Динаміка змін у чисельності етнічних українців і етнічних меншин та зміни у виявах мовної складової української етноментальності (за наявними статистичними даними 1939-1959 pp.)

1. Зміни у чисельності

Продовжуючи наш аналіз, маємо зазначити, що поряд із періодом 1926-1939 pp. не менш важливим у контексті збереження українцями мовної ознаки своєї етноментальності є період 1939–1959 pp. Справа в тім, що якщо на перший з них припадає передусім голодомор етнічних українців, то на інший – Друга світова війна.

До втрат титульного етносу у цей період мають бути зараховані жертви провокаційних акцій радянських так званих “партизанів” у 1941-1943 pp. (що спричиняли з боку німецьких окупантів акції-відповіді масового знищення етнічних українців-селян), а також жертви повоєнного сталінського терору проти етнічних українців; жертви так званої операції “Ві- сла”; жертви жорстокого придушення визвольних змагань УПА (що тривали із середини 40-х до середини 50-х років XX ст.); жертви чергового штучного голоду 1947 р., влаштованого сталінським режимом в Україні (під час якого загинуло понад 1 млн етнічних українців-селян).

Особливо жорстоким виявом процесу нещадного фізичного винищення етнічних українців, що його, починаючи з 1917 р., постійно здійснювала більшовицька Росія, була так звана “мобілізація звільнених громадян України” восени 1943 р. Маємо на увазі “чорносвитників”, або “чорнопіджачників”. Це – “умовна назва піхотних підрозділів Червоної армії, формованих із цивільного населення окупованих територій після “визволення”. їх кидали в бій непідготовленими, без належної амуніції, зброї та обмундирування. Набирали переважно із селян, які воювали у доморобних свитах, звідки й назва. ...Ставлення червоних до свого населення, особливо до новобранців, дивувало навіть німців, які називали їх ("чорносвитників". – О. Н.) Beutesoldaten ("трофейні солдати")” (курсив автора. – Ред.) [35, с. 48]. Дійсно, так поводитися могли тільки окупанти, які геть не мали підстав відчувати, що мають справу зі своїми, тобто зі спорідненим слов'янским населенням. Схоже було на те, що сталінські сатрапи у військовій формі розглядали понівечену німецькими фашистами Україну як ворожу територію, а етнічних українців – як ментально ворожий народ.

Досить вражаючими є відповідні свідчення одного з уцілілих “чорносвитників” – українського письменника Анатолія

Дімарова, який писав: “Коли село звільнили, всіх чоловіків від 16 до 60 років – всіх, аби була нога-рука (а чи сліпий-глухий, не важливо), – стали брати до війська. Нас "озброїли", – дали по півцеглини, і – "ідіте, іскупайтє віну кров'ю", бо ми на окупованій території були. Мовляв, ви жбурляйте цеглу, а німці нехай думають, що то гранати! Нас 500 душ вигнали на кригу водосховища, навпроти – якийсь комбінат, німці вибили в мурі бійниці. Сам мур висотою метрів три. Попробуй через нього перелізти та по кризі до нього добігти. Німці нас підпустили і вдарили кинджальним вогнем. Повернутися назад не можна було – там сиділи смершівці з націленими нам у спину кулеметами... Вибухнула міна, мене знову контузило, я впав... Хлопці казали, що із 500 душ лише 15 уціліли! А під Ізюмом 10 тис. таких беззбройних поклали! І так винищували чоловіків по всій Україні. Ніхто про це не пише. Я єдиний написав. Решту – мов заціпило” (виділення і курсив автора. – Ред.) [35, с. 48].

Звірства “визволителів” України сучасний український журналіст Владислав Гриневич у статті “Між молотом і ковадлом” кваліфікує так: “Від самого початку повернення Червоної армії в Україну радше правилом, аніж винятком із нього стала практика кидання в бій погано озброєних і непідготовлених до нього людей, що більше нагадувало акт жорсткої відплати тим, хто перебував під ворожою окупацією, ніж надання можливості українцям помститися своїм кривдникам – гітлерівцям.... Загалом в Україні було мобілізовано до Червоної армії від 2,7 до 3 млн осіб, тобто приблизно 10 % населення, а отже, була проведена загальна мобілізація. ... Усе це не останньою мірою вплинуло на те, що втрати серед українців часів "визволення" були непомірно більшими, ніж за гітлерівської експансії в 1941 р(виділення і курсив автора. – Ред.) [Там само, с. 41].

Проте цього всього “визволителям” було замало. У 1944 р. розробляється злочинний сталінсько-беріївський план депортації українців з України, котрим передбачалося на 100 % “зачистити” її територію від автохтонного титульного етносу – українців. Відповідний керівний документ мав досить чітку назву, а саме (наводимо мовою оригіналу): Приказ № 0078/42 НКВД и Наркомата обороны СССР от 22 июня 1944 года “О выселении в отдельные края Союза ССР всех украинцев” [36]. Звертаємо увагу: ВСІХ УКРАЇНЦІВ. Однак виконати цей людиноненависницький план злочинний сталінський режим виявився не в змозі принаймні з двох причин. По-перше, навіть після майже трьох десятиліть фізичного винищування і депортацій більшовицькими, а також німецькими окупантами, етнічних українців в Україні залишалося набагато більше, ніж спроможні були їх вивезти транспортні засоби тодішнього СРСР. По-друге, на той час для реалізації планів депортації українців нездоланною перешкодою виявилися відчайдушні змагання за незалежність, що їх вела УПА проти військ НКВС.

