Зміни у теоретичному розумінні та у практичних виявах мовної складової української етноментальності на відтинку 2001-2015 pp.

1. Зміни у теоретичному розумінні виявів мовної складової української етноментальності на відтинку 2001-2015 pp.

Неабияку важливість тут має, на наш погляд, наполягання Олександра Вишняка на тому, що українсько-російська “змішана мова” (так званий “суржик”) “є, власне, українською мовою із більшими чи меншими лексичними вкрапленнями з російської, але морфологічно та фактично мало змішаною мовою” [48, с. 34, див. також с. 66, 74 та ін.]. Спираючись на думки видатного французького філолога Жозефа Вандрієса щодо ролі лексичних запозичень й особливо – кальок у процесі змішування різних мов, О. Вишняк стверджує, що “вживання російських слів і деяких зворотів не робить український "суржик" у філологічному сенсі змішаною мовою. Вона залишається народною українською мовою, хоч і з зрусифікованою лексикою” [Там само, с. 34].

Гадаємо, що такий підхід О. Вишняка до “суржика” як до “власне української мови” є прийнятним, оскільки дає можливість встановити більш реальні масштаби вживання, використання етнічними українцями України своєї етнічної (рідної) мови, що у розглядуваному нами контексті є вельми важливим. Тому вважаємо, що в масштаб цього вживання буде цілком слушним включання “зони дії” змішаної (українсько-російської) мови (“суржика”).

Проте всебічність теоретичного аналізу вимагає зважувати й на інші потрактування суржика. Так, з одного боку, суржик припустимо розглядати “як проміжну субмову, що виконує роль перехідного етапу в асиміляційному процесі витіснення української мови російською” [34], а з іншого – як стихійну форму “чіпляння” за майже зниклу колись рідну мову, адже “досвід ... засвідчує, що навіть за повного витіснення української мови зі сфери освіти і ЗМІ, вона все одно продовжує жити до наших днів, щоправда, у вигляді суржика” (виділення автора. – Ред.) [62, с. 452].

2. Зміни у практичних виявах мовної складової української етноментальності на відтинку 2001-2015 pp.

Тут, зрозуміло, ми будемо намагатися встановлювати, наскільки поширеним є практичне використання етнічної (рідної) мови серед етнічних українців України на відтинку 2001– 2015 pp. І, мабуть (за умов, коли вже чотири роки поспіль після 2011 р., тобто коли вже мав би бути здійснений черговий Всеукраїнський перепис населення, а цей перепис так і не проводиться), у нагоді можуть стати (задля певного відтворення мовної ситуації в Україні) і деякі результати моніторингу громадської думки, що його протягом багатьох років здійснює Інститут соціології НАН України; і факти появи відповідних громадських рухів; і відповідна діяльність опозиційних фракцій українського парламенту 2012 р. скликання тощо.

Деякі результати моніторингу громадської думки

Отже, почнемо з того аналізу даних моніторингу громадської думки, що його здійснив сучасний український соціолог Микола Шульга, який зосередився, зокрема, на мовній поведінці етнічних українців “удома, в колі сім'ї, оскільки саме тут людина найвільніша у своєму мовному самопрояві” [62, с. 452]. Вважаємо, що, дійсно, мовне спілкування етнічних українців передусім у сімейному колі, створює найбільш реальну картину поширення серед них їхньої етнічної мови.

На підставі запропонованих М. Шульгою результатів здійсненого ним аналізу [Там само, с. 456-457] ми побудували табл. 10.7, дані якої свідчать про те, що, попри вельми високі показники україномовного спілкування в сім'ях етнічних українців Західного регіону, загальний результат по Україні все ж складається не на користь української мови. “Загалом, – підсумовує М. Шульга, – кількість українців, які говорять у сім'ї українською, залишилася майже незмінною: 51 % у 1992 р. і 49 % у 2010 р. Кількість же українців, які розмовляють удома по-російськи, зросла з 13 до 28 %” [Там само, с. 457]. І такі узагальнення, певна річ, не можуть не свідчити про процес подальшого деформування мовної складової української етно- ментальності.

Разом з тим вважаємо за необхідне відтворити більш реальну картину поширення української мови у сфері сімейного спілкування етнічних українців у другій половині перших десяти років XXI ст. Це, гадаємо, видається можливим за умови звернення до даних аналізу мовного спілкування етнічних україн-

Таблиця 10.7

Частки (%) серед етнічних українців тих, які протягом 1992-2010 pp. користувалися у сім'ї українською або російською мовами

ців у сімейному колі, що його (аналіз), за результатами національного опитування, проведеного у 2007 р. Інститутом соціології НАНУ та службою “СОЦІС”, здійснив вже згадуваний нами вчений-соціолог Олександр Вишняк. Відповідні дані представлені, зокрема, у табл. 1.5 його монографії [48, с. 39].

