Фальшувальний проект “Чужомовні прийшлі етноси на теренах України” (кімерійці, скіфи, сармати, “германські готи” та “тюркомовні гуни”). Вплив на підсвідомість

У цьому фальшувальному проекті етноси-племена на теренах сучасної України фігурують вже не анонімно, адже їхня діяльність стала об'єктом писаної історії. Але вони з неодмінністю залишаються чужомовними, прийшлими і, певна річ, такими, що зненацька з'являються і так само зненацька зникають.

Кімерійці

Анонімність фальшування у розглядуваному нами контексті припиняється на Зрубній місцевій археологічній культурі, котрою завершується Бронзова та починається Залізна доба археологічних культур Європи. Адже ця культура у тому вигляді, в якому її подає радянська археологія, вже має своє етнічне обличчя, – це кімерійські племена. Зокрема, в “Украинской советской энциклопедии” читаємо (у дужках розміщуємо наші коментарі. – О. Н.): “Антична топоніміка пов'язує із кімерійцями території Керченського та Таманського півостровів. Кімерійці ототожнюються із племенами зрубної культури (тобто вони були прийшлими оскільки Зрубна культура, у її радянському поданні, витиснула ранішу катакомбну). ... За мовою кімерійці належали до стародавніх іранців (тобто були чужомовними). Після витиснення кімерійців скіфами з їхньої території у 7 ст. до н. е. вони переселилися у Передню Азію (тобто кімерійці стали вигнанцями). З початку 6 ст. до н. е. у писемних джерелах не згадуються (тобто кімерійці як етнос зникли)” (курсив автора. – Ред.) [36, с. 57].

Але, на наш погляд, крапку на цьому ставити вельми зарано. Так, ототожнення кімерійців із племенами зрубної культури дає підстави встановлювати історичну тяглість кімерійців від XVIII ст. до н. е. [33], сучасна ж українська дослідниця Н. Левицька прямо стверджує, що “кімерійці населяли територію України (межиріччя Дністра й Дону) з близько 1500 р. до н. е. аж до VII ст. до н. е.” [37]. А автор статті у Вікіпедії, присвяченій кімерійцям, із певною обережністю висновковує, що “великий прихильник іранської теорії” М. Ростовцев напіввизнає, що “кімри були ніхто інші, як споконвічне автохтонне населення України – нащадки трипільців” [35].

Далі, Н. Левицька, з одного боку (гадаймо, під впливом радянських фальшувань), стверджує, що кімерійці – “перші кочові, іраномовні племена вершників, що з'явилися в Україні, назва яких дійшла до нас з писемними джерелами”. З іншого ж боку, вона не може не визнати той історико-археологічний факт, що “основними видами господарської діяльності кімерійців було скотарство і землеробство” (виділення тут і вище автора. – Ред.) [37]. Це при тому, що, за традиційними поглядами, землеробський і кочівний способи життя є несумісними.

Отже, фактично й Н. Левицька, услід за такими науковцями, як М. Відейко та Ю. Коловрат, підштовхує читача до вже зроблених нами висновків (див. с. 467-469) про те, що приблизно у середині – другій половині II тис. до н. е. на велетенському географічному обширі [що охоплював північні ліси і лісостеп правобережного Подніпров'я (землероби-скотарі Тшинецької культури); південно-західну частину сучасного українського степу (землероби Сабатинівської культури); Лісостеп (землероби кімерійців-зрубників) і Степи (скотарі-кочівники кімерійців- зрубників) Придніпров'я та басейну Сіверського Дінця; Степове Поволжя та Середній Дон (кочівне кімерійське плем'я зрубної культури, яке, за висловом Ю. Коловрата, “спеціалізовувалося на війні”)] продовжувало повноцінно функціонувати єдине, безперевне й оригінальне, за своєю осіло-кочівною сутністю, Трипільсько-санскритське суспільство-соціум.

Дещо узагальнюючи, зазначимо, що, по-перше, це було суспільство часів другого потужного “виплеску” до північно-західної Індії тепер вже, як ми уточнили, людності трипільців- зрубників-аріїв, про який (“виплеск”) веде мову, як ми пам'ятаємо Юрій Шилов. Разом з тим, по-друге, тут мова йде про суспільство, котре вже було “вагітне” залізною добою, адже ми схильні пристати на позицію автора статті у Вікіпедії, якого “поки-що поодинокі, знахідки наводять на думку, що зміна бронзового віку ранньозалізним на території України відбувалася дещо раніше – з XII, а не з IX–VIII ст. до н. е., як подається в археологічних періодизаціях 60-80 років” [38]. По-третє, тепер це суспільство, поступово “входячи” у писану історію, нарешті отримує (принаймні з боку своїх писемних сусідів-греків) етнічне найменування – “кімерійці”. І вони ні у VI ст. до н. е., ні пізніше нікуди не зникали, про що далі ще йтиметься. Нарешті, по-четверте (і це є найважливішим), у “Велесовій Книзі”, написаній у IX ст. “нашим далеким співвітчизником вчителем-волхвом Іларом Хоругином”, “на одному із українських діалектів” [39, с. 11, 12], яку (книгу) переклав і оздобив коментарями сучасний український дослідник Сергій Піддубний, читаємо [Там само, с. 44]:

“Аскольд – темний воїн

і також од греків навчений,

що ніяких русів нема, а тільки варвари.

А з такого маємо сміятися,

бо були киморіг також Отці наші,

вони римлян потрясали і греків розметали,

як поросят переляканих”.

(Киморії – “кімерійці, які раніше били греків, про що не відав темний Аскольд”. – С.П.)

