1991-2015 pp.: Функціонування етномовної складової української ментальності за умов новітньої української державності

Динаміка змін у чисельності етнічних українців і росіян та зміни у виявах мовної складової української етноментальності (за статистичними даними 1989-2001 pp.)

1. Зміни у чисельності: феномен етнічної самореідентифікації

Тут ми знову маємо звернутися до даних табл. 10.2 на с. 340. Вони свідчать про те, що між переписами 1989 та 2001 pp., по- перше, загальна чисельність населення в Україні зменшилася від 51,452 млн осіб до 48,241 млн осіб, або на 3,2 млн осіб; по- друге, хоча чисельність етнічних українців зросла майже непомітно (від 37,4 млн осіб до 37,5 млн осіб), але їхня питома вага у складі населення зросла досить таки відчутно: від 72,7 % до 77,8 %, або на 5,1 %. Це сталося передусім внаслідок того, що, no-mpeme, зменшились як чисельність етнічних росіян в Україні (від 11,36 млн осіб до 8,33 млн осіб, або на 3 млн осіб), так і їхня питома вага у складі населення (від 22,1 % до 17,3 %, або на 4,8 %). Πο-четпвертпе, на 0,3 % (від 5,2 % до 4,9 %) зменшилася протягом розглядуваного періоду й питома вага у складі населення решти етнічних меншин.

Таким чином, порівняння двох “крайніх” показників, тобто – даних переписів 1989 та 2001 pp., має свідчити про те, що зменшення загальної чисельності населення України та збільшення питомої ваги етнічних українців у складі населення України відбулося майже цілковито за рахунок зменшення відповідної питомої ваги етнічних росіян та інших етнічних меншин. Однак у разі такого висновку не може не виникнути закономірне запитання: “Чому відбулося це зменшення, якщо протягом понад 70-ти років панування радянського режиму в Україні як чисельність, так і питома вага етнічних росіян у складі її населення невпинно зростали (від 2,7 млн осіб, або 6,9 %, у 1926 р. до 11,4 млн осіб, або 22,1 %, у 1989 р.)?”

Припущення від'ємного природного приросту чисельності етнічних росіян

Тут, відповідаючи, можна було б припустити, що в Україні на відтинку 1989-2001 pp. загальне зменшення населення на З млн 211 тис. осіб і водночас зменшення чисельності етнічних росіян на 3 млн 22 тис. осіб (див. табл. 10.2) відбулося внаслідок надвеликої смертності етнічних росіян. Адже в цілому, як видно нижче з діаграми, смертність в Україні протягом майже усіх 1990-х та 2000-х років перевищувала народжуваність [50].

Однак прямі статистичні дані щодо етнічної належності як померлих, так і народжених, на жаль, відсутні. Тому для уможливлення перевірки щойно висунутого припущення залишається лише здійснити опосередковані перерахунки, до яких ми й вдамося. Задля цього звернемося до табл. 10.4, яку створено нами на підставі даних табл. 10.2, а також завдяки використанню табличних матеріалів з наступних джерел (див. с. 407, 410 цього посібника): 21, с. 44; 22, с. 40; 23, с. 60; 51, с. 89; 52, с. 64; 53, с. 265; 54, с. 379; 55, с. 345; 56, с. 338; 57, с. 349; 58, с. 327; 59, с. 12.

Дані табл. 10.4 щодо щорічного утворення природного приросту населення України між переписами 1989 та 2001 pp., що диференційовані за поселенською ознакою (місто-село), уможливлюють відтворення більш-менш точної картини цього приросту, представленого з урахуванням також і етнічної

Діаграма. Народжуваність і смертність в Україні (тис. осіб)

належності як народжених, так і померлих. Так, виходячи з того, що в 1989 р. етнічних українців в УРСР нараховувалося 37,42 млн. осіб (див. табл. 10.2), а мешканці міст серед них складали 22,57 млн осіб, встановлюємо, що мешканці сіл, відповідно, складали у 1989 р. серед етнічних українців 14,85 млн осіб (від 37,42 млн відняти 22,57 млн) [19, с. 132-142, 148]. У такий самий спосіб, відштовхуючись від того, що у 2001 р. етнічних українців в УРСР нараховувалося 37,54 млн осіб (див. табл. 10.2), а мешканці міст серед них складали 23,66 млн осіб, встановлюємо, що мешканці сіл, відповідно, складали у 2001 р. серед етнічних українців 13,88 млн осіб (від 37,54 млн відняти 23,66 млн) [19, с. 148,160-166].

