Відцентрові міграції з Трипілля як концептуальна засада пояснення появи індоєвропейськомовних етносів

Зважаючи на негативне ставлення деяких сучасних українських суспільствознавців, а особливо – політиків, до концепції про те, що український етнос веде свій родовід від Трипільської цивілізації (тобто сягає своїм історичним корінням у давнину в понад п'ять тисяч років), екскурсно розглянемо міграційну історію Праукраїни (Трипільської доби). Діятимемо так з огляду на те, що географічно землі України розташовані таким чином, що ізолюватися від інтенсивних міграційних потоків зі сходу на захід і навпаки вона була не в змозі ніколи. Але у полі нашого зору буде передусім та особлива роль, що її кілька тисячоліть тому відіграли саме відцентрові міграції з Праукраїнських теренів, завдяки яким й постали етноси індоєвропейської мовної сім'ї.

Певна річ, міграції – явище таке ж давнє, як і сама історія людства. Основним їх чинником спочатку була проста дія фактору перенаселення певної людської спільноти на певній території, а уможливлюючою умовою – наявність • вільних (або – майже вільних) від інших людських спільнот земель. Однак щодалі таких земель все меншало, тому міграція все частіше супроводжувалася збройними сутичками, які пізніше почали набувати характеру воєн. Щоправда, зазвичай перенаселення спонукало до міграції лише якусь частку людської спільноти або етносу, але у випадках надзвичайних природних катастроф мігрантом міг ставати і цілий етнос.

Отже, розпочинаючи невеликий екскурс в історію міграційних рухів минулих часів, зосередимо увагу передусім на тих міграціях минулого, що відбувалися на нинішній території України або були пов'язані з нею. Це особливо актуально у світлі тих концепцій і досить гострих дискусій, що вони сьогодні точаться навколо проблеми, сутність якої можна було б виразити запитанням: “Завдяки яким міграціям, звідки і коли постали сьогоднішні етноси-представники індоєвропейської мовної сім'ї?” Відповіді на це запитання ми згрупували навколо принаймні трьох концепцій.

Перша відповідь-концепція

Як зазначає представник першої з концепцій, сучасний український археолог і історик (або, як він сам себе називає, “історик-арієвед” [див. 21, с. 23]) Юрій Шилов, спираючись на перенаселення як на міграційний чинник, “вже протягом першого тисячоліття "неолітичної революції" (переходу від привласнюючого господарства до відтворюючого. – О. Н.) населення Близького Сходу збільшилося у 16 разів... Назрів демографічний вибух, почалися далекі міграції людей і поширення нових форм господарства” (виділення автора. – Ред.). Тому не випадково “у VII тис. до н. е., майже з початку "Великої неолітичної революції".., найбільш розвиненим центром цивілізації стала Анатолія, південь сучасної Турції” [Там само, с. 38, 39). Отже, й історія етносів-представників індоєвропейської мовної сім'ї і навіть ширше – історія світової цивілізації – почалася приблизно у 6200 р. до н. е. з держави Аратта, що виникла у Чорноморському регіоні між сучасним Чатал-Гуюком (турецька Анатолія) і Кам'яною Могилою (поблизу м. Мелітополя Запорізької області в Україні) [Там само, див. с. 1, 6, 10].

Провідна роль Анатолії зберігалася аж до геологічної катастрофи (“Всесвітнього потопу”) 5600 р. до н. е., коли Середземне море, “створивши” Боспорську протоку, “прорвалося” до раніше ізольованого від нього Чорного моря, піднявши рівень води в останньому на десятки метрів і затопивши 300 кілометрів його північного узбережжя, “створивши” ще й Азовське море. Це спричинило міграцію значної частини людності Аратти, з одного боку, у долині Дунаю, а з іншого – у Месопотамію, внаслідок чого виник Шумер [див. 21, с. 22, а також с. 54, 90, 664, 665].