Справа в тім, що О. Вишняк спирався на дещо інший методичний підхід, ніж М. Шульга, котрий українсько-російський суржик не вважає за українську мову. Отже, й кількісні результати застосування обох методик відрізняються досить помітно, проте – лише поза межами “суржикових мовних практик”, оскільки на рівні порівняння даних О. Вишняка за 2007 р. із даними М. Шульги за 2010 р. (табл. 10.8) не можна не помітити, що 49 % у М. Шульги – це майже те саме, що у О. Вишняка 36,7 % + 10,7 %, тобто – 47,4 %, а 28 % у М. Шульги – це майже те саме, що у О. Вишняка 14 % + 15,9 %, тобто – 29,9 %. Ми маємо підстави говорити “майже”, оскільки між показниками О. Вишняка і М. Шульги – відстань тривалістю у три роки.

Таблиця 10.8

Мови спілкування етнічних українців України у сфері сім'ї", %

Проте головна й суттєва відмінність полягає в тому, що М. Шульга, як зазначалося, не вважає суржик (= змішану українсько-російську мову) належним до сфери поширення української мови. Натомість О. Вишняк на такій належності наполягає, про що теж уже йшлося. З цього випливає, що за результатами національного опитування 2007 р. у сім'ях користувалися українською мовою (за табл. 10.8) 70 % (36,7 % + 10,7 % + 22,6 %) етнічних українців. У 2010 р. таких могло бути на 2–3 % менше, тобто 67-68 %, але не 49 % як то виходить за методикою М. Шульги.

Ми у цій ситуації пристаємо на позицію О. Вишняка, що, втім, геть не є підставою для ігнорування того факту, до якого привертає увагу М. Шульга, а саме: між 1992 та 2010 pp. “кількість же українців, які розмовляють удома по-російськи, зросла з 13 до 28 %”, тобто “зросла удвічі” [62, с. 457, 453]. Факти, як то кажуть, – “вперта річ”. Однак дивує те, як М. Шульга резюмує цей емпіричний факт, а саме: “Якщо мовна політика передбачала зменшення групи російськомовних українців, – зазначає він, – то вона, м'яко кажучи, не досягла мети, а якщо сказати більш жорстко, то вона отримала протилежний результат – кількість російськомовних українців у сфері сімейного спілкування зросла удвічі” (виділення і курсив автора. – Ред.) [62, с. 453].

Проте, якщо резюмувати дійсно “більш жорстко”, то, на наш погляд, слід визнати, що псевдоукраїнська держава і протягом 1991-2010 pp., і після 2010 р. всіляко перешкоджала “зменшенню групи російськомовних українців”, і в цьому сенсі вона своє завдання не тільки виконала, а й “перевиконала”, отримавши бажаний результат, адже, дійсно, станом на 2010 р. “кількість російськомовних українців у сфері сімейного спілкування зросла удвічі”.

Наш коментар-пояснення

Отже, маємо той факт, що у середовищі етнічних українців сучасної України, попри 24-річний “вік” її начебто незалежного існування, питома вага російськомовних, так само як це відбувалося протягом довгих десятиліть радянського панування, продовжує зростати. Тому, з огляду на ці негативні як для незалежної держави Україна тенденції, ми маємо повернутися знову до вже встановлених вище фактів етномовно-ментальної реідентифікації (за результатами перепису 1959 р.; див. с. 348- 349 цього тексту) та етнічної самореідентифікації (за результатами наших обрахунків матеріалів переписів 1989 і 2001 pp. та статистичних даних щодо природного приросту і міграційного руху населення у цей період; див. с. 373-381 цього тексту) для того, щоб поставити питання: “Чому те, що було можливим в Україні у 1959 р., виявилося неможливим у наші дні? Чому сьогодні на Сході та Півдні України більш можливою є відмова етнічних за походженням українців від позиціонування себе етнічними росіянами і повернення до етнічності своїх предків, ніж їхня відмова від російської мови на користь української?”