Таблиця 10.4

Народжуваність, смертність і природний приріст населення в Україні на відтинку 1989-2001 pp., тис. осіб

Завдяки цим розрахункам, а також беручи до уваги те, що в 1989 р. міське населення УРСР складало 34,6 млн осіб, а сільське – 17,1 млн осіб, можемо далі підрахувати, що ті 22,57 млн осіб етнічних українців, котрі у 1989 р. були мешканцями міст, складали 65,23 % від всього міського населення УРСР (тобто – від 34,6 млн осіб), а ті 14,85 млн, котрі були мешканцями сіл, складали 86,84 % від усього сільського населення УРСР (тобто – від 17,1 млн осіб) [21, с. 26]. Відповідно, виходячи з того, що у 2001 р. міське населення УРСР складало 32,54 млн осіб, а сільське – 15,88 млн осіб, можемо далі підрахувати, що ті 23,66 млн осіб етнічних українців, котрі в 2001 р. були мешканцями міст, складали 72,71 % від всього міського населення УРСР (тобто – від 32,54 млн осіб), а ті 13,88 млн, котрі були мешканцями сіл, складали 87,41 % від всього сільського населення УРСР (тобто – від 15,88 млн осіб) [57, с. 346].

Тепер, за умов відсутності необхідних етностатистичних даних, ми можемо використати здобуті результати для того, щоб більш-менш впевнено стверджувати, що приблизно 70 % від'ємного природного приросту населення, що він створювався протягом 1989-2001 pp. серед мешканців міст України і складав 1 млн 265 тис. осіб (див. табл. 10.4), припадає на етнічних українців. Ці 70 % дорівнюють 886 тис. осіб, що означає, що решта відповідного від'ємного приросту міського населення України (тобто 379 тис. осіб) припадає на етнічні меншини (1 млн 265 тис. відняти 886 тис.).

Відповідним чином ми можемо стверджувати, що приблизно 87 % від'ємного природного приросту населення, що він створювався протягом 1989-2001 pp. серед мешканців сіл України і складав 1 млн 498 тис. осіб (див. табл. 10.4), припадає на етнічних українців. Ці 87 % дорівнюють 1 млн 303 тис. осіб, що означає, що решта відповідного від'ємного природного приросту сільського населення України (тобто 195 тис. осіб) припадає на етнічні меншини (1 млн 498 тис. відняти 1 млн 303 тис.).

Таким чином, за орієнтовними підрахунками, з розміру загального від'ємного природного приросту населення, що він склався протягом 1989-2001 pp. серед мешканців міст і сіл України і дорівнював в цілому 2 млн 763 тис. осіб (див. табл. 10.4), загалом на етнічні меншини припадало приблизно 574 тис. осіб (379 тис. осіб у містах +195 тис. осіб у селах). На етнічних українців – 2 млн 189 тис. осіб (0,886 млн осіб у містах + 1 млн 303 тис. осіб у селах). Далі, розрахувавши, що на відтинку 1989-2001 pp. етнічні росіяни складали у середньому приблизно 80 % чисельності усіх етнічних меншин (див. табл. 10.2), можемо підрахувати, що чисельність етнічних росіян у від'ємному прирості всього населення України могла орієнтовно дорівнювати 459, 2 тис. осіб (80 % від 574 тис. осіб).