Пізніше, на межі VI-V тис. до н. е., внаслідок міграції араттців на схід, “центр Аратти пересунувся у Дунайсько-Дніпровське межиріччя, де відомий тепер під умовною науковою назвою “археологічна культура Кукутені-Трипілля”, яка почала сгасати з кінця III тис. до н. е. Слід зазначити, що араттці-трипільці були, так би мовити, “перманентними покроковими мігрантами”. їхні міграції були пов'язані “із ритуальними самоспаленнями старих поселень біля виснажених багатолітніми оброблюваннями ланів і переїздами у нові, заздалегідь збудовані поселення біля піднятої під нові лани цілини” (виділення тут і вище автора. – Ред.) [Там само, див. с. 22, а також с. 88, 95-96]. Однак не ці міграції зумовили виникнення світового індоєвропейства.

Дійсно видатну роль у справі поставання (шляхом далеких міграцій) етносів індоєвропейської мовної сім% на думку Ю. Шилова, відіграли не араттці-трипільці, а щільно пов'язана з ними спільнота арійських племен, яка виникла у IV тис. до н. е. у межиріччі Дністра і Дніпра [Там само, див. с. 80]. Арії, за Ю. Шиловим, маючи певну культурну спорідненість із араттцями, тим не менш були не землеробами, а кочівниками-скотарями, способом існування яких були, так би мовити, “човникові” кочівні міграції вздовш степових кордонів Аратти.

Їхня країна Оріяна, остаточно ствердившись приблизно у XXVIII ст. до н. е. [Там само, див. с. 91], протягом “середини ІН–II тис. до н. е. була постійним центром значних міграцій на Схід і Захід: у Бхарату (Індія) і Малу Азію (Пафлагонію,

Троаду і т. π.). З малоазійської Троади цей рух було подовжено до італійської Етрурії і Адріатики, а звідти – у Карпати, Балтію, Паннонію” [21, с. 11]. Але, за Ю. Шиловим, найбільш потужні, грандіозні далекі міграції аріїв почалися у середині II тис. до н. е. [Там само, с. 85]. Саме з цих часів, на його думку, і починається рознесення санскриту по світах й відповідне становлення етносів індоєвропейської мовної сім'ї.

У самому ж осередку виникнення трипільсько-арійської цивілізації, тобто на теренах сучасної України, “традиції Аратти і Аріана, Оріяни і Дандарії продовжували існувати у Подніпров'ї і через століття після згасання трипільської, а потім сабатинівської археологічних культур. Традиції ці проіснували тут, у крайньому разі, до XI ст., включаючи давньоруську Арсанію-Арту, а ремінісценції продовжують існувати і у споконвічній українській етнокультурі” [Там само, с. 98].

Отже, зазначимо, що, по-перше, згідно із Ю. Шиловим, землероби араттці-трипільці причетні до поставання етносів індоєвропейської мовної сім'ї не безпосередньо, а опосередковано – через лише тільки культурно споріднених з ними кочовиків-скотарів аріїв. Тобто виходить, що хоча праукраїнсько- санскритська мова була для аріїв, за цією версією, не рідною, а запозиченою (завдяки певній культурній, однак не генетичній, спорідненості із араттцями), але саме вони, арії, рознесли санскрит по світах.

По-друге, Ю. Шилов, сповіщаючи про спільноту арійських племен як про таку, що виникла у IV тис. до н. е. у межиріччі Дністра і Дніпра, не погоджується із В. Хвойкою, котрий начебто помилково ототожнював цю спільноту із Трипіллям [Там само, с. 86]. Але власна відповідь Ю. Шилова на питання про походження цієї спільноти є, на наш погляд, досить розпливчастою. “Арії, – пише він, – не були “расово чистим народом”, вони, маючи певне етнокультурне ядро..., являли собою багатоетнічну співдружність” [Там само, с. 87]. Або: “арійська спільність виникла не з праетносу ..., а внаслідок контакту паломників Аратти і Шумера” [Там само, с. 95].

І все ж, по-третє, деякі висновки Ю. Шилова ми вважаємо вельми важливими для розуміння витоків соціально-економічного устрою історично наступного кімерійсько-скіфсько- сарматського суспільства. І серед них передусім ті, що усатівській культурі був притаманний скотарсько-землеробський уклад [21, див. с. 72], що “усатівська археологічна культура ... складала кріпкий сплав аратто-арійських традицій” (виділення автора. – Ред.) [Там само, с. 70]. Ці висновки наближають нас до позиції В. Хвойки, а також до сприйняття аратто-арійства як певної осіло-кочової єдності, а, може, й цілісності.