Мабуть, по-перше, однією з важливих причин є суттєві зміни у поселенській структурі (табл. 10.9). Так, в Україні між 1959 і 2014 pp. питома вага міського населення зросла від 47,5 до 69,0 %, а сільського – зменшилася від 63,8 до 31,0 %, тобто – удвічі [63]. Це означає, що етнічна основа української мови значно послабшала, а російської – посилилася. Адже в Україні міста (особливо такі великі, як Донецьк, Луганськ, Харків, Запоріжжя, Дніпропетровськ, Одеса, але й такі, як Чернігів, Суми, Миколаїв, Херсон, Кіровоград, Вінниця та багато інших, які не є обласними центрами) ще й досі залишаються сферами панування російської мови. Тому ще й досі етнічні українці-селяни, які мігрують у такі місця (а цей процес переселення, як відомо, є перманентним), просто змушені, як зазначалося, ставати російськомовними (точніше – спочатку білінгвами).

По-друге, важко не помітити той велетенський вплив на свідомість всього населення України, що його нині здійснюють ЗМІ Росії, і передусім – засобами екранної культури. Переважає на сьогодні російська мова і на книжковому ринку України.

По-третє (і це є головним), пануванню російської мови в усіх головних сферах суспільного життя України потурала всі роки незалежності держава, яка була українською тільки за формою, але за своєю сутністю завжди була антиукраїнською. Це переконливо довели події Майдану в листопаді 2013 – лютому 2014 pp.

Таблиця 10.9

Співвідношення міського і сільського населення України (за даними переписів населення та статистичних звітів)

Чи є поширення російськомовності неспинним?

І все ж важливішою здається відповідь на питання “Чи є поширення російськомовності серед етнічних українців неспинним і незворотним? Чи є в українському суспільстві достатньо потужні сили протилежного спрямування?”

По-перше, гадаємо, що наявність певного відповідного потенціалу слід пов'язувати із зафіксованим під час аналізу даних перепису населення 2001 р. фактом (процесом) етнічної реідентифікації. Цей процес відбувається, певна річ, насамперед серед російськомовних етноукраїнців (які, однак, під час попереднього перепису, або й попередніх переписів, позиціонували себе як етнічні росіяни) у спосіб змін в їхній свідомості щодо власної етноідентичності: від російської до української. Проте поки що вони є російсько-одномовними і їм ще належить пройти шлях через російсько-український білінгвізм до білінгвізму українсько-російського. Але для цього мають бути створені відповідні соціально-політичні та культурні умови. У нашій табл. 10.6 (див. с. 384 цього тексту) ми віднесли таких етноукраїнців до п'ятої групи.

Якщо Україна збереже свій статус незалежної держави, якщо наступний Всеукраїнський перепис населення все ж відбудеться і якщо його результати не будуть сфальшовані, є підстави сподіватися, що буде зафіксована нова хвиля етнічної реідентифікації, тобто – перетворення певної частини “етнічних росіян” на етнічних українців.

По-друге, хоча процес етномовної реідентифікації, як ми це показали, є набагато складнішим і тривалішим, ніж процес етнічної реідентифікації, однак на деякі ознаки можливих позитивних зрушень і в цьому напрямі у сучасній Україні можна було б вказати. Так, навесні 2013 р. у соціальних мережах було розміщено інформацію про виникнення громадського руху “Російськомовні українські націоналісти” (РУН), до якого входять переважно мешканці Сходу та Півдня країни. Лідер РУНу Сергій Замілюхін, стверджуючи, що започаткований ним рух є масовим, у своєму інтерв'ю кореспонденту видання “Независимая газета” зазначив: “В Україні сьогодні 45 % населення складають російськомовні громадяни. Дві третини з них – етнічні українці, сім'ї яких стали російськомовними внаслідок русифікації, що тривала багато століть. За даними соцопитувань 86 % з цих людей вважають Україну своєю Батьківщиною, а 72 % назвали себе патріотами своєї країни” (виділення і курсив автора. – Ред.). Тому він спеціально наголошує на тому, що сьогодні “у Росії багато хто помилково ототожнює такі поняття, як "російськомовний" та "проросійськи налаштований". Для України ці поняття не є тотожними” [64].

Вважаємо, що заслуговує на увагу ставлення С. Замілюхіна до російської і української мов: “Що таке для нас російська мова? – запитує він. – Ми нею говоримо, думаємо, для більшості з нас вона була мовою навчання. Нарешті, ми народилися з нею і чули російські колискові пісні. Але... Необхідно розуміти, що російська мова для росіянина у Росії – одна річ, а російська мова для російськомовного українця в Україні – інша. Горезвісний вислів: "Рідна мова – це мова, з якою ти народився" сприймається нами лише як імперський інструмент, інструмент асиміляції. Натомість для російськомовного українського націоналіста рідна мова – це мова його нації (етносу. – О. Н.), тобто – українська, навіть якщо у побуті він на цей час нею не говорить. Але наші діти будуть україномовними'” (виділення і курсив автора. – Ред.), – запевняє С. Замілюхін [65].

