Російщення мовної складової ментальності етнічних українців у спосіб “двомовних” та “рідномовних” маніпулювань їхньою свідомістю

1. Російщення представників титульного етносу урср у спосіб штучного перетворення їх на реальних білінгвів (двомовних)

Отже, з'ясувавши, в які способи і які саме сегменти українського етнічного простору підпадали під російщення протягом 1959-1989 pp., тобто з'ясувавши, в якій мовній атмосфері перебував у ці роки масовий, пересічний етнічний українець, ми маємо поставити питання “Чи не спричиняла така атмосфера до мовної асиміляції етнічних українців, і якщо це так і було, то у який спосіб дана асиміляція здійснювалась?”. “Етнічна асиміляція ... розпочинається з розповсюдження двомовнос- ті”, – вважає Володимир Скляр (виділення і курсив автора. – Ред.) [18, с. 88].

І справді, за десятиліття російщення територіального, освітянсько-мовного, видавничо-мовного, культурно-мовного та писемного сегментів українського етнічного простору (передусім у містах УРСР) багато етнічних українців постали як двомовні. Зрозуміло, що цей їхній білінгвізм не був добровільним, насправді їх примушували до нього. Звернімося хоча б до того факту, який наводить український мовознавець Лариса Масенко: “В епістолярній спадщині українських письменників, – пише вона, – знаходимо свідчення про стан культурного шоку, що його переживає сформована в органічному українському довкіллі особистість, потрапивши до зросійщеного міста Східної України. Євген Гуцало в листі, датованому 13 травня 1960 р., пише з Донецька (тоді місто мало назву Сталіно) Олексі Ющенкові: "Зараз я на Донбасі, в Сталіно. Покинув я Вінницю у квітні місяці, бо поманив мене вугільний край. Багато тут хорошого, але найгірше, найстрашніше – ніде жодного слова українською мовою не почуєш. А коли ти забалакаєш нею – то дивляться як на чудо. Я відчуваю, що весь склад мого мислення поступово розвалюється, і писати нічого не можу. Розумієте, відчуваю, як гину"” (виділення і курсив автора. – Ред.) [34]. Саме таким був в Україні шлях до двомовності представників титульного етносу, який, до того ж, становив абсолютну більшість всього населення.

Це був шлях, так би мовити, “комунікативно-практичний”, але був ще й шлях, ми б сказали, “ідеологічно-свідомісний”. Висвітлення проблем білінгвізму було підпорядковано політичній меті маскування й виправдання процесів російщення етнічних українців УРСР. Тому, попри те, що в багатьох зарубіжних соціолінгвістичних дослідженнях підкреслювалося, що поширення двох мов у колективній комунікації зазвичай призводить до мовного конфлікту і має наслідком витіснення тієї мови, яка перебуває у слабшій позиції, радянська наука визнавала масовий білінгвізм позитивним явищем.

Тема так званої гармонійної національно-російської двомовності стала однією з центральних наукових тем лінгвістичних досліджень. Значно посилилася розробка наукових програм, досліджень і практичних заходів з теми “Роль російської мови як засобу міжнаціонального спілкування”. Двомовний етнічний українець в УРСР досить легко, гадаємо, підпадав під вплив концепції радянських ідеологів про позитивність білінгвізму. Насправді ж штучно створена реальна двомовність представників титульного етносу в УРСР була свідченням їхнього фактично етноменшинного стану, оскільки “білінгвізм, як природне явище, є переважно характерною ознакою етнічних меншин” [18, с. 101].

І все ж вони (ті двомовні етнічні українці, які визнавали власну належність до свого етносу) ще продовжували чітко усвідомлювати, що їхньою рідною мовою є українська.

2. “Рідна мова” як об'єктивний феномен і як засіб-конструкт для маніпулятивного російщення мовної ознаки етноментальності українців

Як слушно вважає Володимир Скляр, “наступним етапом після набуття двомовності є повний і незворотний перехід до визнання рідною не власної, а чужої мови” (виділення і курсив автора. – Ред.) [18, с. 91]. Тобто фактично йдеться про те, що пересічний етнічний українець-білінгв, всіма обставинами свого життя підштовхуваний антиукраїнською владою до повного зросійщення, повинний був від двомовності українсько-російської просуватися далі до одномовності, але вже – російської. Однак, на наш погляд, при цьому В. Скляр є зайве категоричним, коли він повний “перехід до визнання рідною не власної, а чужої мови” вважає водночас і незворотним. Адже ми вже звертали увагу на ті дані перепису 1959 р., які засвідчили, що за певних умов можливою є етномовна реідентифікація.