Друга відповідь-концепція

Особливістю другої концепції міграційного походження ін- доєвропейськомовної сім'ї етносів є прагнення уникати радикальних тверджень і висновків, а також намір давати відповідь, заходячи, так би мовити, з іншого боку. Так, один з її представників – український археолог-історик Михайло Відейко підхід до розгляду трипільської культури починає не з Близького Сходу, а зі Старої Європи, вважаючи при цьому останню не єдиним, а лише одним із осередків виникнення цивілізації на нашій планеті [22]. Початок існування культур Старої Європи він відносить до VI-IV тис. до н. е. [Там само, див. с. 9].

Найбільш цивілізована частина Старої Європи, за подачею М. Відейка, не співпадає із нашими сьогоднішніми відповідними уявленнями, бо вона охоплювала собою територію східної частини Апеннінського півострова, Балкани, території сучасних Угорщини, Чехії, Словаччини, Румунії, Молдови і частину території України від Карпат до Дніпра. Щодо трьох останніх компонентів (тобто – Румунії, Молдови і України), то вони розглядаються сучасними археологами світу як носії кукутень-трипільської культури. Але в Україні здебільшого йдеться про “трипільську археологічну культуру”, у Молдові і Румунії – про культуру “Кукутень” [Там само, див. с. 10].

Отже, ведучи розмову про міграцію у другій половині VI тис. до н. е. певної частини “староєвропейців” на Схід, М. Відейко відштовхується від факту перенаселення (не пояснюючи, втім, його неолітичною революцією), а також від такої природної аномалії, як глобальне потепління клімату у середині VI тис. до н. е. у тодішній Європі на захід від Карпат. Людей спонукали до міграції із їхнього ареалу постійні катастрофічні повені, дощі, буревії, лавини з гір, потоки води, що затоплювали гірські долини і т. ін. [22, див. с. 11, 34]. Окрім того, міграційні наміри “староєвропейців” М. Ю. Відей- ко пояснює тим, що попри те, що вони на момент вирушання на Схід вже тисячу років як володіли культурою землеробства, ні якість, ні кількість їхньої власної землі вже не могла їх задовольняти. А у той же час на сході від Карпат знаходився велетенський масив практично вільних родючих земель [Там само, див. с. 11].

До речі, тут можна було б зауважити, що глобальне потепління клімату могло спричинити як постійні катастрофічні повені, дощі, буревії, лавини з гір і т. ін. явища у Старій Європі у середині VI тис. до н. е. (на які посилається М. Відейко), так і геологічну катастрофу “Всесвітнього потопу” 5600 р. у регіоні Чорного моря (до якої апелює Ю. Шилов). Відповідно, гадаємо, однакову міру вірогідності мають твердження про появу десь наприкінці VI тис. до н. е. у долинах Дунаю як “шилів- ських” араттців з Близького Сходу, так і “відейківських” “староєвропейців”. До цього додамо, що як “шилівські”, так і “відейківські” мігранти на час їхньої появи у долинах Дунаю вже тисячу років як володіли культурою землеробства.

Втім повернімося до викладення концепції М. Відейка. Отже, “староєвропейські” мігранти, почавши творити Кукутень-Трипільську культуру у другій половині VI тис. до н. е. [Там само, див. с. 11/1], вирушили наприкінці VI тис. до н. е. із Трансільванії (Сучасна Румунія) на схід і через дві сотні років, тобто – на початку V тис. до н. е. вже обробляли землі за межами Південного Бугу, а ще через тисячу років (тобто на початку IV тис. до н. е.) “трипільці досягли середньої течії Дніпра” [Там само, див. с. 12/1].

Трипільська цивілізація проіснувала (за М. Відейком) дві з половиною тисячі років, тобто – до 2750-2600 pp. до н. е.

