Російщення освітянсько-мовного, видавничо-мовного та культурно-мовного сегментів українського етнічного простору на відтинку 1959-1989 pp.: роль міст

1. Освітянсько-мовний сегмент

Як уже було зазначено, радянський режим був змушений відмовитися від політики брутального фізичного винищування етнічних українців, натомість, відшукуючи альтернативні шляхи здійснення етноциду щодо них, він “взяв курс” на російщення як української етнічної території (передусім українських міст), так і, власне, етнічних українців, передусім – їхньої мови. При цьому колоніальна влада добре розуміла, що чи не найвирішальнішу роль у процесі мовної асиміляції етнічних українців може відігравати російщення освітянсько-мовного сегмента українського етнічного простору.

Наступ російської мови на українську на теренах УРСР почався у 1930-х роках – разом із закінченням політики “кореніза- ції” та звірств Голодомору. Проте “вирішальний крок у цьому напрямку партійне керівництво зробило у 1958 р.у ліквідувавши обов'язкове вивчення в школах України української мови” [18, с. 112]. Як відзначає Іван Дзюба, “в містах України 1958 р. в українських школах навчався тільки 21 % дітей (в 1926 р. – 97 %). Навіть у столиці України Києві того самого 1958 р. тільки 22 000 учнів було в українських школах і 61 000 – в російських. Добре відомо, що в ряді великих міст (Харкові, Донецьку, Одесі та ін.) українські школи обраховуються буквально одиницями. Щодо цього стан шкільної освіти в містах України такий скандальний, що відповідна статистика давно вже не публікується, а дані про кількість українських та неукраїнських шкіл ледве чи не належать до найбільших державних таємниць. Але й ті школи, які називаються українськими, по суті, ними не є... Здебільшого це "показуха" і непотрібна театральність для цифри і "для іноземців"” (підкреслення автора. – Ред.) [38, с. 122].

Послідовно продовжуючи наступ на українську мову, радянський режим досяг того, що “в кінці 80-х pp. абсолютна більшість школярів України навчались у школах з російською мовою викладання” [18, с. 127]. При цьому одним із жорстких засобів зазначеного наступу було, зокрема, те, що в УРСР “вчителям російської мови та літератури доплачували додатково 15 % до заробітної плати. Щорічно, починаючи з 1983 р., на цю платню "за російщення" виділялося 2,5 млн крб.” [41, с. 442]. Це фактично було продовженням (але набагато масштабнішим) практики тих часів, коли “в Російській імперії педагоги російського походження, які працювали на території неросійських губерніи, отримували додаткову платню "за обрусение инородцев"” (виділення і курсив автора. – Ред.) [18, с. 127].

Оскільки центрами зросійщення були міста (переважно Сходу, Півдня та Центру), то цілком зрозуміло, що й “особливо зросійщеною була система шкільної освіти в містах України. Чисельність учнів, які навчались російською мовою в містах, у декілька разів перевищувала число учнів, що навчалися українською мовою” (виділення і курсив автора. – Ред.) [Там само, с. 125]. Що ж до україномовних шкіл, то їхня переважна більшість знаходилася в сільській місцевості і вони були малокомплектними.

Статистичні дані міжпереписного періоду 1959-1989 pp. засвідчують, що в небезпечному становищі опинилася українська мова у шкільництві, особливо в містах, не лише на сході та півдні, айу Західній Україні. Тому цілком зрозуміло, зазначає В. Скляр, що “школи з російською мовою викладання в містах України були розраховані не для етнічних росіян, а для етнічних українців з метою їхнього мовного зросійщення” [Там само, с. 126].

Нарешті пошлемось на той висновок В. Скляра, що вже у 60–70-ті роки “українська мова втратила статус викладової мови у вищій школі, і тому її знання для випускника школи, абітурієнта не було потрібним. Це призвело до зниження соціального престижу української мови ...завдяки практично и повному витісненню, особливо у містах, зі всіх сфер суспільного вжитку” (виділення і курсив автора. – Ред.) [Там само, с. 126]. Про здійснене потому, тобто протягом 70-х – першої половини 80-х років, звуження функцій української мови в системі освіти УРСР свідчить канадсько-український історик Орест Субтельний. “У квітні 1987 р., – пише він, – міністр вищої освіти УРСР М. Фоменко представив комісії гнітючий, хоч і цілком сподіваний звіт про стан україномовної освіти. За його даними, на Україні існувало 15000 україномовних шкіл, тобто близько 75 % усіх шкіл, водночас у 4500 російськомовних школах, що складали менше 22 % загальної кількості, навчалося більше половини всіх учнів. Ще ненормальнішим було становище в Києві: з 300 тис. учнів українською мовою навчалися тільки 70 тис.” [42, с. 462].

