1917-1953 pp.: Підпресинговий змісто-вияв, або мовна складова української етноментальності у лещатах брутальної політики масового фізичного винищування

Динаміка змін у чисельності етнічних українців і етнічних меншин та зміни у виявах мовної складової української етноментальності (за спорадичними статистичними даними 1926-1939 pp.)

1. Зміни у чисельності

Певна річ, ми не зможемо достатньо адекватно оцінити характер змін, що вони сталися у виявах мовної складової української етноментальності, якщо не врахуємо жертв того винищення, якого зазнали етнічні українці і у часи так званої “громадянської війни” (що завершилася для УНР окупацією її території, тобто позбавленням України незалежності), і у часи розгрому повстанської Холодноярської республіки, і штучного голоду 1922 р., і наступного більшовицького терору, і, власне, Голодомору 1933 р., і розстріляного Відродження, і масових репресій другої половини 30-х років, і початку винищення етнічних українців Західної України в 1939-1941 pp. тощо. Загалом жорстока правда полягала в тому, що всі ці події-акції об'єднувалися наскрізною політикою перманентного фізичного винищування ленінсько-сталінським режимом етнічних українців України.

Однак результати цієї політики режим ретельно приховував. У зв'язку з цим зверненню до статистичних даних перед пошлемо висновок сучасного українського етноісторика Володимира Скляра: “У 30-50 pp., – пише він, – фахове дослідження етнічних процесів фактично припинилося... Після 1926 р. фактично повний перепис було проведено лише у 1959 р. Така велика перерва була викликана тим, що результати перепису 1937 р. опинились у спецсховищах як "шкідницькі", а перепис 1939 р. був свідомо сфальсифікований” [18, с. 9]. Адже тодішній більшовицькій владі передусім конче потрібно було приховати демографічні наслідки колоніальної акції виморення голодом майже 10 млн етнічних українців-селян у 1932-1933 pp.

З огляду на це, дані за 1930 та 1939 pp. слід вважати достовірними досить умовно. Вони отримані нами шляхом копітких пошуків та складних обраховувань, але можуть бути використані лише частково. Про якість цих “даних” свідчить складена на їх підставі та прокоментована нами табл. 10.1 (див. статистичні дані у цій таблиці за номерами джерел у нашому списку “Використаної літератури”, а саме: 31,2 млн та 39,0 млн [№ 19, с. 39, 81]; 41,776 млн та 31,317 млн [№ 20, с. 140]; 40,453 млн (без Закарпатської обл.) [№ 23, с. 49; № 25]; 28,1 млн [№ 19, с. 28]; 29,515 млн та 23,218 млн [№ 26]; 30,946 млн та 23,668 млн [№ 26; №19, с. 28]. Решта даних табл. 10.1 є результатом наших розрахунків – див. подальший текст лекції). Отже, проаналізуємо дані цієї таблиці.

Таблиця 10.1

Чисельність населення України та її частин у 1926-1939 pp. (на підставі віднайдених та обрахованих автором розрізнених даних, що подавалися статистичними органами УРСР)

Виділені дані розрахунків і перерахунків.

Як було зазначено, головна мета фальшування матеріалів перепису 1939 р. полягала в тому, щоб приховати наслідки голодомору етнічних українців України у 1932-1933 pp. Цьому, зокрема, мало сприяти вилучення матеріалів перепису 1930 р. (який проводився до Голодомору) та перепису 1937 р. (який проводився до “приєднання” Західної України).

Фальшування результатів перепису 1939 р. здійснювалося у спосіб маніфестування факту начебто зростання протягом 1926-1939 pp. загальної чисельності населення України (див. табл. 10.1): 1) у її сучасних межах (від 39 млн до 40,453 млн); 2) у межах лише Західної України (від 9,485 млн до 9,507 млн); 3) у межах УРСР, що виключають Західну Україну (від 29,515 млн до 30,946 млн), та особливо у цих (тобто – УРСР) межах – зростання чисельності етнічних українців (від 23,218 млн до 23,668 млн осіб).