Отже, напередодні грудня 2001 р. (тобто напередодні Всеукраїнського перепису населення) реальна чисельність етнічних українців, внаслідок дії лише одного такого чинника, як від'ємний природний приріст, була на 2 млн 189 тис. осіб меншою, ніж це було потому статистично зафіксовано (див. табл. 10.2) і складала 35,353 млн осіб (від 37,542 млн відняти 2,189 млн). Що ж до етнічних росіян, то їхня реальна чисельність, внаслідок дії лише одного такого чинника, як від'ємний природний приріст, на цей час була не на 3 млн 22 тис. осіб, а (як ми підрахували) приблизно на 460 тис. осіб меншою, ніж у 1989 р. (див. табл. 10.2), і складала приблизно 10,9 млн осіб (від 11,36 млн відняти 0,46 млн). Тобто чисельність етнічних росіян і після вилучення результатів їхнього від'ємного природного приросту все ж реально становила на 2,566 млн осіб більше (від 10,9 млн відняти 8,334 млн), ніж це було встановлено за результатами Всеукраїнського перепису у грудні 2001 р.

Відтак припущення, що все зменшення чисельності етнічних росіян на 3 млн 22 тис. осіб, встановлене переписом 2001 р., є результатом від'ємного природного приросту, проведеними розрахунками не підтверджується. На від'ємний природний приріст етнічних росіян припадає лише приблизно 0,46 млн осіб.

Припущення від'ємного міграційного сальдо етнічних росіян

Тоді логічним, мабуть, могло б бути припущення, що після набуття Україною в 1991 р. незалежності етнічні росіяни почали масово емігрувати до своєї етнічної Батьківщини – Росії, і від'ємне міграційне сальдо щодо них склало 2,566 млн осіб. Адже, як відомо, “одразу після розпаду СРСР із країн Центральної Азії "додому" переселилися аж п'ять мільйонів росіян – на пограниччя з Казахстаном і Поволжям” [60].

Однак перш ніж перевірити і це припущення, нагадаємо, що, дійсно, загальну динаміку як додатного, так і від'ємного приросту населення міста, регіону, країни, континенту тощо визначають, як відомо, ґрунтуючись на даних не тільки про народжуваність і смертність, а й на даних про дію такого чинника, як міграція. У зв'язку із цим маємо зауважити, що у статистичних щорічниках Мінстату, а з 1997 р. – Держстату України дані про міграційне сальдо (різницю між кількістю прибулих і вибулих) по Україні за період 1989-2001 pp. надаються неповно – відсутні дані за 1996, 1998 та 2001 pp. Що ж до розгорнутих даних (кількість прибулих, кількість вибулих, напрямки міграції) за вказаний період, то вони взагалі подані лише за п'ять років: 1993, 1995,1997,1999 та 2000. До того ж всі дані як у першому, так і в другому із вказаних форматів подаються без диференціації мігрантів за етнічною належністю. Тому й тут доводиться вдаватися до опосередкованих розрахунків.

Почнемо з фіксації того факту, що загальноукраїнське міграційне сальдо на відтинку 1989-2001 pp. дійсно створилось як від'ємне, тобто кількість вибулих з України перевищила кількість прибулих до неї. За відсутності повних (тобто по всіх роках розглядуваного періоду) статистичних даних ми вираховуємо загальний розмір цього сальдо як різницю між загальною величиною зменшення чисельності населення України у 2001 р. порівняно з 1989 р., що складає 3 млн 211 тис. осіб (див. табл. 10.2), і величиною від'ємного природного приросту населення на відтинку 1989-2001 pp., що складає мінус 2 млн 763 тис. осіб (див. табл. 10.4). Як можна легко встановити, ця різниця дорівнює 0,448 млн осіб (від 3 млн 211 тис. відняти 2 млн 763 тис.).

Якщо припустити, що 3/4 від цих 448 тис. осіб (тобто 336 тис. осіб) складали етнічні українці (що в цілому відпові дає їхній питомій вазі у складі населення України), то тоді більш реальна орієнтовна чисельність представників титульного етносу України станом на 1 грудня 2001 р. (тобто напередодні перепису) могла остаточно складати навіть не 35,353 млн осіб, а ще на 336 тис. осіб менше, тобто 35,017 млн осіб. Це на 2,525 млн осіб менше (від 37,542 млн відняти 35,017 млн), ніж було встановлено потому, за результатами перепису у грудні 2001 р.