Тобто у IX ст. н. е. історична пам'ять русів-українців сягала аж у часи свого кімерійського буття, якому, не вважаємо за зайве підкреслити, була притаманна досить кріпка санскритомовна закарбованість. Так, М. Відейко звертає увагу на те, що “ассирійські таблиці повідомляють навіть імена їхніх (кімерійських – О. Н.) вождів та командирів загонів – Теушпа, Лігдамеса, Шандакшатра” [22, с. 99, 100]. Отже, й тут маємо переконливе свідчення того, що санскрит зародився на українських теренах і мав він праукраїнське обличчя, зокрема – “Отців-киморіїв”.

Скіфи

Оскільки фальшувальників, певна річ, не влаштовує визнання безперервності праукраїнської історії, то “прийшлих” й “чужомовних” кімерійців вони прагнуть замінити “прийшлими” ж і “чужомовними” скіфами. Отже, прослідкуємо (у такий самий спосіб як це зроблено вище), як подаються радянською та неорадянською історико-археологічною наукою ті етноси- племена, які начебто “витиснули кімерійців з їхньої території”, тобто – скіфи.

Так, “Украинская советская энциклопедия” про ці племена повідомляє наступне: “Скіфи, сколоти – загальна назва споріднених племен північно-іранської мовної групи (тобто ці племена були чужомовні) індоєвропейської сім'ї, що жили у VII ст. до н. е. – ІII ст. н. е. у Північному Причорномор'ї. ... Питання про походження скіфів не вирішене. Поряд із думкою про їхній прихід у Північне Причорномор'я з глибин Азії у VII ст. до н. е. (тут скіфи постають як прийшлі кочівники), поширеною є й точка зору про місцеве (автохтонне) походження скіфської культури від племен Зрубної культури пізнього етапу бронзової доби, що вони населяли лісову та лісостепову зони Північного Причорномор'я.... Наприкінці VII – початку VI ст. до н. е. скіфи ... на Північному Кавказі і у степах Північного Причорномор'я ... створили велике політичне об'єднання Скіфію. ... За Геродотом, власне скіфами-іранцями були перш за все степові кочівники-скотарі – так звані скіфи царські і скіфи-кочівники, які жили на схід від нижньої течії Дніпра. Осілі землеробсько-скотарські племена (скіфи-землероби) жили у Лісостепу на схід від Дніпра. У Лісостепу між Дністром і Дніпром локалізувалися скіфи-орачі ... [У III ст. н. е.] внаслідок втрати своєї переваги, скіфи поступово розчинилися серед сарматів (тобто скіфи як етнос зникли)” (курсив і виділення автора. – Ред.) [40, с. 107].

Як зміг помітити читач, автор щойно цитованої статті в УСЭ по-перше, намагається “всидіти між двома стільцями”. Так, з одного боку, він стверджує, що “питання про походження скіфів не вирішене”, але, з іншого боку, він сам-таки робить вигляд, що не розуміє, що цитований ним Геродот достатньо прозоро описує вже знайоме нам досить стабільне і єдине осіло-кочівне, землеробсько-скотарське суспільство. Тому, фальшуючи, даний автор маніпулює своїми “двома точками зору”, чим фактично намагається штучно відривати скіфів-орачів і скіфів-землеробів Лісостепу від царських скіфів і скіфів-кочівників Степу.

По-друге, автор розглядуваної статті, фальшуючи далі, протиставляє скіфів кімерійцям, яких скіфи, начебто, “витиснули з їхньої території”, і водночас вказує на “точку зору про місцеве (автохтонне) походження скіфської культури від племен Зрубної культури”. Адже при цьому він робить вигляд, що “забув” або “не знає”, що у 1981 р. (тобто за три роки до розміщення ним, цим автором, у томі 10 УСЭ розглядуваної нами зараз статті “Скифы”) у томі 5 УСЭ було надруковано статтю “Киммерийцы”, у якій зазначалося, що “кімерійці ототожнюються із племенами зрубної культури”. То чому ж кімерійці і скіфи, як “діти однієї матері” – Зрубної культури – мають бути ворожими одні одним?

На сьогодні ж, себто через 30 років після оприлюднення щойно цитованих рядків зі статті в УСЭ, у російськомовній статті з Вікіпедії знаходимо, з посиланням на Геродота, хіба що те уточнення, що самі себе скіфи, називали сколотами, а також артикулювання (у якості однієї з версій) твердження про те, що “скіфи на той час (VII ст. до н. е. – О. Н.) мешкали на території Північного Причорномор'я щонайменше кілька століть, виокремившися із середовища спадкоємців зрубної культури” (курсив автора. – Ред.) [41].

Але в цілому у цій статті відтворюється “відкатана” схема фальшування, а саме: попри інформування читача про те, що, за

Геродотом, скіфські племена поділялися на скотарсько-кочові та землеробсько-скотарські, автор статті у Вікіпедії все ж стверджує, що “європейські скіфи були іраномовними кочівниками, які домінували у Причорномор'ї до IV-III ст. до н. е.”, додаючи, що “часто-густо під ім'ям скіфів розуміють саме європейських скіфів” [Там само]. Основним же моментом у фальшуванні історії скіфів на теренах України і нині є, певна річ, вигадка про їхній розгром і зникнення: “Скіфське царство із центром у Криму, – читаємо у Вікіпедії, – проіснувало до другої половини III ст. н. е. і було знищено готами. Скіфи остаточно втратили свою самостійність та етнічну самобутність, розчинившись серед племен Великого Переселення Народів” (виділення і курсив автора. – Ред.) [41].

Тобто основні ідеї чужомовності, прийшлості та зникнення етносів-племен, що населяли за минулих часів сучасні терени України, залишилися в неорадянських археологів-істориків непохитними й щодо скіфів як етносу. Натомість, узагальнюючи, підкреслимо, що скіфів і кімерійців поріднює:

• 1) їхній спільний родовід від “зрубників”;
• 2) те, що “матеріальна культура кімерійців можливо аналогічна племенам скіфської спільності” [42];
• 3) їхній однаково осіло-кочівний спосіб життя і безперервна єдність суспільства.