Що стосується Західної України, то впритул до вересня 1939 р., маніпулювання “статистичними” даними щодо цієї території давало більшовицькій владі певну можливість перекладати відповідальність за власні “внутрішні” злочини на уряд панської Польщі. Тому й почнемо аналіз даних табл. 10.1 з Західної України.

Опосередковано встановивши, що загальна чисельність населення Західної України у 1926 р. складала 9,485 млн осіб (від 39 млн віднімаємо 29,515 млн), а в 1939 р. – 9,507 млн осіб (від 40,453 млн віднімаємо 30,946 млн), можемо висновкувати, що за 13 років чисельність населення Західної України начебто й зросла, але лише на 22 тис. осіб, тобто практично залишилася незмінною. Проте щоб переконатися у певній передчасності такого висновку, звернімо увагу на те, що за чотири роки (1926-1930 pp.) чисельність населення України у її сучасних територіальних межах зросла на 2,776 млн осіб (від 41,776 млн віднімаємо 39 млн), тоді як на дев'ятирічному відтинку 1930-1939 pp. вона, навпаки, зменшилася на 1,323 млн осіб (від 41,776 млн віднімаємо 40,453 млн). Певна річ, якщо вилучити дані перепису 1930 р., то картина виглядатиме дещо краще, бо тоді виходить, що протягом 13-ти років (1926-1939) населення України в її сучасних межах кількісно зросло від 39 млн до 40,453 млн осіб, або на 1,453 млн осіб. Однак ми дані за 1930 р. не вилучаємо.

Отже, цілком зрозуміло, що у 1930 р. зростання загальної чисельності населення України в її сучасних межах порівняно з 1926 р. постало як сума зростань чисельності населення як у Західній Україні, так і на теренах, що мали тоді назву “УРСР”. Щодо Західної України, то тут частка цього зростання на відтинку 1926-1930 pp. мала приблизно дорівнювати 0,7 млн осіб (або 1/4 від 2,776 млн – тобто від встановленої вище величини загального зростання, оскільки у 1926 р. населення Західної України налічувало 9,485 млн осіб, що й складало 1/4 від 39 млн осіб – чисельності населення України в її сучасних межах). Відтак, за відсутності статистичних даних, можемо припустити (див. табл. 10.1), що в 1930 р. населення Західної України могло складати приблизно 10,185 млн осіб (9,485 млн + 0,7 млн).

Якщо так, то вирахуваний нами фактично показник радянської “статистики” у 9,507 млн осіб (як величина населення Західної України в 1939 р.) може свідчити про те, що протягом дев'яти (1930-1939) років чисельність населення Західної України, маючи на відтинку попередніх чотирьох (1926-1930) років тенденцію до зростання, з невідомих причин зменшилася принаймні на 0,678 млн осіб (від 10,185 млн віднімаємо 9.507 млн). Це неможливо сприйняти, особливо з огляду на те, що Західна Україна була окупована Радянським Союзом лише у вересні 1939 р. Тобто якщо реальніше, то загальна чисельність населення Західної України, збільшившись за чотири (1926-1930) роки на 0,7 млн осіб, мала б протягом наступних принаймні восьми (1930-1938) років зрости приблизно ще на 1,4 млн осіб (0,7 млн помножити на 2) і складати на початок 1939 р. приблизно 11,585 млн осіб (10,185 млн + 1,4 млн). За таких розрахунків фальшувальне зменшення чисельності населення Західної України станом на вересень 1939 р. мало б дорівнювати вже не 0,678 млн (від 10,185 млн відняти 9.507 млн), а 2,078 млн осіб (від 11,585 млн відняти 9,507 млн). Однак, як відомо, на території Західної України, принаймні до вересня 1939 р., голодомору не було.

