Хмельниччина як чинник остаточного перетворення українства з етнографічної маси на ментально піднесену етнічну цілісність

Та найболючіше ця обставина відбилася на самосприйнятті українського етносу, вносячи в його менталітет елементи духовно-культурної роз'єднаності. Тож слід зауважити, що оборона православ'я зберігала свій сенс засобу етнічного самозахисту лише доки українство майже цілковито перебувало під владою Польщі. Після Андрусівського миру (січень 1667 р.)у за яким московський цар отримав суверенітет над Лівобережжям України, а полякам було повернуто владу над Правобережжям, говорити про оборонство православ'я як такого вже не мало сенсу: адже нові, московські, володарі теж були православними. При цьому сподівання українського народу на повне звільнення з-під влади Польщі за допомоги Москви, сподівання на союзницькі стосунки із самою Московією виявилися марними. Москва геть не збиралася виконувати зобов'язання, взяті нею на Переяславській Раді (січень 1654 р.).

Отже, розподіл українців на православних та греко-католиків зберігся й закріпився тому, що й саму Україну було розподілено між католицькою Польщею та православною Московією. За цих обставин доцільніше вбачати не стільки розбіжності між двома церквами України, скільки спільність завдань збереження українства, що історично постали перед ними. Тому доцільно, мабуть, говорити (як це робить один з авторів збірника “Релігія в житті українського народу”) просто про українську церкву, яка з київським чи галицьким митрополитом у проводі “витримувала довгі століття роль провідника народу в усіх його змаганнях” [18, с. 32]. І передусім – у змаганнях за збереження мовно-культурної самобутності.

Втім, повертаючися до історичної ситуації, в якій перебувало українство на середину XVII ст., мусимо усвідомити, що, по-перше, ні пасивний, ні активно-мирний засоби спротиву полонізації та покатоличенню не могли врятувати український етнос від втрати етнічної самобутності. По-друге, ті велетенські духовно-культурні досягнення, що їх мало українство на той час, не могли, певна річ, не породити в ньому почуття етнічної гідності та готовність консолідуватися задля повстання за своє історичне самоствердження.

Тобто історичне підґрунтя було підготовлено, необхідний був лише відповідний видатний діяч. І народ знайшов його в особі Богдана Хмельницького. Цю постать породив збіг історичної долі і нагальних потреб українства з перипетіями особистої долі одного з його синів. Невідомо, якою була б подальша українська історія без Богдана. Як зазначав провідний німецький історик першої половини XX ст. Фрідріх Майнеке, “буває, що окремий історичний момент, окрема велика подія у взаєминах між народами спрямовує власне життя окремої нації та окремої національної держави на шлях, що його ніяким чином не можна було передбачити, виходячи з попередніх тенденцій їхнього розвитку” [19, с. 271].

Завдяки Хмельниччині та створеній Богданом державі українці остаточно перетворилися з етнографічної маси на етнічну цілісність, яка відтоді як така вже завжди прагнула до усамостійнення. Пам'ятаємо також, що завдяки створеній Богданом Гетьманській державі, що проіснувала понад сто років, українство через козацьку старшину відтворило свою власну владно- політичну еліту. І, нарешті, щоб особливо підкреслити роль Богдана в етнічній історії українців, вдамося до порівняння його ролі із роллю національного героя Албанії Георгія Кастріоті-Скандербега в етнічній історії албанців. Так, “до кінця XV ст., після смерті Скандербега, туркам вдалось нарешті скорити всю Албанію, однак вони підкорили не конгломерат різних племен, а народу асимілювати який не змогли протягом чотирьох з половиною століть свого панування в країні” (курсив автора. – Ред.) [20, с. 188]. Понад три з половиною сотні років втримуються й українці.

Завдяки Богдану нових обертів набув і процес духовно- культурного піднесення українства, досягти своїх вершин за доби гетьманства Івана Мазепи. Відповідно до культурницької політики цього гетьмана “старшини починають відправляти своїх дітей на навчання за кордон. Зростає значення Київської академії як вищого навчального закладу. Збільшується кількість друкарень, а отже, й книг. Висуваються імена духовних письменників і вчених: Інокентія Гізеля, Лазаря Барановича, Іоаникія Галятовського, св. Дмитра Ростовського. Українці беруть у свої руки всі вищі духовні й просвітницькі заклади навіть у північній Русі” [21, с. 130].

Треба визнати, що дещо схожа картина спостерігалася і в трохи ранішу історичну добу, а саме за часів литовського панування в Україні (XIV-XVI ст.). Достатньо вказати на те, що тут, у Великому Князівстві Литовському (яке цілком слушно “називають Литовсько-Руською державою, оскільки 9/10 її території і населення складали східні слов'яни” [8, с. 77]), русько-українська мова мала статус державної мови.

Що ж до XVIII ст., то історичні факти свідчать про те, що на його початку український південь був значно освіченіший, культурніший, духовніший, ніж російська північ. “Іще в першій половині XVIII ст. церква, школа та шпиталь становили триєдину установу, що існувала всюди – в містах і селах, задовольняючи культурні запити населення” [21, с. 152].