Ми бачимо, що перед нами один і той самий кімро-скіфський метаетнос, на який перетворилося історично безперервне Трипільсько-санскритське суспільство-соціум, і який (метаетнос) “вийшов із “надр” зрубного “варіанта пізньої трипільської культури” (Ю. Шилов). Адже насправді ніякої хронологічної послідовності на кшталт “сперш – кімерійці, пізніше – скіфи” не існувало. Так, Геродот показує кімерійців і скіфів як одночасно діючих (а точніше – і як взаємодіючих, і як протидіючих) суб'єктів історичного процесу, як “племена одного і того ж народу”, як різні частини одного й того ж суспільства. “Кімерійці, – писав він, – жили у Причорномор'ї між Дніпром і Дністром; скіфи жили в Приазов'ї між Дніпром і Доном. Як перші, так і другі були племенами одного і того ж народу – борисфенів-скіфів” [43, с. 62]. Щоправда, додамо, себе вони не називали ні “борисфенами-скіфами”, ні “кімерійцями”, ні “скіфами”. Цей метаетнос мав самоназву “сколоти”. Втім тут для нас важливо те, що Геродот у V ст. до н. е. побачив сколотів як кімроскіфів.

Зазначені два племені багатоплемінного метаетносу сколотів могли досить жорстко ворогувати, коли, скажімо, йшлося про обрання єдиного для всіх сколотів царя. Саме так сталося у середині II тис. до н. е. Однак ні це, ні інші подібні наступні ворогування не призвели до розпаду сколотського метаетносу, бо, як свідчить той же Геродот, через довгі тисячу років (тобто наприкінці VI – початку V ст. до н. е.) кімерійці “разом із скіфами, але окремими арміями, ходили походом через Кавказ на Медію. ...Скіфи з кімерійцями напали на армію Медії під Нінівою – столицею Ассирії” [Там само, с. 63].

Отже, складаєтья досить чітке уявлення про сколотський метаетнос, що поставав як стабільне й єдине суспільство-соціум, господарство якого мало землеробсько-скотарську природу, а саме суспільство, як цілість, вело осіло-кочівний спосіб життя. Панівне становище у цьому суспільстві посідали кочівні воїни-скотарі: у сколотів-скіфів – це так звані “царські скіфи”. Що ж стосується, ми б сказали, “сколотів-кімерійців”, то, як стверджує автор статті у Вікіпедії, “панівне становище серед кімерійців посідали кінні воїни.... Саме воїнів деякі дослідники вважали кімерійцями часів походів до Малої і Передньої Азії” [35].

У цілому ж сколотське суспільство-соціум у той чи той історичний період його існування закарбовувалося літописцями-істориками (як це випливає з оповідей Геродота) у зв'язку із діяльністю перш за все тих своїх племен, із верхівки яких обирався, так би мовити, “загальносколотський” цар. Причому, зрозуміло те, що таким царем міг стати лише виходець із середовища кочівних воїнів-скотарів, так само як зрозуміло й те, що роль осілих кімро-скіфів-землеробів і кімро-скіфіворачів, як нижчих верств сколотського суспільства, у вирішенні владних питань цього суспільства була другорядною.

Але саме вони складали основу стабільності суспільства та спадкоємності накопичуваних культурних традицій і етнічної пам'яті.

Що ж до найбільш “рухомо-динамічної” частини скіфського соціуму, його “мінливого історичного обличчя”, тобто – племен скіфських воїнів-кочівників, то маємо зазначити, що у другій половині І тис. до н. е. “серед "скіфів" можна було виокремити три основні гілки: 1) Європейські скіфи.., які домінували у Причорномор'ї до IV–III ст. до н. е.; 2) Саки – скіфські племена, що населяли територію сучасної Середньої Азії; 3) Сармати (або савромати) – споріднені зі скіфами племена, які спочатку населяли Поволжя та приуральські степи” (виділення автора. – Ред.) [41].

А тепер, “віддавши належне” фальшувальникам змісту української минувщини кімро-скіфської доби, знов звернімось до видатної пам'ятки історії українства – “Велесової Книги”, присвяченої, як зазначає Сергій Піддубний, русам [39, с. 155]. Отже, у цій Книзі її автор, Ілар Хоругин, подає перелік племен, які він зараховує до шерегу “дідів русів”, у такій послідовності: окра-венці, скити-анти, роси-борусень та сурожці [Там само, с. 53]. Як бачимо, скіфи (в Ілара Хоругина – “скити”) – це ніякі не “іраномовні кочівні племена, що прийшли зі сходу”, а автохтонні русько-праукраїнські племена, котрі, до речі, нікуди не зникали; вони були пращурами русів-українців. Втім, оскільки в УСЭ стверджується, що “скіфи поступово розчинились серед сарматів” [40], то розглянемо і це фальшування.

Сармати

Хто ж такі сармати? Почнемо, як і до цього, із радянсько- неорадянських потрактувань. Тож встановлюємо, що 30 років тому в УСЭ стверджувалося, що сармати – це “давні кочівні іраномовні племена, споріднені зі скіфами”. Античним авторам ці племена були відомі з VI ст. до н. е. Від II ст. до н. е. сармати переймають від скіфів панівне становище у степах Північного Причорномор'я, яке вони утримували впритул до навали готів (середина III ст. н. е.) та гунів (кінець IV ст. н. е.).

“Частина сарматів разом із готами та гунами приймала участь у Великому переселенні народів. Сармати, які залишились у Південно-Східній Європі, у ранньому середньовіччі змішалися з іншими народами (слов'янськими, північно-кавказькими), головним чином із тюркомовними племенами” (виділення автора. – Ред.) [44, с. 471]. Отже, за цим потрактуванням виходить, що слідом за кімро-скіфами й сармати зникли як етнос.

