Українська Козацькість: від етноментального до етносимволічного виміру

Виникнення, постання та легітимізація козаччини

Козацтво як початковий субстрат козацькості виникає у Степу, або у Полі, причому попервах як суто татарське явище. Але слово “козак” уже в середині XVI ст. асоціювалося сучасниками переважно з християнином. Що ж стосується козаків-татар, то вони не зникають, а зливаються із слов'янською козацькою спільнотою. “Перші козаки-християни ... були ранніми носіями розвинутого індивідуалізму, протиставленого державі та її контролю. Окрім того, збройно-сторожова і розбійницька функції у слов'янському козакуванні від початків ішли в парі з промислово-господарською діяльністю на степових уходах, а невдовзі – і з піонерським землеробством” [2, с. 112].

В цілому “аж до останньої чверті XVI ст.... козацтво – це заняття і спосіб життя, а не соціальний статус. У козацтво ... ходили переважно подніпровські міщани й бояри” [Там само, с. 111]. Відповідними були офіційні та напівофіційні оцінки тодішнього козацтва й козаків. “Наприклад, у праці краківського інтелектуала Матвія Меховського “Трактат про дві Сарматії”, котра вийшла у 1517 р., козаки ще змальовані традиційно: цим словом, як говорить Меховський, “називали хлопа, підданого, бродягу пішого або кінного” [2, с. 117]. Отже з огляду на цей перелік соціальних ознак початкового козака ми можемо припустити, що його образ, відповідно до його способу життя, асоціювався сучасниками із такими рисами-змістами як “нездатність ні до чого”, “безталанність”, “злиденність” тощо.

Тим не менш справи оберталися таким чином, що українство, крок за кроком просуваючись на південь, у Степ-Поле, створювало там власну інституцію козаччини. Цим закладалися підвалини поступового набуття українством таких істотних ментальних рис-властивостей, як селянсько-землеробський індивідуалізм та мілітарність світоосвоєння, способу життя взагалі. Ці риси з притаманних попервах лише локальній українській степовій спільноті поступово перетворювалися на істотні загальноукраїнські тією мірою, якою й сама Козацькість перетворювалася на загальноукраїнський феномен. Такі метаморфози Козацькості, зрозуміло, значною мірою зумовлювалися тим, яку саме роль в історичній долі українського народу відігравали козаччина, козацтво. А роль ця, з нашого погляду, неодноразово змінювалася й поступово вагомішала.

Тут маємо зазначити, що зміни у свідомості тодішніх українців щодо сприйняття ними українського козацтва зумовлювалися тими змінами, що вони відбувались у відносинах між Кримом та Україною (а точніше – між Кримом та Великим Князівством Литовським, а пізніше – Річчю Посполитою). Сталося так, що 1482 року кримський хан, припинивши союзницькі стосунки з Великим Князівством Литовським, здійснює нищівний похід на Поділля та Київщину: Київ було пограбовано й спалено вщент, безліч киян стали полоненими. Відтоді впродовж трьох століть (Кримське ханство впало 1783 року) український народ вже не мав жодного спокою від турецьких навал та татарських наскоків, зазнаючи, зрозуміло, велетенських матеріальних та людських втрат.

Отже, зростаюча небезпека з Півдня, якій ні литовська, ні, пізніше, польська влада не могли реально нічого протиставити, змушувала ці влади пильніше придивлятися до козаччини й поступово починати використовувати її як професійну військову силу. Спочатку (приблизно упродовж перших трьох чвертей XVI ст.) – на напівлегітимних засадах. Відповідно до цього дедалі ширший попит держави на козацтво повільно перетворював останнє із специфічного способу життя його носіїв на соціальну інституцію дедалі більшої вагомості. Свого апогею цей більш-менш контрольований державою напрям роз- вою козацтва сягнув 1572 року, коли було сформовано козацьке реєстрове військо. А реєстр у Речі Посполитій мав значення своєрідного соціального стану. Й хоча вся Запорозька Січ з її військом залишалася поза реєстром, сама інституція козацтва як така була вже легітимізована. Відтак, починаючи з останньої чверті XVI ст., козаччина поступово постає у свідомості українства як вагоме, безумовно мілітарне, суспільне явище.