Втім протягом 1959-1989 pp. в УРСР відповідних умов, слід вважати, не виникло, тому й статистично вагомих фактів етномовної реідентифікації серед етнічних українців зафіксовано не було. Навпаки, у ці роки, як вже нами зазначалося, чисельність серед етнічних українців тих, які не вважали українську мову рідною, невпинно зростала. Вважаємо, що таку ситуацію, поряд з уже розглянутими засобами російщення, значною мірою спричиняло й використання адептами радянського режиму поняття “рідна мова” як спеціального маніпулятивного засобу-конструкту.

Феномен та поняття рідної мови

Почнемо з деяких загальнотеоретичних міркувань. Ми вважаємо, що завдяки своїм унікальним історичним особливостям, українська мова щодо своїх носіїв не тільки виконує зовнішню роль найважливішої етноментальної ознаки, а й слугує могутнім, тисячоліттями вивершуваним, внутрішнім “викрешувачем” “чуття єдиної родини”. Тому, вважаємо, що вона для етнічного українця не може не бути рідною; і там, де він втрачає свою мову, зяє духовна пустеля його етноментальної безрідності. Адже, до прикладу, хай би хоч якою неприйнятною була для когось біологічна мати порівняно з мачухою, але саме вона є рідною, бо вона народила. Рідну мову як і рідну матір не обирають, тут все стається природним шляхом.

Взагалі, на наш погляд, етнічна мова обов'язково збігається з поняттям “рідна мова”, але, зрозуміло, доти, доки людина ідентифікує себе з тим етносом, від якого вона походить.

Однак слід визнати, що на сьогодні досить поширеним є розуміння рідної мови як результату суб'єктивної преференції та вільного вибору індивіда. Для прикладу звернімося до тих визначень рідної мови, що їх надає у своїй статті “Рідна мова: об'єктивність існування чи суб'єктивність вибору?” доктор філологічних наук, завідувач кафедри загального мовознавства Львівського національного Університету ім. Івана Франка, професор Флорій Бацевич. Він пропонує два визначення, виходячи з двох позицій. Відповідно до першого визначення (друге визначення розглядатиметься нижче) “рідна мова з позиції окремої людини (виділення Ф. Бацевича. – О. Н.) – це мова, з якою особистість відчуває особливу духовну спорідненість, гармонію, зручність і легкість, використовуючи яку, людина якнайповніше втілює свої думки, мрії, оцінки, здійснює постійний зв'язок зі своїм “alter ego”, з допомогою якої сформувались чи формуються мовна і наукова (концептуальна) картини світу, використовуючи яку людина стає мовною і комунікативною особистістю” [46].

Як бачимо, професор Ф. Бацевич вважає, що для окремої людини рідна мова є результатом суб'єктивного вибору, оскільки рідна мова – це “зручна, легка” мова, яка, втім (як це випливає з визначення), ніякого відношення до етносу (з його мовою) не має. Тобто йдеться про окрему людину безвідносно до її етнічної належності. На нашу думку, можна погодитися лише з тим, що для окремої людини будь-яка мова (як безперечно етнічний феномен) може, певна річ, бути об'єктом суб'єктивного вибору як мова “зручна, легка”, але таким об'єктом ніяк не може бути рідна мова, тобто мова того етносу, від якого людина (етнофор) походить і до якого вважає себе належною. Адже, як відомо, у XVIII ст. видатний російський вчений-енциклопедист і поліглот Михайло Ломоносов висловлював ту думку, що серед провідних європейських мов його часу кожна має специфічне, як би ми сьогодні сказали, “ментальне навантаження, забарвлення”, завдяки чому одну зручніше використовувати під час дипломатичних перемовин, другу – у військовій справі, третю – для співів тощо. Проте йому ніяким чином не здавалося, що кожна з цих мов під час її зручного, найадекватнішого використання перетворювалася на рідну мову.

