “Теперішнє українство, – писав він, – се те, що було од віків на українській землі: домагання для українського народу рівного права з іншими народами – права бути господарем на одвічній своїй землі”. “Іменем Українців від часів Шевченка означалися люди, які хотіли волі для України і для всього українського народу, рівності, освіти і добробуту для всіх людей” [1, с. 39, 112]. Цілком зрозуміло, що М. Грушевський піклувався про те, щоб народ України став незалежним і заможним, тобто рівним з народами-сусідами і політично, і соціально-економічно, і щоб завдяки цьому він здобув з боку цих народів повагу й шану. З того часу минуло майже 100 років. Чи став український етнос, говорячи словами М. Грушевського, “господарем на одвічній своїй землі”?

Для відповіді погляньмо на сучасні українські реалії. Так, хоча у 1991 р. на теренах України було проголошено створення незалежної, суверенної Української держави, однак уже через 23 роки, тобто у 2014 р., коли “братня” держава – Російська Федерація, розпочавши війну проти України, анексувала Крим та окупувала значну частину Донбасу, стало зрозуміло, що українська незалежність є фіктивною. Адже на момент початку цієї війни українська армія фактично перестала існувати: чисельність її за роки так званої “незалежності” скоротилась у 10 разів; солдати були майже роздягнені та напівголодні; майже вся військова техніка була частково розпродана, частково розікрадена, частково знищена; офіцери середньої ланки отримували ганебно малу платню і у своїй більшості не мали житла; при цьому високі командні посади в армії (починаючи від міністра оборони) обіймали громадяни РФ або проросійськи налаштовані офіцери.

Натомість станом на 2014 р. Україна посідала “провідні місця” у цивілізованому світі за такими показниками, як рівень корумпованості державних службовців, рівень злиденності населення, рівень безробіття та масштаби трудової еміграції, кількість ув'язнених на кожні 10 тис. осіб населення та ін. Загальна чисельність населення порівняно з переписом 1989 р. зменшилась з 52 млн до 45 млн осіб. До цього переліку можна додати те, що в Україні реальне місцеве самоврядування, яке становить основу демократії, так і не постало, через що провідні галузі економіки та фінанси України належать або громадянам іноземних держав, або українським громадянам, які здебільшого не є етнічними українцями; інформаційний простір України майже повністю підпорядковується Російській Федерації; українська мова, попри вимоги Конституції, так і не набула статусу державної на значній території держави.

Особливо ганебним (і водночас – небезпечним) виявляється для України той факт, що вона, маючи удвічі меншу кількість населення і в багато разів нижчий рівень життя своїх громадян, ніж, наприклад, у ФРН, має набагато більшу загальну кількість мільйонерів та мільярдерів, ніж та сама ФРН. Разом з цим ми не забули й того, що станом на 1991 р. (тобто рік розпаду Радянського Союзу і проголошення української незалежності) Україна на тлі інших республік СРСР мала доволі потужний промислово-економічний, оборонний та інтелектуальний потенціал, а також переважання народжуваності над смертністю. Нагадаємо, що в УРСР на той час не було жодного не тільки мільярдера, а й мільйонера.

Не забуваємо ми й того, що на межі 80-90-х років XX ст. Україною прокотився могутній рух за повалення комуно-більшовицької окупаційної влади, який призвів таки до її повалення. На якийсь час виникла ситуація, коли державна влада, можна сказати, “лежала під ногами” у проводирів Народного Руху України і вони мали, образно кажучи, “нахилитись і підняти її”. Однак відповідної політичної сміливості в них не виявилось. Тому стара влада повернулась, дещо змінивши обличчя та форми володарювання. Почалося тотальне руйнування економіки й системи соціального захисту та жахливе розграбування країни. До цього додамо, що поразками для українського народу закінчилися також “Майдан-2004” та “Майдан-2014”.

Тож виникають питання: “Чи володіє загалом народ України достатнім креативом для того, щоб створити у своїй країні сучасну високорозвинену державу?”; “Чи здатні етнічні українці бути такими самими господарями на власній землі, якими, до прикладу, є нині фіни у Фінляндії, литовці у Литві, поляки у Польщі, чехи у Чехії, угорці в Угорщині, румуни в Румунії і т. ін.?” Порушуючи ці питання, ми усвідомлюємо, що перед нами сьогодні, як і перед нашими предками майже століття тому, знову постає проблема української ментальності.

Певна річ, кожному етносу притаманна культура з її специфічним комплексом ментальних ознак. Що ж до етноментальності українства, то вона, перебуваючи під впливом розмаїття подій історичного часу, зазнала відчутних метаморфоз. Адже й самому українству історично були властиві і передові позиції, і стан майже повної нерухомості, і навіть зворотні рухи. Так уже відбувалося впродовж століть, що український етнос втрачав і відновлював свою еліту, втрачав і відновлював свою єдність. Він то звужувався, то розширювався в географічному, демографічному, політичному, соціальному, духовному просторах. І кожного разу це спричиняло до певних змін його ментальності.

Проте не завжди можна побачити справжні чинники усіх цих змін, оскільки на тлі перебігу подій видимої, чуттєво сприйманої історії у надрах соціуму відбуваються зовнішньо непомітні зміни, які може відбити тільки проникливий розум. Отже, мав рацію Герман Гессе, коли писав, що “у культури, або у духу, або в душі є своя власна історія, яка перебігає поряд з так званою світовою, тобто поряд з невщухними боями за матеріальну владу, як друга, таємна, безкровна та священна історія” [2, с. 334]. Такою є, зокрема, й історія ментальності будь- якого етносу, в тому числі, зрозуміло, й українського.

Говорити про історичність української ментальності – це означає вказувати на її мінливість, змінюваність, рухливість. Причому ці зміни цікавлять нас передусім з точки зору присутності минулого в сучасному.