Шляхом аналогічних розрахунків можна встановити (див. табл. 10.1), що станом на 1930 р. населення УРСР (тобто – без Західної України) могло б зрости від 29,515 млн осіб на величину в 3/4 від 2,776 млн осіб і складати приблизно 31,591 млн осіб. А тепер поставимо запитання: “Для чого необхідне було статистичне маніпулювання, внаслідок якого чисельність населення Західної України станом на 1939 р. була представлена величиною в 9,507 млн, а не 11,585 млн осіб?” Гадаємо для того, щоб різницю в 2,078 млн осіб маніпулятивно додати до чисельності “післяголодоморного” населення УРСР. Адже це маніпулювання радянські “статистики” мусили здійснювати, не виходячи за межі величини загальної чисельності населення України в її територіальних кордонах після вересня 1939 р., тобто – 40,453 млн осіб.

Отже, вилучивши маніпулятивно додані радянськими “статистиками” 2,078 млн осіб з величини в 30,946 млн осіб, ми отримаємо ту більш реальну величину в 28,868 млн осіб (= чисельність населення УРСР без Західної України в 1939 р.), яка не влаштовувала тодішнє радянське керівництво тому, що була меншою за показник не тільки 1930 р. (31,591 млн осіб), але й 1926 р. (29,515 млн осіб). Тому й були бажаними тодішнім радянським владоможцям, як уже відзначалося, такі “статистичні дані” (див. табл. 10.1), згідно з якими протягом 13-ти (1926-1939) років загальна чисельність населення УРСР на території, до якої тоді не входила Західна Україна, начебто збільшилася від 29,515 до 30,946 млн, або на 1,431 млн осіб, а не зменшилася на 2,723 млн (від 31,591 до 28,868) осіб.

Тепер звернімось до розгляду механізмів основного фальшування – приховування наслідків геноциду етнічних українців у 1932-1933 pp. При побіжному погляді на праву половину таблиці 10.1 (тобто якщо не звертати увагу на величину 31,317 млн = чисельність етнічних українців України в її сучасних межах у 1930 р.) ми можемо зафіксувати перш за все те, що протягом 13-ти (1926-1939) років загальна чисельність етнічних українців України в її сучасних межах зменшилася на 3,1 млн осіб (від 31,2 млн віднімаємо 28,1 млн осіб).

Якщо ж таки поглянути на відтинок 1930-1939 pp., то можна пересвідчитися, що чисельність етнічних українців України в її сучасних межах зменшилася дещо істотніше, тобто – на 3,217 млн осіб (від 31,317 млн віднімаємо 28,1 млн осіб). В цілому ж відсутність решти даних за 1930 р. дала можливість приховати відверте фальшування. Маємо на увазі те, що чисельність етнічних українців тієї частини УРСР, що не включала Західну Україну, була показана як така, що зросла на 0,45 млн осіб (від 23,668 млн віднімаємо 23,218 млн осіб), а чисельність етнічних українців Західної України – як така, що зменшилася на 3,55 млн осіб (від 7,982 млн віднімаємо 4,432 млн).

Спробуємо перевірити наведені дані, для чого вдамося до розрахунків, використовуючи досить важливу для їхнього здійснення величину – 31,317 млн осіб. Це – загальна чисельність етнічних українців України в її сучасних межах станом на 1930 р. Отже, виявляється, що протягом чотирьох (1926-1930) років зазначена чисельність зросла на 0,117 млн осіб (від 31,317 млн віднімаємо 31,2 млн осіб). Розкладемо величину цієї чисельності відповідно до вирахуваних відсотків, а саме: 23,218 млн як частка від 31,2 млн складає 74,42 %, а 7,982 млн як частка від 31,2 млн складає 25,58 %. Відтак маємо: 74,42 % від 0,117 млн = 0,087 млн осіб; 25,58 % від 0,117 млн = 0,03 млн. Внаслідок опосередковано встановлюємо, що в 1930 р. чисельність етнічних українців УРСР (тобто в межах території, що не включала Західну Україну) могла складати 23,305 млн осіб (23,218 млн + 0,087 млн), а чисельність етнічних українців Західної України – 8,012 млн осіб (7,982 млн + 0,03 млн).