В цілому, як зазначається у поширеному прес-службою Президента України зверненні у зв'язку з відзначенням 8 і 9 травня 2013 р. днів пам'яті та примирення, втрати України у Другій світовій війні склали понад 10 млн осіб [37]. Ці людські втрати складалися, зрозуміло, переважно з етнічних українців.

Оскільки протягом двадцяти років, тобто на відтинку між переписами 1939 та 1959 pp., витворилося “статистичне провалля”, в якому “приховувалися” багатомільйонні людські жертви, то неможливо достеменно встановити, якою була чисельність населення УРСР у 1941 р. (тобто на момент початку радянсько- німецької війни) та в 1945 р. (тобто на момент її закінчення). Але ми можемо умовно припустити, що станом на середину 1941 р. чисельність населення УРСР (а також чисельність її етнічних складових) не збільшилася і не зменшилася, тобто залишалася на рівні 1939 р.; це – 40,5 млн осіб (див. табл. 10.2). І якщо прийняти до розрахунку величину втрат населення внаслідок війни як таку, що дорівнює як мінімум 10 млн осіб [див. 37], то у 1945 р. населення УРСР могло орієнтовно складати 30,5 млн осіб (40,5 млн осіб мінус 10 млн осіб). З іншого боку, це може також означати, що протягом наступних 14-ти років (1945-1959) населення УРСР зросло від 30,5 млн осіб до 41,9 млн осіб (див. табл. 10.2), тобто – на 11,4 млн осіб.

При цьому, якщо відсоток етнічних українців у складі населення УРСР у 1945 р. прийняти за такий, яким він був у 1939 р. (тобто 70 %, до речі, це був мінімальний статистичний показник за всі роки радянського режиму), то їхня чисельність у 1945 р. мала б дорівнювати не менш як 21,35 млн осіб (70 % від 30,5 млн осіб). Однак з цього випливає, що протягом наступних 14 років (1945-1959), на які припали жертви і штучного голоду 1947 р., і визвольних змагань У ПА, а також масові переселення (передусім молоді) на цілинні казахстанські землі тощо, – протягом цих років, попри все, чисельність етнічних українців України збільшилася від вирахуваних нами 21,35 млн осіб у 1945 р. до 32,16 млн осіб у 1959 р. (див. табл. 10.2 на с. 340), тобто на 10,8 млн осіб. Це може означати, що процес масового винищування етнічних українців УРСР після 1945 р. суттєво уповільнився.

Разом із тим, як це зроблено на с. 339, маємо відзначити (див. табл. 10.2), що й протягом двадцятирічного відтинку 1939-1959 pp. загальна чисельність і частка у складі населення етнічних росіян в УРСР продовжувала стабільно збільшуватися, і від 4,9 млн осіб (або 12,08 %) у 1939 р. зросла до 7.1 млн осіб (або 16, 94 %) у 1959 р. Натомість як загальна чисельність, так і частка (%) у складі населення УРСР решти етнічних меншин різко (практично у три рази) зменшилася: від 7,5 млн осіб (або 18,5 %) у 1939 р. до 2,6 млн осіб (або 6,3 %) у 1959 р.

2. Зміни у виявах мовної складової

Не можна не помітити ту обставину, що між переписами 1939 та 1959 pp. (див. табл. 10.2) у виявленні мовної ознаки етнічної ментальності українців проглядаються деякі позитивні зміни. Так, протягом цих 20-ти років (скоріш за все – протягом другої половини з них; однак відповідні статистичні дані недосяжні) зросла як загальна чисельність етнічних українців (від 28.1 млн осіб, або 69,5 % у складі населення, до 32,2 млн осіб, або 76,8 % у складі населення), так і частка серед них тих, які вважали українську мову рідною (від 24,7 млн осіб, або 87,9 % етноукраїнського загалу, до 30,1 млн осіб, або 93,5 % етноукраїнського загалу). Відповідно, суттєво зменшилася серед етнічних українців УРСР частка тих, які не вважали рідною українську мову (від 3,4 млн осіб, або 12,1 % етноукраїнського загалу, до 2,1 млн осіб, або 6,5 % етноукраїнського загалу).

Ці відносні позитивні зміни у виявленні мовної ознаки етноментальності українців ми схильні пояснювати передусім хрущовською так званою “відлигою”, найважливішою ознакою якої, з точки зору розглядуваної нами проблеми, було, вважаємо, остаточне засудження і здолання практики брутального масового фізичного винищування етнічних українців.