[Там само, див. с. 61/2]. (Нагадаємо, що на думку Ю. Шилова Трипільська цивілізація проіснувала як мінімум на тисячу років довше, бо, як він вважає, вона наприкінці III тис. до н. е. тільки почала згасати, а країна аріїв Оріяна, як духовний спадкоємець цієї цивілізації, ще протягом “середини III-11 тис. до н. е. була постійним центром значних міграцій на Схід і Захід”). І весь цей час (тобто, за М. Відейком, – дві з половиною тисячі років поспіль) трипільці мігрували: через кожні 50-80 років вони залишали старе поселення і на відстані 5-10 км закладали нове. Така землеробська “міграційна технологія” потребувала велетенських земельних масивів, однак оскільки таких масивів весь цей час не бракувало, то трипільці завжди мали відносний достаток. Але, як стверджує М. Відейко, достаток призвів до застою у розвитку технологій, що й згубило трипільську цивілізацію, “а ім'я народу, що п створив, зникло зі сторінок історії” (курсив автора. – Ред.) [22, с. 12-13].

Однак далі М. Відейко, по-перше, (гадаємо, всупереч собі) наводить зовсім інші, більш вагомі, аргументи щодо причин, які спричинили загибель трипільської цивілізації. Адже він показує, що якщо “староєвропейці” опинилися на середньому Подніпров'ї і створили трипільську культуру завдяки тому, що наприкінці VI тис. до н. е. у Старій Європі за Карпатами відбувалися катаклізми, породжені глобальним потеплінням, то й трипільська культура, як він сам далі стверджує, занепала зовсім не через достаток, який, начебто, призвів до застою (як спочатку ним велося), а знов-таки через природні катаклізми, що відбулися між 3200 і 3150 роками до н. е. Це – похолодання; якнайменше два грандіозних виверження вулканів у північній півкулі (“у результаті небо над ланами Європи [і не тільки] затягло хмарами вулканічного попілу, що перетнули доступ сонячних променів до поверхні землі”); кислотні дощі тощо. Наслідком стала череда неврожайних років. “Півстоліття таких випробувань цілковито могло вистачити, щоб цивілізація, яка розвивалася тисячоліттями, занепала” (виділення і курсив автора. – Ред.) [Там само, с. 55].

По-друге, М. Ю. Відейко сам уможливлює спростування його власного висновку про те, що ім'я народу, який створив трипільську цивілізацію, зникло зі сторінок історії. (Принагідно зазначимо, що якби М. Відейко брав до уваги праці українських та закордонних санскритологів, він не був би таким категоричним у своїх висновках про той етнос, до якого він і сам належить). Справа в тім, що, знайомлячись далі з його працею, переконуємося, що хоча Трипільська цивілізація й занепала, але вона не зникла безслідно після 3150 р. до н. е., а ім'я народу, що її створив, історія (як минула, так і сучасна) ніяк не утаємничила. Адже, за свідченням самого М. Відейка, населення, тобто – Трипільське суспільство-соціум, залишилось [22, див. с. 60].

Фактично М. Відейко на користь цього твердження здійснює наступну реконструкцію [Там само, див. с. 55-60]: 1) у межиріччі Південного Бугу і Дніпра після 3150 р. до н. е. частина трипільської цивілізації існує у практично незмінному вигляді аж до 2750 р. до н. е. (тобто протягом ще 400 років); 2) інша частина трипільців мігрувала на північ, поближче до лісів (адже “зміна клімату ... на межі IV–III тисячоліття призвела до поширення степу на сотні кілометрів на північ” [Там само, с. 64/2]), й перейшла до привласнюючого господарства. Щоправда, на початку III тис. до н. е. певна їх кількість, здійснивши зворотну міграцію на Подніпров'я, зайнялася землеробством і скотарством, але вже у набагато скромнішому вигляді. (Однак підкреслимо, що ця зворотна міграція сталася тоді, коли перша частина трипільської людності, цивілізація якої порівняно із 3150 р. до н. е. мала “практично незмінний вигляд”, ще існувала і тому контакти з нею другої частини трипільців були цілковито реальними впритул до 2750 р. до н. е., тобто щонайменше – 200 років); 3) третя група колишніх трипільців після 3150 р. до н. е. мігрувала у степи, ставши кочовими скотарями, створивши, за М. Відейком, так звану “усатів- ську культуру”. При цьому вчений робить досить важливий у контексті нашого розгляду наголос, а саме: “Головне, – пише він, – усатівці чи не першими створили й "обкатали" у степах

Краю (тобто на теренах сучасної України. – О. Н.) кочове скотарство” (виділення автора. – Ред)” [22, с. 56]. І це стало з боку усатівців-трипільців не тільки засобом виживання, а й певним цивілізаційним поштовхом.