Що ж до сучасних неорадянських істориків-археологів, то вони по-перше, підтверджують, що “сармати – споріднені зі скіфами кочовики східно-іранської мовної групи” [45]; по- друге, відтворюють положення радянської доби про “зайшлий, міграційний характер сарматської культури України” [Там само], підкреслюючи, що “сармати були останнім індоєвропейським народом, що прийшов зі сходу” (виділення автора. – Ред.) [37]; по-трете, наполягають на тому, що “економічною основою сарматського суспільства було кочове скотарство” [45] і що “питання про осідання сарматів на території України залишається поки відкритим” [Там само]. Нарешті, по-четверте, “фінал сарматської доби в Північному Причорномор'ї” подається так: “Сармати (алани) були почасти винищені, а почасти увійшли до складу гунської орди” [Там само]. Ця “орда”, за радянсько-неорадянськими підходами, саме й уособлювала згадані в УСЭ “тюркомовні племена”.

Як свідчить аналіз текстів радянських і неорадянських авторів, їх об'єднує прагнення представити сарматів як ворогів своїх етнічних родичів – скіфів. Так, у російськомовній статті у Вікіпедії стверджується, що “у V-IV ст. до н. е. сармати були мирними сусідами Скіфії. У III ст. до н. е. дружні (увага: не просто мирні, а навіть дружні. – О. Н.) стосунки помінялись на ворожнечу і військовий наступ сарматів на Скіфію” (виділення автора. – Ред.) [46]. В інтернет-виданні одного із сучасних підручників з історії України читаємо фактично те ж саме: “У 339 р. до н. е. македонці завдали страшної поразки кочовикам. У цьому бою загинув і сам цар Атей. Це стало початком кінця скіфів. Приблизно через сто років більшу частину скіфів завоювали й асимілювали сармати. Тільки залишкам удалося сховатися в Криму, де їхні нащадки прожили до III ст. н. е.” (виділення й курсив автора. – Ред.) [37].

Маючи намір заперечити тезу “завоювання”, спочатку зазначимо, що хоча скіфський соціум – цей величний спадкоємець легендарної Трипільсько-санскритської цивілізації – протягом багатьох століть й поширювався по всіх географічних напрямках, але іноді ставалося так, що він був змушений зменшувати свою Ойкумену. Отже, звернімося до подій III ст. до н. е., стосовно яких у статті, розміщеній у Вікіпедії, читаємо наступне: “Довго існувала думка, що у III столітті до н. е. скіфів зі степів витиснули більш войовничі сармати. Але у результаті уважнішого вивчення знахідок, а також поглибленого дослідження інших обставин початку сарматської епохи було зроблено несподівані висновки. Облік знахідок у курганах показав, що власне занепад Скіфії й поширення на більшій частині її території сарматів виявилися періодом тривалістю майже у сотню років. На захід від Дону не було знайдено жодного сарматського могильника III ст. до н. е. Сучасні дослідники вважають, що клімат впродовж цих ста років тут встановився цілком сибірський – дев'ять місяців зима, решта – літо. Скіфи залишили степи, дехто взагалі змінив вид господарської діяльності. Коли ж кліматичні умови нормалізувалися, у степи прийшли нові господарі – сармати” (виділення й курсив автора. – Ред.) [47].

Таким чином, як ми бачимо, борисфенів-скіфів із степів Північного Причорномор'я витиснули не сармати, а сибірський клімат. При цьому звільнені степові простори почали опановувати не ворожі й чужомовні кімро-скіфам племена і навіть не народ, що мав наймення “сармати”, а багатоплемінна, рідна кімро-скіфам за мовою, спільнота воїнів-кочівників-сарматів, яка належала до народу, що мав наймення “сколоти”, і була ця спільнота однією з частин верхівки єдиного скіфського соціуму (див. с. 477 даної книги). Представники цієї частини у конкретну історичну добу (III ст. до н. е.) прийшли й укріпили послаблену державну владу у скіфському суспільстві-соціумі. Отже, ніякого завоювання не було. Відтак “у II–І ст. до н. е. Скіфія почала називатися Сарматією”, а “скіфські племена ввійшли до складу союзів сарматів” [47].

Сталося так, що сколотське суспільство-соціум знов поміняло своє історичне обличчя – із кімро-скіфського на скіфосарматське, бо тепер воно ставало знаним своїм писемним сусідам через тих своїх царів, яких висувала верхівка саме сарматських воїнів-кочівників. А царями сколотського суспільства-соціуму протягом століть панування у ньому сарматів були: Аріфарн, Сайтафарн, Гатал, Медосакк, Амага, Ремад, Абеак, Спадін, Зорсіна, Евнон, Фарзой, Інісмей [Там само]. Лише тенденційне відшукування відмінностей, суперечностей і навіть ворожнечі між скіфами і сарматами не дає можливості дослідникам побачити їх як частини єдиного суспільства-соціуму. Але автор досить поміркованої україномовної статті у Вікіпедії цю єдність таки побачив. У І ст. н. е., пише він, “аорси та сіраки увійшли до аланського об'єднання, що включило всіх скіфосарматів Кавказу і Східної Європи” (виділення автора. – Ред.) [Там само]. Ми 6 тут уточнили: кімро-скіфо-сарматів.

Відкинувши упередженість, можна побачити й багато чого іншого спільного і схожого між скіфами і сарматами. Так, з україномовної статті у Вікіпедії взнаємо, що “спосіб життя та побут сарматів на території України не надто відрізнявся від побуту їх попередників – кімерійців і скіфів”. Також сповіщається, що хоча “про вірування сарматів відомо значно менше, ніж про релігійні уявлення скіфів, але багато в чому вони подібні” [Там само]. Колектив сайту “Український історик” звертає увагу читача на те, що “сарматський одяг і сарматське мистецтво дуже нагадували скіфські” (виділення автора. – Ред.) [48].