Цілком очевидно, що професор Ф. Бацевич, даючи визначення рідної мови “з позиції окремої людини”, здійснює вихід із площини понять генетичних (належність, походження тощо) у площину понять преференційно-оцінних (зручність, легкість, комфортність, комунікативність тощо). Відповідно до такого визначення, якщо, скажімо, хлопець з якогось глибинного українського села, де він отримав середню освіту рідною мовою, вступає на технічний факультет до певного вишу десь у Донецьку, де викладання ведеться, а спілкування відбувається російською мовою і де він поступово звикає говорити і навіть думати цією мовою, “з допомогою якої сформувались чи формуються мовна і наукова (концептуальна) картини світу” і взагалі, “використовуючи яку”, він справді відчуває “зручність і легкість” при оволодінні змістом складних науково-технічних термінів тощо, – якщо сталось саме так, то це, за Ф. Баце- вичем, має означати, що для цього юнака його українська мова перестала бути рідною.

Але, на наш погляд, з практичної точки зору це насправді означає лише ту ненормальність, що на своїй етнічній землі, у своїй власній державі представник титульного етносу не має можливості отримувати вищу освіту рідною мовою. Теоретична ж неправомірність полягає в тому, що зміст понять “мова повсякденного спілкування”, “звична мова”, “зручна мова” тощо вкладається в поняття “рідна мова”. Певна річ, такий теоретичний “зсув” стає можливим тому, що в реальному житті сучасної України українську мову відкинуто на маргінес соціокультурних процесів.

Тепер звернімось до другого з двох визначень, що їх дав професор Ф. Бацевич рідній мові. “З позицій етносу (народу, нації, народності), – пише він, – рідна мова (виділення Ф. Бацевича. – О. Н.) – це об'єктивна реальність, засіб формування спільної культури, духовної єдності носив цієї культури, неповторної мовної картини світу, основа процесів соціалізації та етнізації людей, які формують цей етнос” [46]. Отже, як бачимо, цей дослідник досить чітко стверджує, що етнос як цілість не може бути суб'єктом вибору рідної мови тому, що вона для нього – об'єктивна реальність.

Для порівняння наведемо визначення етносу, що його сформулювала доктор філософських наук, сучасний український етнолог-українознавець, професор Галина Лозко. Вона пише: “Етнос – це кровноспоріднена спільнота людей, яка має: 1) спільну територію (рідну землю); 2) спільну мову (рідну мову); 3) спільні родові легенди про походження свого етносу, спільну історичну пам'ять, звичаї та обряди, тобто те, що є його етнічною релігією (рідною вірою)” [47]. З цього визначення випливає, що рідна земля, рідна мова та рідна віра є невід'ємними атрибутами етносу, а також, що етнічна мова і рідна мова є синонімами.

Отже, підсумуємо. Розглядання етносу як суб'єкта вибору власної (рідної) мови є нонсенсом вже тому, що вона не є щодо нього об'єктивною реальністю, тобто чимось дистанційованим і незалежним від нього. Адже будь-який етнос є водночас і продукувачем і носієм своєї мови, яка, відтак, є його невід'ємною ознакою, одним із його найважливіших атрибутів. Тому тут суб'єктно-об'єктний вимір є неприйнятним. Щодо окремого індивіда-етнофора, то він не може бути суб'єктом вибору свого (рідного) етносу, належність до якого (разом із такими його, цього етносу, атрибутами, як рідна земля, рідна мова, рідна віра тощо) визначається вже фактом народження індивіда, тобто дійсно об'єктивно. Відтак проблему рідної мови етнофора взагалі, а особливо її суб'єктивного вибору, вважаємо значною мірою штучною.

Рідна мова у контексті соціологічних опитувань

З огляду на викладену нами позицію, ми вважаємо, що під час соціологічних опитувань некоректно звертатися до респондента із запитанням про його рідну мову, якщо він вже поінформував про своє етнічне походження або належність. Так, скажімо, якщо респондент щодо своєї етнічної належності (походження) визначився як українець, якщо він не має наміру відриватися від етносу свого походження, то хай він геть не знає української мови, але вона все одно є його рідною мовою. Так само й щодо грека, білоруса або поляка в Україні. Це – аксіома.

