Оборона православ'я – етнорелігійний засіб ментального самозбереження українства

Характеризуючи інтелігентність українства середини XVII ст. і як механізм етнічного самозбереження, самозахисту, і як водночас новостворювану ментальну рису, ми вважаємо за необхідне зробити особливий наголос на тому, що ця тодішня суцільна інтелігентність українства не поставала як лише формовияв простої стихії пасивного спротиву. На її тлі й разом з нею створювалися засади й спротиву активного, хоча спочатку, можливо, й не політичного, а тим паче – не збройного. Йдеться про те, що “в історії суспільства справа завжди йде до створення аристократії, яка є вінцем, вершиною історії, й той чи той різновид аристократії, панування кращих, є, слід гадати... істинна мета, істинний ідеал всіляких спроб улаштування суспільства” [2, с. 320, 321]. Йдучи до цієї мети, вже інтелігізоване українство спромоглося створити також і свою духовну еліту, представники якої діяли більш-менш організовано й цілком свідомо працювали на свій етнос.

Причому неодмінною даниною тій добі було те, що переважну більшість тодішніх творців української культури, літератури, науки, мистецтва становили передусім релігійно-церковні діячі, оборонці православної віри, українські патріоти. (Зрозуміло, це був поки що не національний патріотизм, а тільки етнічний, який відповідав завершальній стадії етнічної консолідації.) Серед зазначених діячів уже до першої половини XVII ст. виникли такі постаті, як князь Костянтин Костянтинович Острозький, який створив і очолив православну Академію Острозьку; славнозвісний релігійний полеміст Іван Вишенський; релігійні письменники Кирило Транквіліон-Ставровецький, Захар Копистенський, Єлісей Плетенецький, Лавріон Зизаній; славний митрополит київський Петро Могила, фундатор Могилянської академії; Сильвестр Коссов; полеміст Кассіан Сакович та ін.

І більшість цих борців проти полонізації українства тому була репрезентована вихідцями з релігійно-церковного середовища, що й сама полонізація починалася з покатоличення. Отже, українство задля розв'язання завдань пасивної боротьби проти власної деетнізації наскрізь пройнялося інтелігентністю, а активна боротьба цього ж напряму набула на той час форм оборони православної віри. Звідси особлива роль церкви та її видатних діячів як духовних проводирів тодішнього українського суспільства. Тут слід зазначити, що оборона православної віри набувала дедалі більшої актуальності тією мірою, якою ставало зрозумілим, що уніатство не є для українства шляхом досягнення, як сказали б сьогодні, повного консенсусу з поляцтвом.

З цього приводу, скажімо, достатньо було б запозичити у Михайла Грушевського цитування витягу з реляції уніатського митрополита Рутського папі римському на початку XVII ст. Цей митрополит, зокрема, писав: “Священиків наших їх пани, що мають право патронату, б'ють, замикають до в'язнення й карають іншими карами; деякі шляхтичі дійшли до такої безбожності, що змушують їх робити як підданих, а як не хочуть, то карають” [16, с. 283].

Зрозуміло, що тут йдеться зовсім не про випадковості, а про загальну зневагу, навіть глумління чужинецької польської шляхти над духовними авторитетами українського етносу. Взагалі, як слушно резюмує Орест Субтельний, “те, що почалося як спроба об'єднати християнські церкви, закінчилося їхнім подальшим роздрібленням, бо тепер замість двох існувало три церкви: католицька, православна та уніатська, або греко- католицька, як її згодом стали називати” [ 17, с. 95].