Смисло-змістовна для-себе-інтенція “Очікування (жадання) Здатного Політичного Лідера”

Ті факти, що наша країна (= українські етнічні землі) протягом багатьох століть перебувала у стані колоніальної залежності або більшою своєю частиною (під владою Речі Посполитої, більшовицької Росії), або своїми великими частинами (під владою Російської та Австро-Угорської імперій), те, що й нині (починаючи з 1991 р.) Україна фактично є неоколоніальною територією тощо, – усі ці факти не можуть не породити у думках численних етнічних українців сумнів щодо здатності українства не лише створити Власну Державу (як це було, скажімо, у 1654 р. або у 1917-1920 pp.), а й міцно утримувати її у своїх руках (як це змогли зробити, до прикладу, фіни, країна яких є набагато меншою, ніж Україна і за територією, і за чисельністю населення). Врешті-решт наша тривала бездержавність призводить до виникнення уявлень про іі невипадковість.

А щодо іноземців, то вони й поготів радо тлумачать українську бездержавність як відповідну нездатність. Про один з подібних фактів подає інформацію сучасний український історик Володимир Трощинський. “17 червня 1919 р., – пише він, – М. Грушевський приїхав у Францію для участі в роботі Паризької мирної конференції. І тут він почув від радника делегації США Р. Лорда образливі слова, що український рух "організували" німці й що українці "не здатні до самоуправління". Такої точки зору дотримувалось в той час чимало представників політичної еліти США, Великобританії і Франції” [11, с. 98].

Певна річ, територіальна розірваність України, її колоніальна залежність, взагалі – перебування українців водночас під владою різних чужинців, а відтак – духовна розірваність українського етносу та зумовлена цими чинниками несуверенність політичного мислення багатьох його навіть видатних політичних діячів призводили до суттєвої деформації їхніх уявлень про українську державність, створювали серед цих діячів дуже відмінні державотворчі спрямування. У цьому контексті необхідно, мабуть, зробити те уточнення, що не можна говорити про цілий етнос як про нездатний до державотворення. Мова, гадаємо, може йти радше про неспроможність етносу у відповідний історичний момент висунути зі свого середовища таких політичних лідерів, котрі б мали волю твердо, рішуче, жорстко й послідовно проводити у життя програму державотворення.

Тому, маючи на увазі саме таких лідерів, ми не випадково постання у першій чверті XX ст. Фінської держави пов'язуємо з особою Карла Густава Маннергейма (1867-1951), Польської держави – з особою Юзефа Клеменса Пілсудського (1867- 1935), а Чехословаччини – з особою Томаша Гарріга Масарика (1850-1937). Кожний з цих політиків-націоналістів, і водночас – видатних вождів, зміг сконсолідувати свою націю та підняти її до рівня державного життя.

Натомість у ті самі історичні часи зовсім іншою виявилася доля України та її вірного сина – видатного українського політичного лідера, націоналіста-самостійника Миколи Івановича Міхновського (1873-1924). Так, “у 1917 р. спроби М. Міхновського організувати національний рух, у тому числі й серед військових, за створення української національної держави наштовхнулись на лютий спротив з боку М. Гру шевського, В. Винниченка та С. Петлюри. За спогадами П. Скоропадського, щоб усунути з політичного поля М. Міхновського, його було відправлено, не без участі С. Петлюри, на фронт” [12]. Але таким самим було ставлення до Міхновського і з боку як білих, так і червоних ворогів самих Грушевського,

Винниченка та Петлюри. Адже “коли денікінці під тиском Червоної армії евакуювались морем, Міхновський спробував скористатися нагодою і виїхати з ними, але його, як “відомого непримиренного ворога Росії”, на корабель не взяли”, а “за радянських часів ім'я Миколи Міхновського з ідеологічних мотивів було заборонене, а пам'ять про нього – майже стерта” (виділення і курсив автора. – Ред.) [12].

Головна причина трагедії М. Міхновського як політичного лідера, полягала в тому, що (на той час) за понад 250 років російського панування в Україні серед переважаючої частини її інтелігенції дух незалежності, самостійності був майже вихолощений. Як зазначають М. Козицький та О. Поліщук, ще драгоманівська політична програма щодо України, “замість консолідації нації пропонувала автономію повітів, а замість боротьби за власну державу – боротьбу за загальнолюдські цінності” [13, с. 6]. Тому не випадково на початку XX ст., аж впритул до подій 1917-1920 pp., “в очах українських політичних діячів, власне, в очах простого українського інтелігента-демократа кожен самостійник був або смішний мрійник, або небезпечний фантаст” (виділення автора. – Ред.) [Там само, с. 13]. Коментарі, як то кажуть у таких випадках, зайві.