Втім, вважаємо, є підстави припускати, що протягом восьмирічного (1930-1938) відтинку чисельність етнічних українців Західної України, які, як відомо, не зазнали голодомору, могла зростати приблизно тими самими темпами, що й протягом 1926-1930 pp., і скласти на початок 1939 р. 8,072 млн осіб (8,012 млн + 0,03 млн •2). Відтак, як можна пересвідчитися, різниця між цією і “радянськостатистичною” розрахунковими величинами складає 3,64 млн осіб (8,072 млн відняти 4,432 млн). Саме приблизно на цю величину більшовицькі статистичні маніпулятори станом на 1939 р. штучно зменшили чисельність етнічних українців Західної України і, відповідно, збільшили чисельність етнічних українців УРСР (без Західної України). Тому більш реальною видається та чисельність етнічних українців УРСР, яка на початку 1939 р. складала 20,028 млн осіб (23,668 млн мінус 3,64 млн).

Таким чином, навіть з таких (тобто здійснених на підставі обмежено-доступних даних) розрахунків випливає наступне (див. табл. 10.1): якщо вилучити дані за 1930 р. (як це й було зроблено радянськими “статистиками”), то чисельність етнічних українців УРСР (без Західної України) протягом 1926-1939 pp. начебто зросла на 0,45 млн осіб. Але якщо використати хоча б один доступний показник за 1930 р. (тобто 31,317 млн осіб) і здійснити наведені нами перерахунки, то більш реальним видається твердження, що протягом 1930-1939 pp. чисельність етнічних українців УРСР (без Західної України) зменшилася на 3,277 млн осіб (23,305 млн мінус 20,028 млн). Зрозуміло, що реальні втрати українства були значно більшими.

Принагідно вважаємо за важливе зазначити, що, попри те що на відтинку 1926-1939 pp. реальна чисельність етнічних українців в УРСР істотно зменшилася, загальна чисельність, а також частка (%) у складі населення УРСР (включно із Західною Україною) як етнічних росіян, так і решти етнічних меншин стабільно зростала. Зазначену тенденцію наочно представлено в табл. 10.2 (яка є основною для цієї лекції, і створена нами частково з використанням відповідних даних табл. 10.1, а загалом – на підставі статистичних даних з таких джерел (див. “Використана література” (с. 407-408) [18, с. 339, 341, 343, 345, 357, 381, 382; 19, с. 14, 28, 39, 52, 81, 82; 20, с. 140; 21, с. 26; 22, с. 32; 23, с. 49; 24, с. 380; 25-30; 31, с. 32].

2. Зміни у виявах мовної складової

Отже, виникає питання: “Які спотворення у свідомості етнічних українців спричинила винищувальна політика антиукраїнської влади, принаймні протягом 1926-1939 pp.?” Звернувшись до даних табл. 10.2, маємо визнати не випадковим те, що у той час як загальна чисельність етнічних українців між переписами населення в УРСР 1926 та 1939 pp. зменшилася від 31,2 до 28,1 млн осіб (тобто на 3,1 млн осіб), чисельність тих серед них, які вважали рідною українську мову, невідповідно зменшилася від 29,4 млн осіб (що складало 94,1 % від загалу українців у 1926 р.) до 24,7 млн осіб (що складало 87,9 % від загалу українців у 1939 р.), тобто – на 4,7 млн осіб. Відповідно, якщо в 1926 р. частка серед етнічних українців тих, які не вважали українську мову рідною, складала 1,84 млн осіб, або 5,9 %, то у “післяголодо- морному” та “післярепресивному” 1939 р. така частка вже збільшилася майже удвічі і складала 3,4 млн осіб, або 12,1 %.