Стосовно ж решти від'ємного міграційного сальдо на відтинку 1989-2001 pp. розміром у 112 тис. осіб (від 448 тис. відняти 336 тис.), то воно могло утворитися етнічними росіянами разом з іншими етнічними меншинами. Власне, тут, як і у випадку з природним приростом, ми можемо виходити з того розрахунку, що на відтинку 1989-2001 pp. етнічні росіяни складали приблизно 80 % всього загалу етнічних меншин України. Тоді на їхню частку від'ємного міграційного сальдо, напевне, може припадати 89,6 тис. осіб (80 % від 112 тис). В цілому ж станом на 1 грудня 2001 р. чисельність етнічних росіян України могла порівняно з 1989 р. зменшитися приблизно на 550 тис. осіб (460 тис. осіб + 90 тис. осіб) і складати орієнтовно (див. табл. 10.2) 10 млн 850 тис. осіб (від 11,4 млн відняти 550 тис. осіб).

Отже, й те припущення, що все зменшення чисельності етнічних росіян на 2,566 млн осіб (тобто на ту величину, що була залишком після вилучення результатів їхнього від'ємного природного приросту) є результатом від'ємного міграційного сальдо, нашими розрахунками теж не підтверджується. Бо лише приблизно 90 тис. осіб, тобто маловідчутну частку цього зменшення чисельності етнічних росіян в Україні на відтинку 1989-2001 pp. (тобто – протягом 12 років), можна віднести на рахунок їхньої еміграції. Результати наших розрахунків в цілому збігаються з тим статистично встановленим фактом, що впритул до перепису населення Російської Федерації у 2002 р. до цієї держави “з країн Балтії та України масової міграції росіян фактично не було” (курсив автора. – Ред.) [18, с. 27].

Припущення етнічної реідентифікації українців

Отже, по-перше, є потреба з'ясувати, завдяки ж чому Всеукраїнським переписом у грудні 2001 р. чисельність етнічних українців України була встановлена як така, що дорівнювала 37,542 млн осіб, а не 35,017 млн осіб, тобто виявилася приблизно на 2,525 млн осіб більшою за встановлену нашими розрахунками фізично наявну напередодні перепису кількість (від 37,542 млн відняти 35,017 млн)? І, по-друге, завдяки чому Всеукраїнським переписом у грудні 2001 р. чисельність етнічних росіян України була встановлена як така, що дорівнювала 8,334 млн осіб, а не 10,85 млн осіб, тобто, як ми встановили, – фізично наявній напередодні перепису кількості, і виявилася приблизно на 2,516 млн осіб меншою за неї (від 10,85 млн відняти 8,334 млн)?

То в який же інший, вже і нееміграційний, спосіб станом на 2001 р. все ж таки відбулося зменшення чисельності етнічних росіян в Україні на зазначені 2,516 млн осіб? Відповідь, вважаємо, лежить майже на поверхні.

Так, на думку сучасного українського етнолога Анатолія Момрика “обидва переписи, останній радянський 1989 р. та український 2001 р., показали, що кількість росіян у країні скоротилася на три мільйони. Спочатку це, безумовно, викликало певний шок, заявки про вимирання росіян тощо. Але ж причина тут була проста. Три мільйони з ... спільноти росіян змінили свою ідентичність”. Тому “варто говорити про проблему подвійної ідентичності в Україні, а не про вимирання російського етносу” (курсив автора. – Ред.). Адже “практично всі, хто за часів СРСР визнавали себе росіянами, насправді були ними лише частково. Практично ж, як свідчили соцопитування, більшість з них була народжена в україно-російських сім'ях, або перебувала в змішаному шлюбі” [60]. Подібної думки дотримується й український етнополітолог Валентин Крисаченко, який вважає, що “зменшення чисельності (російської) меншини відбулося не стільки за рахунок еміграції росіян, ...скільки рішенням про українську самоідентифікацію тих "росіян", які вільно чи невільно були в попередні часи позбавлені власної національності та ідентифіковані "росіянами"” (курсив автора. – Ред.) [20, с. 240].