Учасники громадського руху з абревіатурою “РУН” подають у соціальних мережах таку самохарактеристику (наводимо мовою оригіналу):

“Кто же такие русскоязычные украинские националисты?

• – Это люди, часто всю жизнь говорящие по-русски, но считающие себя украинцами, а Украину своей Родиной.
• – Мы спокойно в разговоре переходим с одного языка на другой: у нас есть друзья во всех частях страны.
• – За границей на вопрос “Are you from Russia?” отвечаем “No! I'm from Ukraine”.
• – На другой вопрос: “What is your native language”, отвечаем: “I'm bilingual: Ukrainian and Russian”.
• – После просмотра фильма мучительно пытаемся вспомнить, на каком языке он был, на русском или украинском” [66].

Отже, хто ж вони, ці РУНівці? З огляду на щойно викладене, констатуємо, що ці етнічні українці є не так російсько-одномовними, як російсько-українськими білінгвами. Однак, попри те, що вони білінгви російсько-українські, а не українсько- російські, своєю рідною мовою вони вважають все таки українську, тобто – свою етнічну мову, а Україну вони вважають своєю Батьківщиною. Також лідер РУНу наполягає на тому, що учасники очолюваного ним громадського руху є “патріотами своєї країни”, через що він і застерігає проти ототожнення понять “російськомовний” та “проросійськи налаштований”. РУНівці, розуміючи, що сьогодні в Україні поки що не створено сприятливих соціально-політичних та культурних умов для їхнього переходу від російсько-українського до українсько-російського білінгвізму, висловлюють переконання, що вже їхні діти напевне стануть україномовними. У нашій табл. 10.6 (див. с. 384 цього посібника) ми віднесли таких етноукраїнців до другої групи.

В цілому, маючи готовність сприймати “мережеву інформацію” стосовно виникнення громадського руху під назвою “РУН” як свідчення про одну з сучасних позитивних змін у функціонуванні етномовної ознаки української ментальності, точніше – як запоруку поширення етномовної реідентифікації, ми, разом з тим, змушені виявляти певну стриманість в оцінках, оскільки виникають деякі запитання, на які в нас відповідей поки що немає, а саме:

• 1. Для чого знадобилося С. Замілюхіну дати започаткованому ним рухові найменування “Російськомовні українські націоналісти”, а не, скажімо, “Російськомовні українські патріоти”? Адже у соціальній мережі сам очільник руху чітко позиціонує свій рух як патріотичний, а не націоналістичний.
• 2. Якщо, далі, громадський рух “РУН” є, зі слів С. Замілюхіна, масовим, то чому під час подій Майдану в листопаді 2013 – лютому 2014 pp. цей рух ніяк себе не заявив? Адже, як відомо, 40 % протестувальників Майдану були російськомовними. І це були представники як раз Центру, Сходу і Півдня України. Крім того, відомо також і те, що під час подій Майдану взимку 2013-2014 pp. продовжувався процес, розпочатий Майданом взимку 2004-2005 pp. – формування Єдиної політичної української нації.

Сподіваємося, що відповіді на ці запитання дасть саме життя.

А поки що, по-третє, продовжуючи відповідати на поставлене вище більш загальне запитання “Чи є поширення російськомовності процесом неспинним і незворотним?”, звернемося хоча б до, так би мовити, новітніх “парламентських практик” боротьби за реальність конституційно визначеного статусу української мови як єдиної державної. Так, внаслідок осінніх парламентських виборів 2012 р. створилася опозиція з таких трьох фракцій, як “Батьківщина”, “Удар” та “ВО Свобода”. Вони протистояли фракціям Партії регіонів та КПУ, і особливо настирливо – як раз у питанні використання у сесійній залі парламенту винятково української мови. Найбільш послідовно-наполегливими щодо дотримання цієї конституційної норми були представники фракції “Свобода”. Слід визнати, що принаймні на рівні парламенту загалом “мовну дисципліну” було встановлено, і тим було доведено, що процес поширення російськомовності за рахунок україномовності зупиняти можливо.

Втім, навряд чи цей окремий приклад може бути взятий за взірець для ширшого застосування. Для нас важливішим видається той висновок, що боротьбу за відстоювання міцності етномовної ознаки української ментальності може і має вести весь загал україномовних українців України, котрі у своїй більшості є на сьогодні українсько-російськими білінгвами. І це у той час, коли лише незначна частина етнічних росіян України є російсько-українськими білінгвами. Втім тут ми впритул підійшли до з'ясування ролі українського етносу взагалі й української мови зокрема у процесі формування політичної нації України. Ця тема розглядатиметься у другій частині цього посібника.