З наведеного випливає, що М, Відейко взагалі уникає розгляду питання про місце Трипільської цивілізації у процесі творення індоєвропейськомовної сім'ї етносів. Разом з тим, у цьому ж зв'язку, зазначимо, що із поля зору не тільки М. Відейка, а й Ю. Шилова випала дуже важлива, на наш погляд, далека міграція, про яку йдеться у третій концепції.

Третя відповідь-концепція

Представником цієїї концепції є фаховий український філолог Станіслав Губерначук [23]. Його позиція певною мірою доповнює й уточнює як позицію Ю. Шилова, так і позицію М. Відейка. Разом з тим, Ю. Шилова та С. Губерначука об'єднує опирання на ідею міграційного походження етносів індоєвропейської мовної сім'ї. Далі, якщо М. Відейко стверджує [22, див. с. 31-42], що міграції і пов'язані з ними етнічні міксації призводять до суттєвих (аж до невпізнавання) деформацій мови автохтонів, то С. Губерначук, який здійснив глибоке порівняльне філологічне дослідження і не заперечує змін, що їх зазнала за тисячі років мова етносу, котрий живе на землях сучасної України (у тому числі й змін через імміграційні припливи), упевнений: “На нашій українській землі споконвіку живе один і той же народ і функціонує одна і та ж мова – українська, яка простежується ще в добі Трипільської цивілізації і має тяглість у сколотських, антських та княжих часах Русі-України” [23, с.179, а також див. с. 130, 139]. Тієї самої думки дотримується й Ю. Шилов, який, говорячи про слов'ян-українців, вважає, що “вони – автохтонний народ. ... Місцеві корені українців простежуються, починаючи з мізинської археологічної культури 23-15-тисячолітньої давнини” [21, с. 5].

Продовжуючи реалізовувати трипільський ракурс розглядання теорії міграційного походження етносів індоєвропейської мовної сім'ї, маємо зазначити, що, якщо, на думку Ю. Шилова, індоєвропейські мови почали поширюватися серед місцевого населення Індії – дравидів – лише після імміграції туди у середині II тис. до н. е. аріїв [21, див. с. 41], то С. Губерначук стоїть, опираючись на праці В. Шаяна [24], Л. Клейна [25], Н. Гусєвої [26] та ін., на позиції двох міграційних хвиль до Північної Індії [23, див. с. 14,32, 41, 88, 89].

Відповідно, перша міграційна хвиля викотилася туди з Трипілля у IV тис. до н. е. Стаючи на цю позицію, можна, до речі, заповнити ту “білу пляму”, що її створив своєю концепцією М. Відейко, обійшовши мовчанням питання про будь- які далекі міграції трипільців за межі територій цивілізації Кукутень-Трипілля (через що, гадаємо, він і змушений був “приректи” цю цивілізацію на забуття). Про що мова? Про те, що М. Відейко, аналізуючи ситуацію після описаної ним і згаданої нами вище катастрофи 3200-3150 років до н. е., пише: “Якщо придивитись до різноманіття варіантів трипільської культури після 3200 р. до н. е., то можна помітити: різні групи населення по-різному виходили з кризи. ... От Середнє Подніпров'я, мабуть, взагалі збезлюділо на якийсь час – люди чи то пішли звідси, чи то вимерли” [22, с. 55].