Тобто, як можна зрозуміти, в обох вчених йдеться про етнічну реідентифікацію українців. Погоджуючись в цілому із їхнім висновком, маємо, зокрема, разом з тим чітко підкреслити, що, за нашими розрахунками, реально таку реідентифікацію могли здійснити не 3 млн, а лише не набагато більше ніж 2,5 млн осіб. Адже не можна не помітити, що наші, навіть досить орієнтовні, розрахунки виводять нас на дві величини, що фактично співпадають за своїм розміром, а саме: статистично встановлена чисельність етнічних росіян України виявилася приблизно на 2,516 млн осіб меншою, а статистично встановлена чисельність етнічних українців України – на 2,525 млн осіб більшою за фізично наявні напередодні перепису їхні відповідні кількості. Що ж до причин етнічної реідентифікації, що її здійснили 2,5 млн українців у грудні 2001 р., то, на нашу думку, це рішення даного загалу людей було прийняте переважно під впливом набуття ними статусу громадян НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ.

2. Позірність парадоксу у виявах мовної складової української етноментальності

Але чи відбулася в Україні станом на 2001 р. разом з етнічною реідентифікацією й певна етномовна реідентифікація українців?

Анатолій Момрик, відповідаючи, зауважує, що згідно з переписами 1989 та 2001 pp. “в Східній Україні начебто відбулася спонтанна русифікація. І насамперед відсоток україномовних українців різко скоротився на Донбасі. Але ж усе далеко не так просто. Поміркуймо: адже пропорція змінилася саме за рахунок отих трьох мільйонів росіян, які переінакшили ідентичність на українську. Вони-то залишилися російськомовними” (виділення й курсив автора. – Ред.). І взагалі “панівною мовою в східних регіонах залишається російська” [60].

Дійсно, позірна парадоксальність ситуації, що її було зафіксовано станом на грудень 2001 р. (див. табл. 10.2), полягала в тому, що, попри те, що на відтинку 1959-1989 pp. питома вага етнічних українців у складі населення УРСР постійно зменшувалася, а на відтинку 1989–2001 pp. вона, навпаки, помітно зросла, – попри все це тенденція зменшення як чисельності, так і питомої ваги серед етнічних українців тих, які вважали українську мову рідною, продовжувала діяти. Так, вони, ці етнічні українці, складали 93,5 % свого етнозагалу у 1959 р.; 91,4 % – в 1970 р.; 89,1 % – в 1979 р.; 87,7 % – в 1989 р. і, нарешті, 85,2 % – в 2001 р. (див. табл. 10.2 та 10.5). Отже, як бачимо, протягом 10-ти років незалежності зазначену тенденцію зламано не було. Так само як і відповідну тенденцію зростання серед етнічних українців як чисельності, так і питомої ваги тих із них, які не вважали рідною українську мову (їхня частка збільшилася від 12,28 % у 1989 р. до 14,8 % у 2001 р.), і водночас майже всі вони вважали рідною мову російську (їхня частка збільшилася від 12,23 % у 1989 р. до 14,65 % у 2001 р.) (див. табл. 10.2).

Певна річ, більш зрозумілою здавалася б така ситуація, коли в Україні протягом 10 років її незалежності істотно зросли як чисельність етнічних українців, так і питома вага серед них тих, які вважали українську мову рідною, а чисельність і питома вага тих, які вважали рідною російську мову, навпаки, – суттєво зменшилися. Оскільки ж нічого із щойно припущеного не сталося (див. табл. 10.5), то виникає потреба розглянути загал етнічних українців України як мовно гетерогенний. Саме таку спробу здійснює Володимир Скляр, коли стверджує, що “за

Таблиця 10.5

Історичне звуження сфери застосування української мови на користь російської мови серед етнічних українців УРСР/України

ставленням до рідної мови українців можна розподілити на дві групи: україномовні та російськомовні. Перші власну національну мову зберегли, а другі її втратили, зросійщились”, являючи собою “фактично росіян за мовою та національною самосвідомістю,, які мали лише українське етнічне походження” (курсив автора. – Ред.) [18, с. 160,161].