Вельми вагомим вважаємо свідчення про те, що “формування племен сарматів починається від такої ж глибокої давнини, як і походження скіфів. Перший етап історичного розвитку сарматів пов'язаний з савроматами ..., сусідами скіфів на сході, і за часом збігається з розквітом скіфської культури в Північному Причорномор'ї. Археологічні пам'ятки савроматів є досить близькими до скіфських. Тому не відразу вдалося виділити їх з великої групи пам'яток, які довгий час об'єднувалися під загальним поняттям скіфської старовини” (виділення і курсив автора. – Ред.) [47]. Однак у нас все ж виникає питання про мотиви прагнень напружуватись (адже “не відразу вдалося”) і будь що відшукувати те, що є відмінним між сарматами і скіфами, замість спробувати спокійно і неупереджено розібратись у значенні того факту, що “археологічні пам'ятки савроматів є досить близькими до скіфських”.

Втім досить близькими були не тільки археологічні пам'ятки. З'ясовується, що й саме “сарматське суспільство багато в чому нагадувало скіфське” [48]. Щоправда, мали місце й деякі відмінності. Скажімо, “через посушливість клімату Північного Причорномор'я, сармати були більш рухливими – повинні були частіше змінювати пасовища” (курсив автора. – Ред.) [47]. То чи не маємо ми справу із тим самим скіфським суспільством на подальшій стадії його еволюції або – в нових кліматичних умовах? Причому тут зауважимо, що історична безперервність суспільства та його перманентна етнічна відтворюваність не тотожні його незмінності. Ця теза цілковито поширювана й на Трипільсько-санскритське суспільство-соціум, котре послідовно поставало перед нами своїми анонімними, кожного разу дещо зміненими, але впізнаваними, обличчями (зокрема – усатівським, ямним, катакомбним та зрубним), а тепер вже постало й цілковито конкретним – кімро-скіфо-сарматським.

Тому, займаючи позицію безперервності, ми на противагу радянсько-неорадянським наполяганням на кочівній природі сарматського суспільства (а саме сарматським, як ми вже з'ясували, сколотське суспільство поставало назовні весь той час у коли його царями були вихідці із племен сарматських воїнів- кочівників), бачимо це суспільство як осіло-кочівне, тобто як таке, що і в цьому вияві схоже на скіфське. Так, “сармати, – читаємо в інтернет-публікації, присвяченій сарматам, – як і скіфи здійснювали сезонні міграції у меридіальному напрямку. Кочовим скотарством займалися переважно заможні родини, які мали численні гурти овець та кінські табуни. Бідне населення жило осіло в Приазов'ї, вирощуючи пшеницю, просо та займаючись осілим скотарством”. Але цього було замало, оскільки “кочові сармати потребували великої кількості продукції сільськогосподарських племен та народів, тому вони були вимушені постійно воювати або торгувати з осілими племенами” (виділення і курсив автора. – Ред.) [47].

Певна річ, автор щойно цитованих нами рядків знаходиться під впливом радянсько-неорадянської концепції фрагментарності сарматського (як, між іншим, і кімерійського або скіфського) суспільства. Тобто велетенське сарматське (як раніше кімерійське та скіфське) суспільство-соціум фактично зводиться тільки до тих племен воїнів-кочівників, вихідцями з яких є царі. У свою чергу, ці племена подаються з позицій класового поділу родів на багатих отарами й табунами кочівників і бідних (безотарних й безтабунних) осілих землеробів-скотарів. Але ж коли плем'я вирушало у військовий похід, то ці землероби сідали на коней і переважно з них витворювалось кінне військо.

І ця функція була у цих, так би мовити, “через бідність осілих землеробів” основною, землеробська ж – додатковою. (Приблизно таке саме можна було спостерігати у житті кримського ханства протягом XV-XVHI ст.: там теж сільські бідняки-землероби були не в змозі прогодувати ханство, яке, однак, на відміну від Сарматського царства, не мало по-справжньому осілих, достатньо заможних землеробів-скотарів; тому реально ханство в основному жило за рахунок регулярних грабіжницьких набігів та данини [див. 49, с. 168-171]. Дійсними ж годувальниками скіфо-сарматського війська були сколотські землеробсько-скотарські племена Подністровського, Побузького та Подніпровського Лісостепу і Степу, які сотнями й сотнями років нікуди не зникали. І саме вони, повторимось (див. с. 477 даної книги), складали основу стабільності єдиного сколотського суспільства-соціуму та спадкоємності накопичуваних ним культурних традицій і етнічної пам'яті. Фрагментаризація ж цього суспільства потрібна була фальшувальникам для полегшення справи представлення окремих його “фрагментів- племен” як ворожих одне одному.

Так, що стосується, зокрема, “сарматської доби” сколотського суспільства, то тут прозоро проглядає мета фальшувальників спаплюжити, зганьбити передусім пам'ять про сарматські племена воїнів-кочівників, представивши їх як “грабіжників та шибеників” [50]. “їхні (сарматів. – О. Н.) постійні набіги й вимоги платити надмірну данину, – пише автор однієї з інтернет-статей, присвяченій сарматам, – вкрай згубно позначилися на розвитку землеробських племен. Сарматське свавілля зробило життя останніх до того нестерпним, що значна їхня частина пішла подалі на північ, до Десни, так би мовити в Чернігівську область” [51]. Але ж, як зазначалося, кімро-скіфські племена воїнів-кочівників “залишили степи” не через “сарматське свавілля”, а через різке похолодання, що тривало сто років, тобто – протягом усього III ст. до н. е. (виділення автора. – Ред.) [47].

Причому цілком вірогідно, що менша частина кімро-скіфських племен воїнів-кочівників, які через різке похолодання “залишили степи”, мігрувала до Криму; а не “сховалася в Криму ” від сарматів, як на тому наполягає вже цитований нами автор одного з сучасних підручників з історії України (див с. 479 даної книги). Не менш вірогідно й те, що більшість, тобто “значна їхня частина пішла подалі на північ, до Десни”, де багато хто з цих кімро-скіфських воїнів-кочівників “взагалі змінив вид господарської діяльності” (виділення автора. – Ред.) [Там само]. На нашу думку, вони приєдналися (певна річ, – разом зі своїми “через бідність осілими землеробами”) до кімро-скіфських сколотів-землеробів Подесення, які вже довгі століття мешкали там.