Отже, вдамося до уточнення (доповнення) викладу М. Відейка (зокрема – щодо збезлюднення Середнього Подніпров'я) у світлі підходів С. Губерначука. А відтак стверджуємо, що згадане збезлюднення відбулося внаслідок того, що значна за кількістю частина трипільської людності, знесиливши, будучи не в змозі далі витримувати десь 50-річні катастрофічні тиски, знялася і приблизно у 3150 р. до н. е. розпочала далеку міграцію до Північно-Західної Індії, де вона і опинилася наприкінці IV тис. до н. е. (тобто приблизно у 3000 р. до н. е.). До речі, таке наше потрактування цілком узгоджується із свідченням, що воно наводиться у підготовленому сучасними індійськими вченими науковому виданні “Історія Індії”, а саме: “5 тисяч років тому до Індії прибули племена, які говорили мовою санскрит” (див. с. 326 даного посібника). Таким чином, маємо відповіді на питання: Чи була перша міграційна хвиля? З кого ця хвиля складалася? Чому і коли вона стала можливою?

Друга (попередньо визначимо – “усатівсько-арійсько-три- пільська”) міграційна хвиля викотилася із Північного Причорномор'я до Північно-Західної Індії у середині II тис. до н. е. Її представники, діставшись витоків Інду, зіткнулися там із носіями “так званої Гараппської культури, яку ще називають Давньоіндською. Розквіт її припадає на III тис. до н. е.”. Про те, що це були нащадки трипільців першої хвилі, “підказує подібність мов творців Гараппської культури та аріїв” [23, с. 88, 89]. До речі, місцева людність уперше зіткнулась із таким “дивом”, як люди на конях, а також із кіннотою аріїв як могутньою бойовою силою.

Принагідно зазначимо ту обставину, що хоча М. Відейко ніяк не згадує аріїв, проте, через своїх “усатівців”, він посередньо вказує на причини грандіозних далеких міграцій аріїв-трипільців у середині II тис. до н. е. Мова про те, що на той час, на наше припущення, їхня популяція значно збільшилася, але “землеробство у степах тієї епохи було неможливим з екологічних (і технологічних) причин” [22, с. 57]. Можливою для значної частини трипільсько-арійських “усатівців” залишалася лише далека міграція. Це припущення опосередковано підтверджується тим, що арії, коли вони дісталися Індії, то там з кочівників перетворилися на землеробів. І, мабуть, не в останню чергу через те, що тут вже панувала землеробська культура, що її, за півтори тисячі років до того, запровадили представники першої мігрантської хвилі індоєвропейців – трипільці.

Досить важливо у цьому зв'язку зазначити, що, всупереч припущенню Ю. Шилова, індоєвропейські мови почали поширюватися серед місцевого населення Індії – дравидів – не після імміграційного вторгнення туди у середині II тис. до н. е. аріїв, а десь на півтори тисячі років раніше. І, є підстави стверджувати, що на час “другої міграційної хвилі” вони, ці мови, вже і значно поширились, і досить міцно вкорінилися. Отже, почався новий (але все ж таки на споріднених мовно-культурних засадах) історичний симбіоз. Як слушно зазначає С. Губерначук, “для нас, українців, надзвичайно важливо, що мова перших і других має промовисті паралелі в українській мові, а до того ж корені чималої кількості імен та назв носіїв Гараппської культури збереглися донині в українських географічних назвах” [23, с. 89].

Резюме

Відтак, завдяки двом щойно розглянутим міграційним хвилям до Північної Індії, людство має джерело, в якому простежуються найдавніші корені української мови, всіх інших слов'янських мов, індоєвропейських мов взагалі – санскрит. Вочевидь місток в індоєвропейське історичне минуле, до Трипільської цивілізації, дослідник має перекидати у напрямку Індії.

Сучасні українці подумки “мігрують” туди услід за своїми дуже далекими предками. І вони не мають жодної потреби “конструювати” міф про свою виключну роль в історії людства: адже з височини п'єдесталу, зведеного багатотисячолітньою боротьбою за своє етнічне самоствердження, українцям сяє легендарно-креативный образ-символ “Трипільсько- Санскритська Праукраїна”. Але для того, щоб його сяйво заполонило колективну підсвідомість й душі етнічних українців новими смисло-змістами, необхідний могутній подув вітру Правдивого Знання Власної Історії, котрий би розвіяв туман-темряву фальшувань та перекручень.