Ми не можемо беззастережно пристати на таку позицію, бо гадаємо, що насправді мовна ситуація в Україні є дещо складнішою. Так, щодо україномовних українців, то переважна більшість з них, як відомо, володіє російською мовою. Що ж до російськомовних українців, то серед них є й такі, що володіють українською мовою; і такі, що нею не володіють, але ще не відкидають свою українську етнічність; і, нарешті, такі, які й українською мовою не володіють, і свою етнічну належність визначають вже як російську.

Тобто ми вважаємо, що за ставленням до рідної мови (а також за деякими іншими суміжними показниками) загал етнічних (за їхнім походженням) українців України можна розподілити принаймні на п'ять груп. Наочно цю свою позицію ми подаємо у табл. 10.6, де показуємо, що далеко не всі з тих етнічних за походженням українців, які хоч вони вже і є фактично російськомовними, вважають російську мову рідною. Певна частка з них досить чітко розуміє (а ще якась частка відчуває), що їхньою рідною мовою є саме українська.

До речі, у контексті таких розмірковувань не тільки четверту, а навіть і п'яту групу етнічних за походженням українців (див. табл. 10.6) ми не вважаємо остаточно втраченими для українства, передусім – попри твердження шановного Володимира Скляра про те, що представники п'ятої групи завжди становили “фактично росіян за мовою та національною самосвідомістю , які мали лише українське етнічне походження” (курсив автора. – Ред.) [Там само, с. 161]. Тому-то ми й іменуємо їх відповідно – “російськомовні самоетнодеідентифіковані українці” (див. табл. 10.6). Терміном “самоетноДЕідентифі- ковані” ми посередньо стверджуємо, що коли особа здійснює етнічну самодеідентифікацію, то це ще не означає, що вона

Таблиця 10.6

Групи етнічних (за походженням) українців України за їхнім ставленням до етнічної (рідної) мови

тим змінює свою “національну (точніше – етнічну) самосвідомість”, і що етнічна самоРЕідентифікація ще залишається можливою. Фактами на підтвердження цієї тези є вже згадувані нами відповідні результати перепису населення УРСР у 1959 р., а також, певна річ, – і щойно розглянуті відповідні результати Всеукраїнського перепису населення у грудні 2001 р.

Звичайно, четверта та п'ята групи етнічних (за походженням) українців України привертають до себе особливу дослідницьку увагу тому, що саме між цими групами й відбувся “перетік чисельностей” під час перепису 2001 р. Точніше: реально поповнили четверту групу ті з російськомовних самоетнодеідентифікованих українців (тобто з п'ятої групи), які вирішили етнічно реідентифікуватися, тобто відмовитися від позиціонування себе етнічними росіянами і повернутися до етнічності предків. Таких, як ми встановили, виявилося приблизно 2,5 млн осіб. Зрозуміло, що російська мова як була, так і залишилася як мовою повсякденного спілкування, так навіть і мовою мислення цих людей, а відтак (за накинутим опитувачами визначенням) – їхньою “рідною мовою”. Отже, ці 2,5 млн тепер вже знову етнічних українців цілковито “увійшли” в ту загальну кількість етнічних українців, які під час перепису 2001 р. назвали своєю рідною мовою російську. Такого загалу було нараховано 5,5 млн осіб (див. табл. 10.2).

Це означає, що серед загалу “допереписних”, або етнічно всталених українців [який, певна річ, містив статистично невагому масу етнічно “реідентифікованих” у часи попередніх переписів і який напередодні перепису 2001 р., як нами було вище підраховано (див. с. 378-379 цієї лекції), складав приблизно 35,017 млн осіб], тих, які вважали рідною російську мову, налічувалося приблизно 3 млн осіб (5,5 млн мінус 2,5 млн), або 8,6 % від загалу у 35,017 млн осіб. І якщо порівняємо цей відсоток з тим, що його складали відповідні (тобто – етнічно всталені) етнічні українці у 1989 р., тобто порівняємо із 12,23 % (див. табл. 10.2 і табл. 10.5), то матимемо підстави стверджувати, що у процесі перепису 5 грудня 2001 р. відбулося не збільшення, а навпаки, – відчутне зменшення (від 12,23 % до 8,6 %) серед етнічно всталених українців України частки тих, які вважали рідною російську мову.

