Селянськість як псевдоментальна ознака українства

Українці завжди славилися як завзяті землероби. Отже, Михайло Грушевський мав рацію, коли свого часу виокремлював селянськість як одну з визначальних рис української ментальності. Проте, зважаючи на особливості української історії, на історичну вдачу українства взагалі, слід, гадаємо, говорячи про селянськість українців, ураховувати не тільки ті чинники, які формували цю ментальну якість, а й ті, що сприяли не завжди добровільній консервації цієї якості. Тому ми не можемо залишити поза увагою ті історичні обставини, що сприяли формуванню міфу про селянськість як ментальну рису українців.

По-перше, з міркувань об'єктивності слід визнати, що відмова українських княжих родів від своєї споконвічної етноментальності, про що йшлося у параграфі 9.2.1., поряд із дією норми відносин “сюзерен – васал” посилювалася дією ще однієї феодальної норми. Це – ставлення до селянина як до нижчої соціальної істоти, якій бракувало моральних, культурних, інтелектуальних та інших людських чеснот. Тож прагнення вже фактично напівукраїнської еліти остаточно зректися своєї первинної етноментальності зумовлювалося ще й тим, що ця ментальність позірно поставала тепер як виключно селянська.

По-друге, укріпленню міфу про українську селянськість сприяло й те, що хоча за доби феодалізму в усьому світі, як на Сході, так і на Заході, суспільний статус селянина з його землеробською працею вважався нижчим лише порівняно із статусом шляхти та священнослужителів (але він вважався безперечно вищим, ніж статус торговців та ремісників), проте це співвідношення почало змінюватися тією мірою, якою відбувався процес “становлення буржуазної ідеології, яка реабілітувала міську працю та вдруге, тепер уже не стосовно дворянської служби та місії священослужителів, а стосовно торговельно-промислової діяльності, принизила працю селянську” (курсив автора. – Ред.) [45, с. 59].

Нарешті, по-третє, селянський статус переважної більшості українського етносу значною мірою був вимушений, оскільки на власній етнічній землі українців у містах панували інші етноси. Так, Олександр Майборода вважає головною причиною еміграції українців до Канади не так надлишок сільського населення в Україні, як неможливість для цього населення влаштуватись в містах, де переважало інше етнічне населення: на Заході – польське, а на Сході – російське [46, с. 119]. Оті залишав рідну землю український селянин, опиняючись внаслідок російського тиску десь на далеких землях Казахстану, Алтаю, Далекого Сходу, а внаслідок польського тиску – на заокеанських землях Канади, Аргентини або Бразилії.

Передусім саме ці обставини ми й мали на увазі, коли говорили про об'єктивні передумови виникнення міфу про селянськість як про рису української ментальності.

Проте селянськість, на нашу думку, не можна розглядати як одвічну ментальну ознаку українства. До цього питання слід підходити конкретно-історично, адже соціальний стан навіть цілої нації може значною мірою залежати і від економічних, і від політичних умов. Так, предки сучасних українців створили відоме всій Європі велике місто Київ тоді, коли, скажімо, Лондон був зовсім маленьким містечком, про яке в Європі майже ніхто не знав, а про Москву ще й згадок не було. За часів польського та російського, а потім і австро-угорського панування в

Україні штучно створилися умови, за яких український селянин міг швидше опинитися на необроблених, цілинних землях Кубані, Північного Кавказу, Казахстану, Сибіру, Далекого Сходу або Канади, Бразилії чи Аргентини, ніж у містах на власній Батьківщині.

Проте, коли в Україні почалася радянська індустріалізація, куди й подівалася селянськість українців! Досить красномовними є дані Всесоюзного перепису населення 1989 р. по Україні та Всеукраїнського перепису населення 2001 р. [цифрові дані взято з наступних джерел (див. с. 319-320 цього посібника): 47-49; а також 50, с. 339; 51, с. 132-142,148,160-166], зведені нами в табл. 9.1. Отже, погляньмо на ці зведені дані переписів 1989/2001 років.

Так, 86,5/87,2 % всіх українців Донецької та 81,9/82,4 % Луганської областей живуть у містах. Приблизно така сама картина склалася і в таких високоіндустріалізованих областях, як Дніпропетровська (79,4/80,5 %), Харківська (73,5/75,0 %) та Запорізька (72,1/73,3 %). І навпаки, у тих областях України, де промисловий розвиток був менш бурхливий, міська частка українського населення області не сягає й 50 %, а саме: в Закарпатській області – 38,4/35,3 %, в Івано-Франківській – 39,0/40,5 %, у Тернопільській – 39,1/41,4 %, у Вінницькій – 40,2/44,1 %, у Чернівецькій – 41,7/43,0 %, у Рівненській – 42,8/45,4 %, у Хмельницькій 43,6/49,0 %, у Волинській – 46,2/48,7 % і лише у Черкаській на межі 49,1/51,4 %.

Отже, якщо й можна погодитися з таким виявом ментальності українства, як селянськість, то аж ніяк не в соціологічному розумінні, а винятково у психологічному. Адже давайте придивимося, яка частка етнічних українців України жила у 1989/2001 роках в селі й займалася сільськогосподарською працею (див. табл. 9.1). Таких виявилось 39,7 % у 1989 р. (100 % – 60,3 %) та 37 % у 2001 р. (100 % – 63%). Отже, про яку селянськість українського етносу може йтися? Мабуть, винятково у розумінні хазяйновитості. Не більше.

Стосовно ж української діаспори, то й тут теза про селянськість однозначно, так би мовити, не підтверджується. Якби

Таблиця 9.1

Пообласна / порегіональна представленість етнічних українців УРСР/України за ознакою мешкання у містах (тис. осіб)

українці були таким вже суто селянським етносом, то хоч би куди їх закинула їхня доля, вони б скрізь залишалися тільки орачами-хліборобами. Проте насправді такого не відбувається. Звернімось, наприклад, до американського континенту. Більшість українців зосереджена тут на Півночі – у США й Канаді, на Півдні – в Аргентині й Бразилії. Відмінність у всебічному (насамперед в економічному) розвитку цих країн, як ми знаємо, дуже суттєва. А звідси, як наслідок, й суттєва відмінність і між частками українського діаспорного населення, зайнятого у сільському господарстві в обох випадках.

Так, на території Бразилії та Аргентини українці, справді, оселялися переважно у сільській місцевості й займалися здебільшого сільським господарством. Те саме сталося спочатку й у Канаді, де 100 років тому було багато вільних земель і де, до речі, частка українців-городян на сьогодні вельми зросла. А от у США українці майже спочатку здебільшого ставали городянами, якими є й досі. Для більшої конкретності уточнимо, що в 1980-х роках частка сільського населення серед української діаспори Бразилії та Аргентини дорівнювала, відповідно, 80 % та 50 %, а у США та Канади – відповідно, 10 % та 25 % [52, с. 120,123-125].

Отже, бачимо, українці, як і будь-який інший етнос, спроможні створювати як сільську, так і міську субкультури. Таким чином, з'ясовується, що вираз “українська селянськість” може вживатися лишень як метафора, як ознака особливої, примітної дійової етноментальної риси.