Смисло-зміст “Сучасна Козацька Держава”

Якщо не є коректним оцінювання усього українського етносу на предмет його здатності до державотворення, то таке оцінювання його окремих видатних діячів (скажімо, Хмельницького або Мазепи; Грушевського або Скоропадського; Коновальця або Бандери) чи відомих осіб (наприклад, Кучми або Ющенка) видається абсолютно прийнятним. Разом з тим, гадаємо, до такого оцінювання можуть підпадати й окремі верстви українства – як існуючі (наприклад, політична еліта), так і вже зниклі (наприклад, козацтво).

Отже, зупинимося на розгляді другої із цих верств. Як відомо, українське козацтво (передусім – січове) протягом XVI- XVIII ст. крім військових функцій (оборонців свого народу) виконувало ще й інші, не менш важливі, функції, які загалом можна було б схарактеризувати як етновідтворювальні та державотворчі. Справа в тім, що оскільки український етнос протягом XIV-XVIII ст. фактично був позбавлений класичних (або, скажімо, притаманних європейським народам зазначених часів) форм державності, то українське козацтво, яке від самого початку виникає як велика соціальна група, що дистанційовувалася від переважно чужої для неї держави Речі Посполитої, поступово набираючи ознак виразника інтересів усього українства, формує власний державний устрій.

Так, вже у 70-80-х роках XVI ст., як пише український історик Дмитро Дорошенко, козаччина “має свій осередок, незалежний від впливів пограничної адміністрації, – Запорожську Січ, столицю вільної козацької організації, запорожського низового війська, яке тримає себе наче незалежна, самостійна держава... Запорожські козаки... роблять походи, вмішуються в справи сусідніх держав, ведуть дипломатичні зносини з чужими правительствами, беруть субсидії від чужих володарів” [3, с. 186]. Не підлягає сумніву той факт, що “Запорозька Січ була політичним центром українського народу. Її місце в суспільно- політичному житті України було ключовим, що давало підставу називати українців “нацією козаків”, а Січ – за демократичні порядки – козацькою республікою. Образ запорозького козака став символом захисника Батьківщини” [17].

У сьогоденній Україні проблема виведення козацькості з підсвідомості українців на рівень їхньої сучасної дієво-визначальної етноментальної ознаки набуває надзвичайної вагомості. Це, гадаємо, зумовлене тим, що поточна історична ситуація вельми нагадує ту, яка мала місце на відтинку, що тривав від другої половини XVII ст. до кінця третьої чверті XVIII ст., а саме: 1) існувало Московське царство (а з 1721 р. – Російська імперія); 2) у межах цього царства-імперії існувала (до 1764 р.) “дозволена” (Москвою) Гетьманська держава; 3) начебто у межах цього-таки царства-імперії існувала (до 1775 р.) формально підпорядкована Москві, а де-факто незалежна держава – Запорозька Січ (Низове Запорозьке військо).

На сьогодні ж (починаючи від 1991 р.) ситуація виглядає так: 1) існує Російська Федерація; 2) поряд з РФ існує формально суверенна, а насправді майже повністю залежна від Москви (і поки що “дозволена” Москвою) держава Україна; 3) оскільки український етнос в сучасній Україні (як це було і за часів царату та радянщини) не е реальним суб'єктом державності, але разом з тим не має й такого місця державницької локалізації, яке мало Військо Запорозьке, то він, український етнос України, намагаючись вибороти своє право “запанувати на своїй сторонці” (тобто – на своїх етнічних землях), періодично утворює на Майдані у Києві щось подібне до Запорозької Січі у мініатюрі.

Однак найбільш виразно це прагнення відтворити Козацькість було заманіфестовано під час “Майдану 2013-2014” (який, до речі, реально виявляв себе також і як Загальноукраїнський Майдан). Тут Запорозька Січ, із її козацькістю, була впізнавана за багатьма ознаками, а саме:

