Психологічно-соціальні ознаки української ментальності

Гуманність

Гуманність в українстві має різні форми вияву: невойовничість (миролюбність, лагідність), милосердя (благодійність, немстивість), щирість (душевність, сердечність, гостинність) тощо.

Перебігом історичних обставин український народ був надовго позбавлений державності, тому він постійно знаходився в обороні, мусив чинити опір зовнішнім згубним натискам, вів постійну боротьбу за своє етнічне виживання, нерідко відповідав жорстокістю на жорстокість. Проте він ніколи не виявляв себе як загарбник, навіть у часи своїх великих перемог. Відповідні приклади не поодинокі; звернімося хоча б до часів Хмельниччини, тобто середини XVII ст. Тоді “козацька політика кермувалась принципом suum cuiqe (лат. кожному своє. – О. Н.). І може якраз слухаючись цього внутрішнього наказу, Б. Хмельницький не використав цієї так дуже корисної ситуації, яка склалась зараз після перших блискучих успіхів великого повстання. Він зупинився на межі української етнографічної території. Як у реальній політиці, так і в теорії український дух ніколи не виявляв потягу до насилля” (курсив автора. – Ред.) [25, с. 191].

І події вже початку XX ст. цілком підтверджують цей висновок. Так, глибокий аналітик і знавець махновського руху, тобто дій селянської повстанської армії на півдні України у часи громадянської війни, В. Верстюк пише, що при обробці відповідних документів цієї доби ним “особливу увагу приділено документам, що прояснюють відносини махновців із Радянською владою, укладенню союзів між ними та їх розпаду. Ці документи говорять про те, що коли махновці виявляли інтерес до укладення союзів, то ініціатива їх розривання завжди виходила від супротивної сторони. Особливо жорстку позицію щодо повстанства займав Л. Троцький” (курсив автора. – Ред.) [26, с. 5].

Можна, зрозуміло, припустити, що якби Україна мала свою міцну й тривалу державність, то її панівні класи поводили б себе дещо іншим чином. Однак історія такої можливості українцям не дала, що й позначилося на психологічних особливостях українства. І взагалі, історія не знає умовних способів та чернеток, її завжди “пишуть начисто”.

Безліч страждань, що їх зазнав український народ, прищепили його духові чуйність і милосердя. До речі, церков і монастирів, які переважно займалися благодійністю, в Україні було більше, ніж у Росії. Майже до середини XVIII ст. проіснували тут шпиталі, що теж займалися цією діяльністю. Лише через несприятливу політику царського уряду вони поступово занепали. Загалом, за порівнянням Володимира Яніва, якщо, наприклад, у германців у центрі родинних та суспільних турбот завжди була турбота про дитину, то в Україні – допомога старим, немічним та хворим. А це зовсім не властиве малорозвиненим у культурному розумінні народам [25, с. 196].

Широко відома щирість українців не потребує особливих коментарів, але вона, слід зазначити, розповсюджувалася лише на тих, хто з'являвся з добром.