Таблиця 10.2

Тенденція звуження сфери застосування української мови серед етнічних українців УРСР/України протягом 1926–2001 pp.

Виділені дані розрахунків і перерахунків.

Ці мільйони українців геть не являли собою асимільовані (або, принаймні, – напівасимільовані) маси. Адже зміна етнічної самоідентифікації зазвичай відбувається тоді, коли певний етнофор або невелика група певних етнофорів опиняється, в якості іммігрантів, у потужному іншоетнічному середовищі і коли процес асиміляції відбувається природним чином. І лише внаслідок тривалої (протягом кількох поколінь) асиміляції (яка, безумовно, включає в себе кровне змішування з етнічною більшістю) вже віддалені нащадки початкових асимілянтів остаточно втрачають відчуття своєї належності до етносу своїх предків, єдності з цим етносом. Натомість ці нащадки набувають духовної (ментальної) єдності з оточуючою етнічною більшістю, фактично стають її часткою, тому й мова, що була для початкових асимілянтів чужою, стає для їхніх асимільованих нащадків рідною. Таких етномовно-асиміляційних метаморфоз зазнали, зокрема, сучасні представники слов'янського метаетносу – болгари, які понад тисячу років тому прийшли на Балкани як тюркомовний етнос.

Проте поняття “асиміляція” є здебільшого неприйнятним, коли ми маємо намір осмислити зміни виявів мовної ознаки етноментальності українців у період панування так званої “радянської влади”. Зазначені зміни можна зрозуміти лише з огляду на ті звірячі методи тотального етноциду, що вони застосовувалися на захоплених більшовицькими загарбниками українських етнічних землях (600 тис. кв. км) до значної частини велетенського українського етносу, який, до речі, на початку XX ст. компактно проживав на власній (причому – найбільшій у Європі) етнічній території площею приблизно в 1 млн кв. км [32]. Адже штучно асимілювати такий етнос більшовицька влада була не в змозі.

Тому головний зміст етнічної свідомості значної частини етнічних українців України на час завершення міжпереписного періоду (1926-1939) можна позначити як стан “етнічного жаху”, і говорити про якусь “об'єктивність”, тим більше, – “наукову обґрунтованість” відповідних “статистичних” даних, не випадає. Тут доречніше говорити про те, що українці на своїй рідній землі почали боятися бути українцями. Гадаємо, що саме під цим кутом зору і слід оцінювати деформаційні зміни у виявленні мовної ознаки української етноментальності. Адже цілком зрозуміло, що, за умов тотального винищування титульного українського етносу колоніальною більшовицькою владою, питання про те, яку мову етнічні українці вважали рідною, набувало політичного характеру лояльності до пануючого режиму.

Резюмуючи, зазначимо, що цей режим, знищуючи мільйони етнічних українців-селян, добре розумів, що разом з ними він фактично знищував ту мову, до якої вже як до материнської пильно придивлялася індоєвропейська спільнота і яку усвідомлювали, як таку, вдумливі українські вчені-мовознавці. Але, на думку ідеологів радянського режиму, українці не повинні були набути такий могутній етнічний символ, як трипільсько-санскритський. Отже, вже у 1934 р. (тобто одразу після Голодомору 1932-1933 pp.) ідеологічний радянський часопис “Мовознавство” переможно констатував, що “запеклий ворог українського мовознавства – буржуазна індоєвропеїстика – в основному розгромлена” [33, с. 4].

“Тавро "українського фашизму" було накладено на все мовознавство, на всі наукові видання Інституту української наукової мови і Науково-дослідного інституту мовознавства”. “Таким чином, у 1933 році більшовицькі вожді, стероризувавши українство шляхом штучно організованого голодомору і застосувавши репресії проти інтелігенції, підірвали потужну соціальну базу української мови, після чого змогли повернутися до старої імперської практики асиміляції” [34].