Однак фальшувальникам здається недостатньою їхня вигадка про начебто здійснений сарматськими воїнами-кочівниками тиск на племена кімро-скіфів-землеробів, їм конче потрібно посилити тезу про сарматів як “грабіжників та шибеників” вигадкою про тепер вже безпосереднє “сарматське вторгнення” на терени замешкання цих племен [51]. Так, читача намагаються запевнити, що “крім експансії в західному напрямку, для сарматів був характерний і північний напрямок експансії до Середнього Подніпров'я та Подесення. Саме на цих землях проживало праслов'янське населення зарубинецької культури. Археологи знаходили численні сарматські наконечники стріл при розкопках городищ зарубинецької куль- тури” (виділення та курсив автора. – Ред.) [48].

Втім у контексті нашого розглядання, свого пояснення, гадаємо, потребують розгляду також і факти однозначно протилежного змісту. Наприклад, той факт, що знайдені “заруби- нецькі матеріали ... на середній та верхній течії Південного Бугу, на Нижньому Подніпров'ї в комплексах пізньоскіфських городищ, ... свідчать про проникнення цієї культури на південь” [52]. Або ж той факт, що “на території пізньоскіфських нижньодніпровських поселень і могильників фіксується зарубинецька чорнолощена кераміка, що свідчить про перебування зарубинецьких торговців. Із півночі на південь йшли зарубинецькі товари...” (виділення автора. – Ред.) [53].

Отже, на запитання про те, звідки походять знайдені археологами “численні сарматські наконечники стріл при розкопках городищ зарубинецької культури”, відповідь дають ті ж таки археологи, коли свідчать, що зарубинецькі племена “досконало володіли багатьма ремеслами, що давало їм можливість виготовляти численні знаряддя праці й побутові речі..., різноманітні прикраси й зброю (включно, певна річ, і наконечники стріл – О. Н.), обробляти залізо й кольорові метали” [54]. Як можна бачити, хиткому припущенню про “північний напрямок експансії” сарматів симетрично “відповідає” більш “стійке” припущення про “південний напрям експансії” зарубинецької культури.

Інакше кажучи, теза про ворожі стосунки між південними скіфо-сарматськими воїнами-кочівниками і північними землеробами-скотарями (зарубинецькими племенами) не витримує перевірки археологічними фактами. Набагато прийнятнішим є твердження автора україномовної статті у Вікіпедії про те, що на зарубинецьку культуру “вплив Скитсько-сарматської цивілізації був значний у гончарстві, зброї, домашньому господарстві і орнаментації” [51]. І навпаки, у нас виникає певне несприйняття тієї ситуації, коли, скажімо, той самий автор вживає, щодо ставлення сарматів до населення зарубинецької культури, поняття “сарматське ярмо” [51]. Адже ж це “ярмо”, на наш погляд, виявляється досить таки дивної властивості. Так, автор російськомовної статті у Вікіпедії пише: “Заруби- нецькі сережки представляли собою кругляві дужки із бронзи або срібляного дроту, іноді обмотаного бронзовою спіраллю, кінці яких (дужок. – О. Н.) з'єднувалися простим замком. Аналоги цим сережкам знаходять у Північному Причорномор'ї, звідки вони й приходять до населення зарубинецької культури” (курсив автора. – Ред.) [53]. Тобто маємо ту нісенітницю, що з території Сарматського царства “до населення зарубинецької культури” разом із “сарматським ярмом” приходять також і прикраси...

Натомість цілком прийнятною, гадаємо, виглядає теза про наявність вільного руху продуктів сільського господарства і ремісничих виробів у межах єдиного скіфо-сарматського суспільства-соціуму. Але чомусь археологам-історикам радянської і пострадянської доби, враженим вірусом “місцевих археологічних культур” не приходило на думку, що землеробсько-скотарське “населення зарубинецької культури” це й була осіла частина сколотського соціуму – скіфо-сармати Середнього Подніпров'я та Подесення. А саме скіфо-сарматське суспільство-соціум було безперервним продовженням кімро-скіфського суспільства-соціуму (разом із його осіло-кочівною природою), тобто воно було кімро-скіфо-сарматським.

Продовжуючи, маємо зазначити, що особливе місце у радянсько-неорадянських засобах фальшування сутності скіфо- сарматського суспільства (як, зокрема, й кімерійського та скіфського) посідає теза про іраномовність сарматів (так само як і кімерійців та скіфів). І якщо її прийняти, то ідея цілісності і безперервності цього суспільства за ознакою мови має бути відкинута. Але чи дійсно сармати були іраномовними?

Вдаючись до “вибудовування” відповіді, по-перше, зазначимо, що у російськомовній статті у Вікіпедії сармати подаються як споріднені зі скіфами племена, мова яких є скіфо-сарматською [41]. По-друге, з огляду на запропоновані нами висновки, вважаємо за можливе взагалі назвати мову сарматів кімро-скіфо-сарматською. Однак, створивши такий “троїстий шерег”, ми не забуваймо, що самі себе кімро-скіфи, за свідченням Геродота, називали околотами, а відтак і говорили вони сколотською мовою. Оскільки ж, далі, визнання дослідниками етномовної, господарської, побутової, культурно-мистецької і т. ін. спорідненості сарматів із кімро-скіфами є практично одностайним, то ми маємо достатні підстави стверджувати, що сармати (точніше – скіфо-сармати) теж говорили сколотською мовою (незалежно від того, віддавали вони собі в цьому звіт чи ні).