Що ж стосується етнічних за походженням 2,5 млн раніше самоетнодеідентифікованих українців, які етнічно, але не мовно реідентифікувалися під час перепису 2001 р., то, на нашу думку, було б некоректно вбачати в них тих, які відмовилися вважати своєю рідною українську мову на користь мови російської і завдяки яким загальна чисельність таких етнічних “українців- відмовників” зросла. Адже точніше було б сказати, що вони не так відмовилися від рідної української мови, як ще не повернулися до неї. Проте, гадаємо, що вони вже стали на цей шлях повернення. Необхідна лише відповідно-сприятлива загальнодержавна політика, і особливо – на Сході та на Півдні України.

Відтак, попри всі економічні, соціальні й політичні негаразди, що ними відзначена новітня українська історія доби незалежності, результати перепису населення України у грудні 2001 р. свідчать не про парадокс у виявах мовної складової української етноментальності, а про адекватну, але недостатньо повну реакцію етнічно самодеідентифікованих у недалекому минулому українців (а також реакцію їхніх найближчих нащадків – дітей та онуків) на декларовані українські державність та самостійність.

Питання про те, чому реакція виявилася недостатньо повною, потребує спеціального пояснення. Адже не можна, на наш погляд, не зважати, з одного боку, на те, що відмінності в етнічних належностях – це не тільки зовнішні відмінності в мові, звичаях, традиціях тощо. Етнічна належність в етнічно гетерогенному середовищі – це завжди певний соціальний статус. Так, за часів панування радянського режиму не тільки соціальний, а й навіть звичайний людський статус етнічних українців у СРСР, у тому числі навіть в УРСР, був вельми приниженим: позиціонування себе етнічним українцем було тривалий час (як ми показали, – приблизно до середини 1950-х років) навіть небезпечним, а потому (впритул до падіння радянського режиму) – здебільшого небажаним. Отже, лише набуття Україною державності та формальної незалежності уможливило як нормалізацію соціального статусу етнічних українців України в цілому, так і небоязку самоетнореідентифікацію певної частини раніше самодеетнізованих українців, що й здійснилося під час перепису 2001 р. (і було нами виявлено шляхом ускладнених обрахунків).

Разом з тим не можна не зважати, з іншого боку, і на ту обставину, що такі два процеси, як процес прийняття російськомовними самодеетнізованими українцями певного рішення (яким є, зокрема, акт самоетнореідентифікації) і процес зміни ними реальних мовних практик відбуваються з різною швидкістю у соціальному часі. До того ж для зміни ними мовної практики (з російської на українську) одного лише усвідомлення того, що Україна є незалежною державою, замало – необхідні кардинальні зміни у мовному середовищі, а точніше – реальні зміни статусу української мови в українському суспільстві. Особливо – на Сході та Півдні України, де вирішальне значення може мати, на наш погляд, така добра воля російськомовних росіян України, як їхній рішучий перехід від позиціонованої російської одномовності до активної українсько-російської двомовності (білінгвізму). Адже, як засвідчив своїм науковим аналізом відомий український соціолог О. Вишняк, на сьогодні “українсько-російська двомовність ... поширена більше серед етнічних українців України, а не етнічних росіян” [48, с. 41].

Отже, якщо всю зафіксовану переписом 2001 р. чисельність (див. табл. 10.2) тих етнічних українців, які вважали, що їхньою рідною мовою є російська (5,5 млн осіб), розглядати як результат простого збільшення (порівняно з 1989 р.) таких українців на 0,9 млн осіб (від 5,5 млн відняти 4,6 млн), то тоді з начебто неодмінністю констатується парадоксальна ситуація, а саме: за умов набуття Україною незалежності, при певному збільшенні (на 123 тис. осіб) чисельності етнічних українців та при досить відчутному зростанні (від 72,7 % до 77,8 %) їхньої питомої ваги у складі населення і водночас при суттєвому (на 3,022 млн осіб) зменшенні чисельності етнічних росіян (кількість яких до 1989 р. постійно зростала) тенденція збільшення серед етнічних українців таких, які вважають рідною російську мову, продовжує діяти.

