Трипільсько-санскритські засади унікальності мовної ознаки етноментальності сучасних українців

Як стверджує відомий сучасний український археолог-істо- рик Ю. Шилов, слов'яни-українці – “автохтонний народ. На відміну від росіян, білорусів, поляків, словаків, чехів та ін., українці, в основі своїй, не прийшли на свою споконвічну землю. Місцеві корені українців простежуються починаючи з мі- зинської археологічної культури 23-15-тисячолітньої давнини” [15, с. 5]. Ці висновки відомого українського археолога, наведені нами вище результати досліджень зарубіжних та українських санскритологів, відомості, що їх містять індійські пам'ятки ведійської літератури та сучасна, власне, індійська “Історія Індії”, – всі вони укупі переконливо свідчать про те, що українська мова, незалежно від того, яку самоназву мали прадавні предки українців (певна річ, – не “трипільці”), по- перше, занурена у багатотисячолітню історичну давнину і, по- друге, не зазнала настільки кардинальних змін, щоб не бути впізнаваною у санскриті. Українська мова, насправді, є унікальною мовою, є мовою-легендою.

Можна також припустити, що, у свою чергу, саме глибока давність витоків і неперервність історії української мови, а разом з нею й української культури зумовили їхнє підняття на дивну ментальну височінь. Маємо на увазі те, що особливості етнічної мови, як відомо, завжди відбивають найхарактерніші особливості ментальності відповідного етносу. А хіба француз П'єр Шевальє в книзі “Історія війни козаків проти Польщі” (1663 р., Париж) не давав оцінку особливій ментальності українців через їхню мову, коли писав, що “українська мова – дуже ніжна й сповнена пестливих висловів та надзвичайно тонких зворотів”? [10]. Це писалося на початку доби зросійщення українців.

Але й після майже трьох століть російського поневолення українська мова продовжувала залишатися однією з наймилозвучніших, наймелодійніших та найвиразніших мов світу. Саме за цими ознаками у 1928 р. у Парижі відбувся міжнародний конкурс мов, за результатами якого українська мова посіла третє місце, поступившись французькій та італійській. У 1934 р. у Парижі відбувся ще один такий конкурс, на якому українська мова знов посіла третє місце, поступившись на цей раз французькій та фарсі (перській). “За словами, наукового публіциста Миколи Курдюка, нашій мові віддали б лаври переможця, якби конкурс відбувався на нейтральній території” [16].

І дійсно, усьому світу відомі милозвучність і лагідність української мови. “Вважається, – пише сучасний український письменник Олександр Стражний, – що вона – м'яка, неспішна, мелодійна, добре лягає на музику. Ніхто не сплутає її із чіткою німецькою, ...піднесено-урочистою латиною, ...холодною фінською ... А з якою ж мовою іноземець без жодного сумніву не сплутає українську? З італійською! Ці мови найбільш близькі за енергетикою, вібраціями, емоційністю звучання, співучістю та красою” [17, с. 230, 231].

Отже, видається логічним, щоб, так би мовити, “індоєвро- пейськомовна громадськість” світу, маючи намір краще пізнати власну сутність, взяла під захист справді унікальну в цьому сенсі українську мову та вдалася до якомога ретельнішого і всебічнішого її вивчення. Однак цього не сталося, навпаки, саме у XX ст., коли людству відкрилася могутня креативно-реконструктивна значущість української мови, вона, ця мова, зазнала найбезглуздішого лінгвоциду, а її носій, український етнос, – нищівного геноциду, найжахливішим з виявів якого був Голодомор 1932-1933 pp.