Історичні механізми ментального самозбереження українства

Оглядаючись назад і піднесено характеризуючи надзвичайну історичну стійкість, що її виявив український етнос перед лицем “безперервного ланцюга невдач та поразок”, трагедій та катастроф, відомий сучасний український філософ Сергій Кримський зокрема зазначав: “Український народ, який знайшов сили перебороти усі історичні драми, підкріплював свою стійкість специфічним менталітетом” (виділення та курсив автора. – Ред.) [З, с. 280]. Отже, розглянемо історичні механізми цього підкріплення.

“Зшляхетнення” київсько-руської княжої еліти як нищівна загроза українській ментальності

Про аристократизм, як відомо, можна говорити у двох сенсах. Перший – це наявність у певного етносу, народу свого спадково-родового прошарку, своєї (а не чужинецької) владно- політичної еліти. Другий сенс – це ототожнення аристократизму з природною інтелігентністю цілого народу, окремої соціальної групи або й однієї людини. Українському етносові найчастіше бракувало аристократизму саме у першому розумінні, що здебільшого діяло на нього нищівно. Одним з прикрих відповідних прикладів є практично повне розчинення значної маси етнічних українців Закарпаття угорським етносом упродовж ХІХ-ХХ ст. Це, як відзначає видатний український етнограф і фольклорист В. Гнатюк, було зумовлене загалом тим, що “українці прийшли під Австрію (Галичина 1772, Буковина 1775) не як нація або бодай як її частина, лише як етнографічна (читай: “етнічна”. – О. Н.) маса. Ніяких вищих верств, що мають провід і задають тон та закраску національному життю, в них не було; шляхта, міщанство – все те було цілковито зденаціоналізоване (читай: “здеетнізоване”. – О. Н.)” [4, с. 3] Тому й здійснювалося угорське асимілювання українців майже без перешкод. Допомогти їм було нікому.

Нікому, бо ще з часів унії почала зникати українська княжа еліта. За свідченням Юрія Липи, український патріот митрополит Рутський був дуже засмучений тим, що за його часів частина української княжої еліти почала переходити на римо-католицтво й ополячилася, що до 1624 р. двісті душ шкільної молоді з княжих родів змінили обряд, що, нарешті, “унія позбавила Україну найкращої прикраси, що нею є лицарський стан, і стала тільки помостом для латинства” [5, с. 242]. Не меншу стурбованість виявляв і його сучасник, Мелетій Смотрицький, коли запитував: “Де дім князів Острозьких?.. Де інші славні доми українських князів... княжата Слуцькі, Заславські, Збаразькі, Вишневецькі, Сангушки, Чорторийські, Пронські, Ружинські, Соломирецькі, Головчинські, Крошинські, Масальські, Горські, Соколинські, Лухомські, Музини і інші незчисленні?” [Там само]. Трагізм цієї ситуації посилюється тим, що, як пише Дмитро Дорошенко, “сам автор цього жалібного плачу, вже бувши православним архієпископом, перейшов на унію й вмер уніятом” [6, с. 186]. Так, справді зникали доми українських спадкових князів, і це не могло не позначитися на подальших шляхах розвитку української ментальності.

Однак, перш ніж удатися до розгляду цих шляхів, ми мусимо дати об'єктивно оцінку самому фактові деетнізації, зокрема, – спольщення української владної еліти. Об'єктивність же має полягати в тому, щоб дивитися на події далекої давнини не з позицій сьогодення, а очима людей оцінюваної доби, у нашому випадку – доби пізнього середньовіччя або, що те саме, доби пізнього феодалізму.

Однією з важливих особливостей феодалізму є те, що він ще не знає ні нації, ні національного патріотизму. Отже, владна феодальна еліта всерйоз сприймає лишень один тип відносин: “сюзерен – васал”. Тому українські феодали, залишаючись господарями над селянами-українцями, зовсім не ставилися до свого спольщення як до зради свого народу, тобто цих селян; їхня, тобто українських феодалів, свідомість (та і їхня совість) сприймала власне спольщення як природний результат зміни васальної залежності (у цьому випадку – з литовської на польську, а точніше, польсько-литовську). Відтак сьогоднішнє звинувачення цих людей у зраді свого (українського) народу може поставати лише як цілковите непорозуміння.

Щоправда, можна зауважити, що нічого вельми небезпечного не відбувалося. Адже л"сш подальшого розвою українського менталітету могла перебрати на себе українська буржуазія. Теоретично такий висновок є, мабуть, слушним. Але історично-практичний перебіг подій спричиняв до того, що української буржуазії не виникало. Сталося так, як свідчить М. Костомаров, що у підкореній Польщі частині України роль аристократії відігравали поляки, а роль буржуазії – євреї. Та повнота аналізу потребує висвітлити й інші обставини. Сутність однієї з них полягає в тому, що й чужинецька буржуазія виявилася неспроможною ефективно творити на теренах України свою нову міську субкультуру, формувати засади іншої ментальності.

На думку одного з українських істориків початку XX ст. Лева Когута, “міщани в Польщі, німці і жиди – як члени далеко нижчого соціального рівня, ніж польська шляхта, що задавала тон у всіх справах культури, не мали згаданого впливу на світогляд тієї шляхти. Це діялося в тих часах, коли в передових тепер європейських народів (Італія, Франція, Німеччина, Англія) повставало власне міщанство, що окрім своїх економічних здатностей виявило також через своїх найвищих представників значний вплив на вироблення життєвих норм і на світогляд всієї нації. Це сталося саме в добі, яка мала основне значення для духовного устрою сучасних передових культурних народів” [7, с. 14].

Це означає, між іншим, що у справі збереження та розвою своєї ментальності найбільш дієздатна частина українського етносу опинилася сам-на-сам з польською шляхтою. Бо, принаймні на середину XVII ст., українство власну шляхту втратило, а власної буржуазії (міщанства) не набуло. Справи на цей час оберталися так, що “перед українським етносом стала небезпека повної полонізації та покатоличення, втрати ним основних етнічних рис” [8, с. 79].

Проте кожна жива система (і соціальна – не в останню чергу) прагне до виживання та самозбереження. Тому перед загрозою її знищення або руйнації її структури вона довільно “вмикає” механізми самоорганізації і саморегулювання. Це може бути або вироблення суто нових функцій, або надання деяким уже існуючим функціям вирішального значення. Саме такою виявилася реакція на небезпеку і з боку українського етносу як соціальної системи. При цьому у якості найефективніших механізмів етнічного самозбереження він висунув інтелігентність (духовний аристократизм), оборону православ'я (або надання церкві надзвичайного етнозберігаючого значення) та козацькість (або найвищий вияв етноіндивідуалізму).