Натомість здійснений нами поглиблений аналіз показав, що парадоксальність ситуації видається дещо уявною.

По-перше, чисельність етнічних українців не тільки не зросла на 123 тис. осіб (див. табл. 10.2), а навпаки, – внаслідок переважання смертності над народжуваністю, а еміграції над імміграцією, вона реально зменшилася приблизно на 2,525 млн осіб (див. с. 378-379 цього тексту) і могла складати напередодні перепису 2001 р. приблизно 35,017 млн осіб (від 37,542 млн відняти 2,525 млн).

По-друге, чисельність етнічних росіян дійсно зменшилася на понад 3 млн осіб (див. табл. 10.2), але переважно внаслідок того, що приблизно 2,52 млн осіб самодеетнізованих українців прийняли рішення про самоетнореідентифікацію, тобто відмовилися від позиціонування себе росіянами і повернулися до етнічності своїх предків, тобто – українців. І лише приблизно на 0,55 млн осіб зменшилася кількість етнічних росіян внаслідок переважання смертності над народжуваністю, а еміграції над імміграцією.

По-третє, встановлення того факту, що приблизно 2,5 млн раніше етнічно самодеідентифікованих українців під час грудневого перепису 2001 р. здійснили етнічну самореідентифікацію, дає можливість з'ясувати позірність парадоксу невідповідності один одному двох фактів: з одного боку, – факту набуття Україною незалежності та відчутного збільшення питомої ваги етнічних українців у складі її населення, з другого – факту начебто продовження дії тенденції (що має тяглість ще з радянських часів) збільшення у середовищі етнічних українців України чисельності тих, які відмовляються вважати рідною мову власного етносу на користь мови російського етносу.

Адже той факт, що під час перепису 2001 р. серед статистично зафіксованих 5,5 млн етнічних українців, які вважали своєю рідною мовою російську, було 2,5 млн раніше “російськомовних росіян”, які у грудні 2001 р. ідентифікували себе як “російськомовні українці”, є свідченням не їхньої відмови від української мови, а навпаки, – початком повернення до неї. У світлі такого нашого висновку дещо риторичним видається запитання, що його ставить Анатолій Момрик: “Отож постає питання: це є прогрес українського етносу, бо його кількісно побільшало, чи це трагедія, бо він стає російськомовним?” [60].

3. Російськомовне домінування в українських електронних та друкованих змі, на книжковому ринку, у кіно, театрі та на естраді

Як було нами показано вище, український письменник Іван Дзюба у своїй книзі “Інтернаціоналізм чи русифікація?”, написаній у 1965 р., звертав увагу на жалюгідний стан української мови в усіх основних сферах життя тодішнього українського суспільства [38]. Але й у 1998 р., тобто 23 роки потому, вже у незалежній Україні, І. Дзюба у передньому слові до нового видання цієї книги сповіщає, що очікуваних позитивних змін він не помічає.

Зокрема він писав: “Справді, і сьогодні державно незалежна Україна не позбулася багатьох аспектів колишньої колоніальної залежності – як у вимірах економіки та політики, так і особливо у вимірах самоусвідомлення та "ментальності". А у сфері культури і мови "здобутки" підколоніального становища не тільки збереглися майже повністю, а й у дечому примножуються. Українська преса сьогодні практично витіснена з суспільного побуту. Українські книгодрукування і книготоргівля знищені, навіть ті цікаві малотиражні видання, що останнім часом з'являються, до читача не доходять. Дев'ятий вал російськомовної "масової культури" заливає руїни культурної інфраструктури України. Вийдімо на вулицю: всюди російська. Гляньмо на книжкові розкладки: все російське, на газетні кіоски – майже все. Подивімося на театрально-концертну рекламу (хоча б у підземних переходах), на рекламу гастролей, естради, шоу-бізнесу тощо... Увімкнімо телевізор... Послухаймо по радіо наших державотворців з парламентської трибуни...” [61]. Це, нарівні безпосереднього спостереження, констатувалося на сьомому році незалежності України і за три роки до Всеукраїнського перепису населення 2001 р. Навряд чи можна стверджувати, що у 2015 р. ситуація покращала.