Загалом драгоманівська ідея автономії України у складі Росії виявилася дуже “живучою”, дуже впливовою. “У російській Україні втіленням цього впливу стала позиція людини, ім'я котрої від початку століття й аж до 1918 р. уособлювало в собі символ українства, – Грушевського ... Таким чином, відмовляючи своїй нації в політичному майбутньому, її пастирі, можливо, самі того не розуміючи, штовхнули націю до прірви. І події 1917-1920 pp. не забарилися довести це” (виділення автора. – Ред.) [Там само]. А ще більше це довели події 1932-1933 pp.

До речі, у монографії “Світоч української державності” відомого в сучасній Україні юриста Олександра Миколайовича Мироненка, члена Конституційного Суду України з 1996 р. по 2005 р., виключно на основі архівних документів, які протягом багатьох десятиліть ретельно тримались у спецсховищах, не доступних навіть для фахівців, досліджується політико-право- ва діяльність Центральної Ради. Примітно, що у цій праці досить чітко вказується на авторів тексту IV-ro Універсалу та на двозначність викладених у ньому положень. Зокрема Олександр Мироненко пише: “49 членів Центральної Ради ... 9 січня (1918 р. – автор. – Ред.) у залі Педагогічного музею ... прийняли на себе функцію установчих зборів і почали розглядати варіанти Універсалу, підготовані УСДРП (Винниченко), УПСР (Шаповал і Солтан) та особисто Грушевським” (виділення і курсив автора. – Ред.) [14, с. 150].

Далі автор монографії продовжує: “Центральна Рада в Універсалі:

• – по-перше, проголосила УНР (таку назву Україна отримала 7 листопада 1917 року згідно з положеннями ІІІ-го Універсалу. – О. Н.) самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу...
• – по-восьме, закликала народ якнайпильніше провести вибори до Українських установчих зборів, які мали ... вирішити питання про федеративний зв'язок з республіками колишньої Російської держави у конституції незалежної УНР (виділення і курсив автора. – Ред.).

Тобто, – резюмує О. Мироненко, – проголошуючи у IV Універсалі повну і абсолютну незалежність і самостійність України, УЦР відкрито заявляла, що не розриває з своєю традиційною ідеєю федералізму” (виділення і курсив автора. – Ред.) [Там само, с. 150, 151]. Отже, у своїй образі на західних дипломатів (17 червня 1919 р. у Парижі) з приводу їхньої невіри у здатність українців до самоврядування Михайло Грушевський, мабуть, виявив певну непослідовність. Адже й він, як політичний лідер, особисто доклав зусиль до того, щоб відповідна переконаність іноземців ще більше зміцнилася.

У цілому ж сталося так, що під час змагань 1917-1921 pp. за Власну Державу українству забракло належного лідера. Те саме можна резюмувати й стосовно трьох хвиль народного підйому в Україні кінця XX – початку XXI ст.: 1) “Народний Рух” кінця 1980-х – початку 1990-х років; 2) “Помаранчева революція” кінця 2004 р. – початку 2005 р.; 3) “Майдан” кінця 2013 – початку 2014 pp. Жодний із цих підйомів не досяг бажаних результатів.

Отже, Україні завжди були потрібні власні державні діячі, які б поєднували в одній особі полководчі здібності Наполеона з державотворчим, інтегруючим генієм Бісмарка. Та й не тільки діячі такого рівня. Так, Віктор Радіонов у своєму Післяслові до книги “Проти червоних окупантів”, що її було написано полковником Армії У HP Яковом Гальчевським (легендарним отаманом Орлом) – провідником всього повстанського національно-визвольного руху 1920-1922 pp. на Поділлі, висловлює таку думку: “На жаль, Україні в усі часи від Хмельниччини дотепер постійно не вистачало таких (як Яків Гальчевський. – О. Н.) особистостей” (виділення автора. – Ред.) [15, с. 352]. Такої ж думки дотримується й 94-річний Андрій Сапеляк, колишній єпископ української греко-католицької церкви в Аргентині, коли зауважує: “У кожній країні є свої політики-герої. У Франції був Шарль де Голь, в Італії – Альчіде де Гаспері, у Німеччині – Конрад Аденауер. А в нас – нікого. Ми без проводу багато років. Тих, хто міг би повести українців за собою, знищили кати нашого народу” (виділення автора. – Ред.) [16, с. 34].

Таким чином, образ-символ “Власна Держава” має й такий підсвідомий смисло-зміст, як “Здатність до державотворення”, або таку приховану смисло-змістову для-себе-інтенцію, як “Очікування (жадання) Здатного Політичного Лідера”.