Інтелігентність (духовний аристократизм) як компенсаторно-зберігальна ментальна ознака українства

Власне кажучи, на середину XVII ст. українство виявилося готовим завершити перехід від ментальності, зорієнтованої на переважно авторитарне регулювання етнічного життя, до ментальності, яка б функціювала переважно на засадах саморегулювання та самоорганізації. Для реалізації цієї готовності необхідний був відповідний історичний поштовх, який і знайшов своє втілення у Хмельниччині. Але ми не забуваймо й того, що розв'язання “біфуркаційного вузла” несло у собі – і про це йшлося вище – також і нищівну для українського етносу можливість.

Отже, відчуваючи цю небезпеку, український етнос спромігся виробити в собі нову ментальну рису – інтелігентність, що постала як форма пасивного спротиву етнонищівним тенденціям, як засіб збереження самобутності. Фактично він (український етнос) у житті своїх сільських громад масово продукував ті явища, які у російських сільських общинах поставали як поодинокі. Ось що, зокрема, пише сучасна дослідниця історії російських сільських общин С. Лур'є: “Особистіс- на свідомість селян зазвичай мала релігійне забарвлення, а люди, у яких така релігійна особистісна свідомість була найбільш розвиненою, відігравали дуже важливу, можна сказати, історичну роль у житті общини, створюючи у її складі особливу народну інтелігенцію” (курсив автора. – Ред.) [9, с. 148]. Своєю чергою, С. Лур'є апелює до Гліба Успенського, який вважав, що “народна інтелігенція завжди в усі часи існувала у народі. Вона підіймала слабкого, безпорадно кинутого безсердечною природою напризволяще; вона допомагала, і завжди конкретною справою, проти надто жорстокого тиску зоологічної правди; вона не давала цій правді надто багато простору, кладучи їй межі” [10, с. 125]. Вдивимося пильніше: чи не бачиться нам аналог цієї народної інтелігенції російської общини у простих людях, які створювали та утримували церковні братства, шпиталі, друкарні та школи по всій Україні впродовж XVII-XVIII ст., аж доки ці суспільні інституції не були скасовані царським урядом?

Намагаючись по можливості пильно простежити етапи становлення української етнічної ментальності, ми беремо до уваги ту цілком слушну тезу, що “становлення мови та матеріальної культури має вирішальне форморозрізнювальне значення на ранньому щаблі складання етносу, натомість формування культури духовної на її більш-менш розвиненій стадії відбиває процес етнічної консолідації та етнічного (національного) культурного процесу в пізніші періоди” [11, с. 22]. Справді, саме формування духовної культури етносу є свідченням його остаточної консолідації, але у зв'язку з цим слід наголосити й на тому, що ця консолідація, своєю чергою, найчастіше буває зумовленою обставинами зовнішнього тиску. Така думка є досить поширеною [Там само, с. 8; 12, с. 35, 36, 40].

У зв'язку з цим маємо зазначити, що попри загарбання польською Річчю Посполитою в першій половині XVII ст. майже всіх земель, залюднених тоді українським етносом, а також попри шалену польську культурницьку, релігійну та соціальну експансію щодо українства, останнє було далеке від впадання у розпач. Навпаки, “самий натиск римо-католицизму й викликана ним релігійна боротьба спонукували українське громадянство організуватися для самооборони і братися за насадження у себе школи й просвіти на західноєвропейський зразок” [6, с. 228]. I самооборона ця виявилася досить успішною. Недаремно ж один з іноземних мандрівників у середині XVII ст. писав про українців таке: “А дітей у них більше, ніж трави, і всі діти вміють читати, навіть сироти” [13, с. 15].

Для порівняння, у Західній Європі ще й через 100-150 років по тому ситуація із грамотністю виглядала набагато гіршою, ніж у вище наведеному прикладі. Так, на кінець XVIII ст. "навіть у таких великих містах, як Лондон і Париж, рівень грамотності серед населення становив 40-50 %; у чорноробів він був нижчий, ніж у ремісників, а у жінок – ще нижчий. Менше половини представників паризьких низів і лише 6-7 із 10 ремісників могли розписатися або прочитати революційні заклики у чисельних брошурах та рукописних журналах того часу” [14, с..278].

Отже, попри практично повну втрату старої княжої еліти, українство на середину XVII ст. виплекало у собі інтелігентність як тотальне етноявище, як суцільну ментальну рису. Цей духовний аристократизм постав як компенсаторно-зберігальна ментальна риса українства, як своєрідна реакція на втрату ним своєї політичної еліти (владного спадково-родового прошарку). Причому реакція такої сили, що напередодні Хмельниччини український народ досяг дивовижних вершин не тільки у писемності, а й у культурі, науці, мистецтві [15, с. 13- 38). Взагалі, за оцінкою Івана Огієнка, “XVII вік – це золотий вік нашого письменства, нашої культури. Київ став центром української науки, її Афінами, став нашим Парижем” [Там само, с. 25]. Чого варта була сама тільки Києво-Могилянська академія!