До речі, це добре розуміли неупереджені вчені-етносоціологи ще наприкінці XIX ст. Так, вже згадуваний нами сучасний український етноісторик Володимир Скляр свідчить: “Етнічний склад Російської імперії при проведенні перепису 1897 р. обраховувався за допомогою питання про рідну мову. В цьому був свідомий відступ від рекомендацій Петербурзького міжнародного наукового конгресу 1872 р. про використання для цієї мети прямого питання про національну (етнічну) належність” (виділення і курсив автора. – Ред.) [18, с. 68]. Тобто про рідну мову не запитують, її фіксують шляхом встановлення етнічної належності (походження) етнофора. І навпаки, вважаємо цілком коректним і навіть практично корисним запитувати респондента чи то про мову найзручнішого, чи то про мову повсякденного спілкування взагалі, чи то про мову побуту, чи то про мову спілкування на роботі зокрема тощо. Тут преференції цілком припустимі.

Соціологічний наслідок преференційно-оцінного погляду на сутність феномену рідної мови полягає в тому, що етносоціолог-дослідник, з'ясувавши, що респондент мислить, спілкується у побуті, у громадських місцях тощо російською мовою, мусить робити висновок, що саме ця мова і є рідною мовою респондента. Ситуація, щоправда, може бути й іншою, а саме: накинувши респонденту згадане вище потрактування рідної мови, етносоціолог запитує: “То яку ж мову ви вважаєте рідною?” Відповідь значної частини тих російськомовних українців, які, однак, визначили свою етнічну належність як українську, буде у цьому разі, поза сумнівом, однаковою: “Моєю рідною мовою є російська”. Насправді, оскільки всі ці люди визнали себе етнічними українцями, то й їхньою рідною мовою є, поза будь-якими маніпуляціями їхньою свідомістю, саме мова українська.

Відомий сучасний український соціолог Олександр Вишняк у своїй монографії “Мовна ситуація та статус мов в Україні: динаміка, проблеми, перспективи (соціологічний аналіз)”, що вона вийшла друком у Києві 2009 р., цілком слушно привертає увагу всіх, на кого розрахована ця його наукова праця, до того факту, що й досі в Україні “показник рідної мови дуже неоднозначно розуміється навіть у науковій літературі” [48, с. 18]. Так, наприклад, відзначає вчений, один з українських соціологів “М. О. Шульга ... пропонує власне визначення рідної мови (як такої. – О. Я), "через яку особистість може найповніше виявити свою мовну компетентність" і якою "особистість мислить"” [Там само, с. 19]. Вище ми піддали аналізу схожий погляд на рідну мову сучасного львівського філолога Ф. Бацевича.

Що ж до пересічних українських громадян, продовжує О. Вишняк, то “аналіз цільового національного дослідження етнічних груп України 2003 р. показує, що ... з-поміж етнічних українців 57,4 % вважають, що рідна мова – це мова національності, до якої вони належать, 12,9 % – що це мова батьків, 24,8 % – це мова, якою вони думають і можуть вільно спілкуватися, ... з-поміж етнічних росіян найбільше тих, хто вважає рідною мову ту, якою думають і можуть вільно спілкуватися (52,8 %), мову національної групи (30,3 %), і найменше – мову батьків (13,3 %). Таким чином, – резюмує вчений, – ... існують ... суттєві відмінності між представниками двох найчисельніших етнічних груп України – українців і росіян, які загалом становлять понад 95 % населення країни. За цих умов абстрактне запитання про рідну мову в опитуваннях взагалі не піддається раціональній інтерпретації,... хоча давно включається не лише до соціологічних опитувальників, а й зі сталінських часів разом із національною ідентифікацією включене до переписів населення” (курсив і виділення автора. – Ред.) [Там само, с. 19-20].