На разі виникає необхідність визначитися з етнічною маркованістю самої сколотської мови. При цьому ми відкидаємо те припущення, що через багато століть, після того як ці колоністи Іранського нагір'я перетворились на “рафінованих” персів, певна частка їхніх племен начебто опинилася (вже під новим найменням “сармати” і у якості іраномовних) на обширах “східних ... земель – степів від Дону до Уралу” [45]. Наша позиція “відкидання” спирається на те пояснення Сергія Піддубного, надане ним у його коментарях до “Велесової Книги”, що згадуване у цій Книзі плем'я русів “тиверці – це ті самі подоляни, вихідці з подільських Товтр (у Вінницькій області й досі є місто Тиврів). Розселяючись, тиверці-тиври в інших регіонах ставали: на сході – саврами-савроматами, на півдні – таврами, на півночі – тверцями (твер'ю)” (виділення автора. – Ред.) [39, с. 153]. Отже, про сарматів можна вже досить впевнено говорити як про русів, а про їхню сколотську мову – як про руський варіант санскриту.

Відтак, завершуючи спростовування того викривленого уявлення, що “сармати були останнім індоєвропейським (читай: "іраномовним". – О. Н.) народом, що прийшов зі сходу”, зазначимо, що сармати – це тиверці-руси (а мовою сьогоднішніх реалій – українці), а ніякі не прийшлі зі сходу, чужомовні племена. Тому ми не приймаємо тезу фальшувальників про те, що сармати – іраномовні племена, які прийшли зі сходу, “вплинули на формування слов'ян Середнього Подніпров'я, асимілювавшись в середовищі антських племен”. Більш за те, фальшувальниками також стверджується буцімто “сармати вплинули на формування української культури, мови та антропологічного типу українців. Особливо сильними іранські (!) впливи є у Східній Україні. Саме тут дуже поширені іранські (!) топоніми (наприклад, Ворскла, Донець, Дон та ін.)” (виділення та курсив автора. – Ред.) [48]. Адже ж у такий спосіб ідея трипільсько-санскритського походження сарматів геть відкидається, а той науково доведений факт, що сучасна (а особливо – старо-) українська мова є більш наближеною до санскриту, ніж іранська (перська), ігнорується.

Насправді, гадаємо, слід говорити не про впливи сарматів “на формування української культури, мови та антропологічного типу українців”, а про те, що сармати власне й були праукраїнцями, від яких українці-нащадки успадковували риси, що вражали колись (– козацькість) або вражають й досі (= піднесене, аж до обожнювання, ставлення до жінки) сучасників. Адже коли ми читаємо, що “сармати, як і скіфи, – це народ-армія, де все чоловіче населення було військовозобов'язаним” [50], хіба ми при цьому не пригадуємо безстрашних українських козаків-запорожців, військо яких було неперевершеним у всій Європі XVI-XVII ст., а також українських реєстрових козаків, котрі в одній руці тримали плуга, а в іншій – шаблю?

Що ж стосується місця і ролі жінки у сколотсько-сарматському суспільстві-соціумі, то, як це бачиться сучасному українському дослідникові українського менталітету письменнику Олександру Стражному, “особливістю сарматського соціального устрою була гінекократія – високе становище у суспільстві жінок, свого роду матріархат. Родинні поховання формувалися навколо могили жінки, яку вважали праматір'ю. Сарматські жінки не лише підтримували лад у господарстві й виховували дітей. У "Путівнику" Скілакса Каріандського є відомості, що сарматські жінки часто тримали в своїх руках кермо влади. Це підтверджують і записи Поліена (II ст. н. е.), який розповідає про ватажків сарматських племен – цариць Тіргатао й

Амагі. Сарматки були воїнами нарівні з чоловіками. Античні автори повідомляли, що сарматки були чудовими вершницями, вправно метали дротики й стріляли з луків. Усе це сусідам- грекам, які сприймали жінку лише як служницю, здавалося таким неймовірним, що вони складали про сарматок легенди. Зокрема, про загадкових амазонок” (виділення автора. – Ред.) [Там само].

Навівши це описання, ми не можемо не нагадати слушну думку К. Маркса про те, що показником демократичності й цивілізованості суспільства є становище в ньому жінки. Отже, з огляду на це, слід визнати, по-перше, що сарматське суспільство було для свого часу вельми цивілізованим і достаньо демократичним, а, по-друге, – що й нашим сьогоднішнім сучасникам-іноземцям впадає у вічі факт того досить високого становища, що його, порівняно з іншими етносами, посідає в українстві жінка (див. с. 315 даного тексту). Важко не побачити тут спадковості.

Разом з тим, повертаючись до автора дифірамбів сарматським жінкам – Олександра Стражного, маємо констатувати, що в цілому йому не вдалося здолати радянсько-неорадянське упереджене, а тому значною мірою сфальшоване, ставлення до предків українців – кімро-скіфо-сарматів. Тому-то Стражному вдалося дещо інше, а саме: “з'ясувати”, що “римляни зовнішність сарматів описували так: "Люте обличчя, грубий голос, ні волосся, ні борода не стрижені"” [50]. Натомість Н. Левицька подає здебільшого позитивне свідчення, а саме: “Один сучасник так описував сарматів: "Вони високі на зріст, вродливі і світловолосі, а лють в їхніх очах вселяє жах"” [37]. Особливий же подив викликає те, що О. Стражний, як “спеціаліст з української ментальності”, запитуючи: “Так хто ж вони, сармати, безпосередні учасники формування східнослов'янських націй і східнослов'янського менталітету?” (курсив автора. – Ред.), відповідає: “По суті – як і скіфи: грабіжники та шибеники” [50]. Отже, за О. Стражним, громадяни, скажімо, сучасної Західної Європи мають “розпізнавати” у представників вже сформованих на сьогодні східно-слов'янських націй (це – українці, білоруси та росіяни?) скіфо-сарматські ментальні риси грабіжників та шибеників.