– відсутність селекції за етнічною та за мовною ознаками (навіть серед “Небесної Сотні” було чимало представників й інших, окрім українського, етносів);
– щонедільне Віче (подібно до Загальної Січової Ради), голос якого було чутно й на Банковій, впритул аж до пропозиції Януковичу піти геть, що він і мусив зробити;
– організаційний поділ найактивнішого загалу майданівців (справжніх нащадків січових козаків) на сотні, котрі здійснювали захист протестувальників та пильно слідкували за додержанням громадського порядку на території Майдану (як відомо, на Січі жорстоко каралися антигромадські та аморальні вчинки);
– виняткова хоробрість, безбоязність, безстрашність – аж до нехтування смертю; ці якості, що вони були притаманні українським січовим козакам XVI-XVIII ст., демонстрували на початку другого десятиліття XXI ст. всьому світові й захисники Майдану, коли вони геть беззбройні, з одними лише дерев'яними щитами, виходили проти “до зубів озброєних” загонів “Беркут”; вмираючи, вони власною кров'ю окроплювали слова гімну “душу й тіло ми положим за нашу свободу”;
– облаштування на Майдані наметової Церкви та регулярне проведення служби Божої (адже й на Січі була церква Покрови Пресвятої Богородиці, “діяла школа, де навчали читати і писати, закону Божого, співів від 30 до 80 школярів” [18]);
– високий рівень самоорганізації майданівців: сувора заборона вживання алкогольних напоїв та находження у нетверезому стані на території Майдану (такі самі заборони застосовувались й у Війську Запорозькому під час походів); налагодження регулярного харчування та постійної медичної допомоги; реалізація всіляких культурних програм, проведення мистецьких конкурсів тощо. Отже, і тут спостерігаємо прозору спадкоємність, бо українство добре пам'ятає, що “Січ була вогнищем освіти, релігії та мистецтва українського народу. Це було, по суті, етно-консолідуюче ядро українського етносу” [4, с. 154].

Взагалі ж козацькість в українстві належить до тих феноменів психіки, “які в даний момент перебувають поза фокусом свідомості, проте органічно з нею зв'язані, впливають на її перебіг і з відповідною зміною умов порівняно легко переходять в її сферу” [19, с. 114]. Тому за умов сьогодення, тобто у критичні часи буття українського етносу (осінь 2013 р. – літо 2014 р.), козацькість, котра поки що перебуває в українства в глибинах його підсвідомості, поступово перетворюється на загрозливий для неоколоніальної влади чинник соціальної дії. Зрозуміло, що цією дією має бути творення Власної Держави, образ-символ якої відповідає таким смисло-змістам, як Дійсно Українська, Соборна, очолювана Здатним Політичним Лідером.

Отже, як нам убачається, головним є те, що “Майдан 2013- 2014” постав як колективне підсвідоме Українства. Адже Українство через Майдан чітко НЕ АРТИКУЛЮВАЛО, НЕ ПРОГОВОРЮВАЛО, проте хоча й підсвідомо, втім досить чітко МАНІФЕСТУВАЛО, ПОКАЗУВАЛО, чого воно жадає. Цим жаданим була Сучасна Козацька Держава. І, мабуть, сьогодні для українства це – засадовий смисло-зміст образу- символу “Власна Держава”. Від СУЧАСНОЇ Держави очікують соціальної справедливості, реального гарантування таких основних прав і свобод людини, як безпека життя, соціальна захищеність, забезпечення гідних сучасної людини стандартів життя і т. ін. І це зрозуміло нині кожному.

Що ж стосується жадання КОЗАЦЬКОЇ Держави, то тут ключовим словом є мілітарність. Адже не потребує доведення те, що козак, як і джигіт, це – вояки, тому й Козацька Держава це, безумовно, – держава мілітарна. І тут доречним, здавалося б, було запитання: “А що, українські козаки дійсно були надто агресивно-войовничими?” Воліємо відповісти: “Ні, про них радше можна говорити як про оборонно-войовничих”. Причому це настільки відповідає правді життя, що, на нашу думку, Сучасна Козацька Держава повинна була б мати ще один герб – зображення українця-козака, котрий в одній руці тримає плуга, а у другій – меча. Вважаємо, що суцільна мілітаризація України у форматі народного неартикульованого проекту “Сучасна Козацька Держава” набуває особливої нагальності у світлі двох “кричущих” фактів:

по-перше, відмова від ядерної зброї, на яку погодилась Україна 5 грудня 1994 р. під гарантії суверенітету та безпеки, надані їй Російською Федерацією, США та Англією у підписаному ними Будапештському меморандумі, призвела до прискорення процесу фактичної ліквідації української армії, який завершився у 2014 р.;

по-друге, головним творцем, режисером та виконавцем проекту “Ліквідація української армії” стала Росія (тобто – один з Будапештських “гарантів”), котра, завершивши цей проект, негайно, у цьому ж 2014 р., розв'язала війну проти України, розпочавши її з анексії Криму.