2. Видавничо-мовний сегмент

Не кращими були справи між 1959 та 1989 pp. і у видавничо- мовному сегменті українського етнічного простору. Так, за свідченням І. Дзюби, у тиражах українських книговидавництв частка україномовних книжок впала з 80 % у 1950 р. до 66 % у 1963 р., причому тематичними планами видавництв та публікацій Книжкової палати УРСР на період після 1963 р. закладалося подальше відповідне падіння. Така сама тенденція в УРСР простежувалася і щодо номенклатури газетних видань, а саме: якщо у 1950 р. із 1192 найменувань газет українською мовою виходило 972, тобто більшість, то в 1963 р. із загалу всіх газет, що складав в УРСР 2366 найменувань, українською мовою виходило вже тільки 765, тобто менше третини [38, с. 94,95].

Зрозуміло, що звужування україномовного видавничого простору відбувалося на користь російськомовного. Однак І. Дзюба звертає увагу не тільки на це. Він також, здійснивши порівняльний аналіз, показує, з яким острахом ставився радянський режим до українства, – адже тиск на українську мову був найжорсткішим порівняно з мовами інших республік СРСР. “Як бачимо, – аналізує І. Дзюба (табл. 10.3), – Україна за виданням техніко-інформаційних матеріалів рідною мовою стоїть на останньому місці. В перерахунку на душу населення відставання її ще більш разюче. У Литовській РСР, населення якої менше в десять з чимось разів, цих матеріалів видається в десять з чимось разів більше, тобто на душу населення в сто з чимось разів більше!” [Там само, с. 96,97].

Втім радянський режим ніколи не припиняв свого етноцидного тиску на українство загалом, на його мову – передусім. Тому між 1969 і 1980 pp. загальна кількість журналів, що виходили українською мовою, впала з 46 % до 19 %, тобто продовжувала зменшуватися; а відсоток книжок, що виходили українською мовою між 1958 і 1980 pp., впав із 60 % до 24 % [42, с. 452].

Таблиця 10.3

Питома вага техніко-інформаційних матеріалів, що видаються мовою республік

Щоб показати, до якого жалюгідного стану дійшов видавничо-мовний сегмент українського етнічного простору за радянської доби, І. Дзюба не без обурення пише: “Самодіяльне Наукове товариство ім. Шевченка в Галичині за кілька десятків років свого існування, без усякої матеріальної підтримки і при перешкодах з боку австрійської, а потім польської влад спромоглося видати стільки літератури з українознавства, з української історії, фольклору, статистики, документалістики тощо, що всім державним видавництвам УРСР при наших нинішніх умовах для цієї роботи знадобилося б, певно, кілька століть, не кажучи вже про науковий рівень виконання і добору матеріалів” [38, с. 112].

3. Культурно-мовний сегмент

Як свідчить сучасний український мовознавець Лариса Масенко, “війна Комуністичної партії СРСР з українською мовою у 1970-х роках відрізнялася від 1930-х лише тим, що провадилась не фронтально, "вичищаючи" від "буржуазних націоналістичних елементів" усі мовні стилі, а зосереджувалася на мові художньої літератури. Це закономірно, оскільки за сорок років, що минули від початку втручання комуністів у розвиток української мови, її діловий і науковий стилі вже було уніфіковано за російським зразком. Закономірно, отже, що царина художньої літератури стала головним об'єктом останнього наступу КПРС на українську мову. Стиль офіційної літературної критики цього періоду наблизився до лексикону сталінської доби, відрізняючись від новоязу 30-х років лише ширшим діапазоном звинувачень і деяким послабленням агресивності формулювань” (виділення та курсив автора. – Ред.) [34].

За даними, що їх подає український письменник Юрій Мушкетик, протягом 70-х – на початку 80-х років українську мову було витіснено з театрів. Із семи театрів юного глядача лише один Львівський театр був україномовний. З 50 театрів-студій, створених в Україні на початку 80-х років, тільки два були українськими. Російськомовними були і всі театри музкомедії в Україні [43, с. 32]. У період від 1959 р. до 1989 р. в УРСР діяло дві кіностудії – у Києві й Одесі, але “кіно, яке радянська влада ще з часів Леніна цілком слушно вважала найважливішим видом мистецтва через його вплив на масову аудиторію, – на думку сучасного українського мовознавця Лариси Масенко, – ніколи, за рідкісними винятками, україномовним не було” [34].

Таким чином, наведені факти (які є узагальненням численних статистичних матеріалів) дають можливість пересвідчитися у тому, що, зросійщуючи найважливіші українські міста (передусім столицю й обласні центри), етнічні росіяни, як пануюча етнічна меншина, мали можливість здійснювати (і таки здійснювали) вирішальний зросійщуючий вплив на функціонування всіх засадових сегментів українського етнічного простору. Наслідком було штучне перетворення української мови на другорядну, “провінційну”, “сільську”, а самих українців – на носіїв почуття етноментальної меншовартості.