Відтак О. Вишняк, підсумовуючи, цілком слушно рекомендує: “Через багатозначність та некоректність щодо інтерпретації показник рідної мови потрібно вилучити із соціологічних досліджень, замінивши його показниками мови спілкування батьків (чи осіб, які їх заміняли) та мови, якою громадяни думають ("внутрішня мова")” (виділення автора. – Ред.) [48, с. 20-21]. Вважаємо за доцільне підкреслити, що ця пропозиція Олександра Вишняка дещо наближається (особливо у своїй першій частині) до рекомендацій Петербурзького міжнародного наукового конгресу 1872 р., про які щойно йшлося (див. с. 369 даного тексту).

Отже, доречно запитати: “Чи має певну важливість позиція, яку ми відстоюємо? Чи має взагалі якесь значення те, як ми будемо називати мову, якою на даний момент розмовляє й думає певна людина після того, як вона або перестала вживати, або вже і не знає мови своїх батьків, взагалі – мови своїх етнічних предків, але все ж не відмовилася від своєї належності до них?1 Гадаємо, що має, оскільки з результатів нашої теоретичної розвідки випливає, що спитати у такої людини “Якою є Ваша рідна мова?” – це те саме, що поставити недолуге запитання “Чи вважаєте Ви своїм рідним той етнос, до якого Ви належите і з яким себе ідентифікуєте?” Навіть більше, у розглядуваному випадку поняття “рідна мова” свідомо чи неусвідомлювано, але з неодмінністю перетворюється на засіб-конструкт для маніпулятивного деформування мовної ознаки етноментальності українців у бік російської одномовності.

Таким чином, можна зробити висновок, що при з'ясуванні сутності української етнічної мови як засадової ознаки функціонування української ментальності феномен рідної мови під час соціологічних опитувань респондентів-українців не можна використовувати як об'єкт преференції, тобто – як об'єкт суб'єктивного вибору. А поняття “рідна мова” не можна розглядати інакше, ніж як синонім, власне, етнічної мови та позначення найважливішого атрибуту етнічності.

Відтак, ставлячи крапку у розгляді питання про рідну мову, ми повинні підкреслити, що кожний з переписів населення в Україні, у якості одного із своїх результатів мав свідчення про те, що певна частка (відсоток) етнічних українців називала (вважала) своєю рідною українську мову. Однак, насправді, ці “свідчення” були нічим іншим, як результатом маніпулятивного викривлення того очевидного факту, що серед населення України людей, для яких українська мова була рідною, нараховувалося ніяк не менше за чисельність усіх тих, які ідентифікували себе етнічними українцями.

І навпаки, якщо, скажімо, стверджувалося, що під час перепису певна частка (відсоток) етнічних росіян України назвала своєю рідною українську мову (а, до прикладу, за результатами перепису 1989 р. таких виявилось 1,56 %), то це означало лише те, що для цієї частки етнічних росіян українська мова була такою, якою вони повсякденно спілкувалися, навіть мислили, але, оскільки вони ідентифікували себе етнічними росіянами, українська мова рідною для них не могла бути за визначенням [18, с. 345,347].

Нарешті очевидним є те, що “разом з рідною мовою батьків дитина сприймає віру, звичаї, пісні, приказки, а з ними – й основні риси національної (читай: етнічної. – О. Н.) ментальності” [49, с. 73]. Тому преференційне користування саме рідною мовою є запорукою етнічного самозбереження, адже рідна “мова є своєрідним бар'єром, який стримує змішування етносів” [Там само, с. 68]. Натомість практики повсякденного вживання етнічними українцями нерідної мови (передусім, певна річ, – російської), тим більше – мислення цією мовою, реально деформують українську етноментальність.

І все ж маніпулятивне (= “рідномовне”) деформування мовної ознаки етноментальності українців у бік російської одномовності, що воно тривало десятиліттями, в цілому не спромогалося заходити так далеко, щоб у своїй власній країні етнічний українець, хай вже й російськомовний, остаточно забував про свою українську першорідність. Гадаємо, що навіть погоджуючись (як того вимагали укладачі опитувальної анкети) вписувати у графу “рідна мова” ту мову, яка була для респондентів-українців мовою повсякденного спілкування, зручною, легкою, комунікативною, тобто – російську, вони не відмовлялися ні від справді рідного етносу, ні від справжньої рідної мови.