Отже, стало очевидним, що протягом 1991-2014 pp. Українство не мало власної держави, a мало, по суті, звичайну неоколоніальну адміністрацію у камуфльовану під незалежну державу. Стало також зрозумілим, що Українству покладатися на добру волю інших держав (особливо – Росії) не випадає, сподіватися можна лише на себе, тобто насамперед – на Власну, Дійсно Українську, Армію. Адже, поза будь-яким сумнівом, козаччина й козацькість свого часу тому й постали, що то є неможливим, що самі собою, без тяжкої боротьби, “згинуть наші вороженьки”. Насправді тяжка боротьба на сучасних українських теренах за Волю, за Власну Державу точилася протягом довгих століть і вона ще й дотепер не є закінченою.

І Українство це добре відчуває, скажімо – на кшталт примари Сучасної Козацької Держави, що вона вже блукає Україною. Однак насправді термін “примара” є все ж таки певним викривленням реального стану речей. Справа в тім, що насправді дещо вельми схоже на бажану Сучасну Козацьку Державу вже існує у сьогоденному світі. Це – такі сучасні держави, як Швейцарія та Ізраїль.

Про те, як швейцарці поєднують мілітаризм і нейтральність, розповідає журналістка Ксенія Запорожець. “Багато нешвейцарців, – пише вона, – чомусь вважають, що раз Швейцарія – країна нейтральна, то й армія їй жодна не потрібна. Але самі швейцарці так не думають, тому Швейцарські Збройні Сили є другою найкрупнішою армією в світі в пропорціях до розміру населення (пальма першості належить Ізраїлю). Існує навіть вираз – "Швейцарія не має армії. Швейцарія сама є армією". Мабуть, швейцарці резонно вважають, що "паперовий" нейтралітет – штука ненадійна; їм куди ближче до душі озброєний (бажано до зубів) варіант. Швейцарська ідея нейтралітету полягає в тому, що ця країна не збирається нікого атакувати, не братиме участь в так званих "поліцейських акціях",... не вступить ні в які союзи і захищатиме себе сама, – а для цього потрібна потужна армія” (виділення автора. – Ред.) [20].

Певна річ, коментарі до цих свідоцтв конче потрібні. По- перше, коли високопосадові українські дипломати радили у 1994 р. тодішньому Президентові України ставити свій підпис під Будапештським меморандумом, вони не могли не знати про існування швейцарського варіанта державного нейтралітету. Отже, обираючи “паперовий”, беззбройний нейтралітет замість нейтралітету реального й озброєного “до зубів”, українська влада діяла свідомо. По-друге, вираз “Швейцарія не має армії. Швейцарія сама є армією” яскраво свідчить про глибоку спорідненість Швейцарської і Січової мілітарної державності. Отже, те, що було неприйнятним для псевдоукраїнської влади, завжди було і зараз є життєво потрібним Українству.

Не занурюючись у подробиці організації Швейцарської армії, зробимо наголос на головному у контексті державотворення. Цим головним, на наш погляд, є те, що у Швейцарії є реалізованою ідея озброєного народу, завдяки чому уможливлюється реальне самоврядування, на засадах якого, у свою чергу, стає життєздатним стрижневий принцип демократії “Не суспільство служить державі, а навпаки – держава знаходиться на услужінні у суспільства”. Нарешті наголосимо: саме високий рівень мілітаризації держави, спрямований на її оборону, є однією із засадових запорук успішного функціонування Швейцарського суспільства.

Відтак образ-символ “Власна Держава” лише тоді набуде життєвості, коли пов'язані з ним смисло-змісти “Дійсно Українська” (тобто – вільна, незалежна, суверенна), “Соборна” (тобто – цілісна, єдина), “Сучасна” (тобто – дійсно демократична), “Козацька” (тобто – суцільно оборонно-мілітарна) стануть належними до сфери не тільки свідомості (“залишивши” підсвідомість), а й соціальної реальності – як це є на сьогодні (зрозуміло – на свій лад) у Швейцарії або в Ізраїлю.