Шкода, що цей автор не спромігся помітити, що далеко не миролюбні, а також геть не гуманні (у контексті сьогоднішніх морально-етичних цінностей) сусіди скіфо-сарматів – стародавні греки, а особливо – римляни, суспільства яких трималися на рабській праці, не були ні “білими”, ні “пухнастими”. Шкода також, що сучасний український письменник, стверджуючи, що скіфо-сармати були 11 безпосередніми учасниками формування східнослов'янських націй”, некритично відтворює образливі штампи тогочасних чужинців, вороже налаштованих до предків сучасних українців. Адже ці предки дійсно були лютими по відношенню до своїх ворогів, але створене ними суспільство було чи не найгуманнішим як на ті історичні часи.

Наостанок зазначимо, що у Велесовій Книзі геть не вживається поняття “сармати”, тому що воно є чужинецько-накинутим. І це, гадаємо, свідчить про вже досить розвинену етнічну самосвідомість русів-праукраїнців.

Що ж стосується вигадок про “германських готів” та про “орди тюркомовних гунів”, то тут, гадаємо, достатньо протиставити цим вигадкам правдиві історичні свідчення.

“Германські готи”

У 1980 р. “Украинская Советская Энциклопедия” подає статтю “Готы”, у якій, зокрема, зазначається: “Готи, готони – племена східних германців. На початку нової ери жили на південному узбережжі Балтійського моря та у пониззі Вісли. Наприкінці II ст. н. е. почали пересуватися на південний схід і у 1-й половині III ст. н. е. осіли у Північному Причорномор'ї. Тут готи змішалися із місцевими, переважно скіфо-сарматськими племенами, створивши потужне політичне об'єднання. У III ст. н. е. ... відбувся розділ готів на остготів (жили у низів'ях Дніпра) та вестготів (у низів'ях Дністра). ... У 375 р. н. е. готський союз був розгромлений Гунами” (виділення автора. – Ред.) [55, с. 138].

Мусимо констатувати, що цей текст потребує суттєвого коригування. По-перше, вживання поняття “племена східних германців” передбачає існування “на початку нової ери” племен “західних германців”. Однак у ці часи не тільки “на південному узбережжі Балтійського моря та у пониззі Вісли”, а й ні в якому з інших місць Європи (тобто – ніде) племен “західних германців” не існувало. Натомість “принаймні на початок нової ери основне населення Півночі та надр Європи аж до Альп і Дунаю, до Чорного моря та мінімум Дону складали слов'яни, неосяжне море слов'янське з безліччю племен і племінних назв” (виділення автора. – Ред.) [56, с. 418].

І серед цієї “безлічі слов'янських племен” займали свою нішу й готи. Так, “візантійський історик VII ст. Феофілакт Сімокатта навіть був упевнений, що назви “готи” й “слов'яни” мають однакове значення”. “Щодо ГОТІВ (ГЕТІВ), – пише Сергій Піддубний, – [то] Велесова Книга спонукає ... до деяких незвичних для науки висновків – у ній вони ГОДЕ. Але спочатку нагадаємо, що ... їх вважають скитського (скіфського. – О. Н.) походження” [39, с. 149]. Про слов'янське походження готів взнаємо “зі слів далматинського історика Мавро Орбіні (XVI ст.): "...Слов'янський народ оздоблював своєю зброєю ледь не всі народи світу ... І від цього славного народу в давні часи пішли найсильніші народи, а саме – слов'яни, вандали, бургундіони, готи, остроготи, руси або раси, візіготи, гепіди, гетналани, верли або герули, авари, скіри, гіри, меланхлени, бастарди, певкіни, даки, шведи, нормани, фени або фіни, укри або ункрани, маркомани, квади, фракійці й іллірійці, венеди або енети, що заселили берег моря Балтійського і розділилися на багато начал ... Всі вони були народ слов'янський..."” (виділення автора. – Ред.) [Там само, с. 147].

Сучасний дослідник індоєвропейськомовної проблематики професор Дж. Гейз, чітко окреслюючи географічний ареал формування етнічних пращурів сучасних європейських народів, “каже, що південно-східна Європа (себто Україна. – С.П.) була понад 2000 років величезним резервуаром, джерелом, з якого виходили незліченні колонізатори Західної Європи і Малої Азії. Він (Гейз) стверджує, що ті колонізатори належали до одної раси (індоєвропейської), говорили одною мовою, яка вже на нових місцях поселення розпалася на окремі прамови, з яких постали сучасні європейські мови (J. Geise. "Man in the Westen World")” (виділення і курсив автора. – Ред.) [39, с. 152]. Отже, зі слів Мавро Орбіні та професора Гейза випливає, що “на початку нової ери” готи були ще праукраїномовними, а германомовними вони стали набагато пізніше (за Дж. Гейзом. – “на нових місцях поселення”). Тому й розшифровування С. Піддубним ГОТІВ як ГЕТІВ має, вважаємо, досить глибокий сенс.

Але ж які фактори-чинники у першу чергу спровокували фальшування в напрямі передчасно-штучного, тобто – анахронічного перетворення гетів на готів? На нашу думку, це: 1) близькість звучання слів “гети” й “готи”; 2) реальний факт ворожнечі й військових змагань між племенами антів-русів і скіфо-гетів; 3) реальний історичний факт поділу гетів на східних і західних; 4) кількасотлітнє існування могутнього антського союзу (270 р. – середина VIII ст.).

Відтак, по-перше, фальшувальники використали близькість звучань слів гети-готи. Автор однієї зі статей у Вікіпедії, присвяченій історії готів, звертаючи увагу на цю обставину, пише: “Найбільшим твором з історії готів була праця Кассіодора – на початку VI ст. за наказом остготського короля Теодоріха, він пише дванадцятитомну працю Gothorum Historia ("Історія готів"). Цей твір було втрачено, але його частково використав Йордан (близько 550 р.) при створенні праць De Origine actibusque Getarum і наступної – Getica. В якості джерел він використовував різні ранні племінні легенди, які були, можливо, передані в усній формі. Кассіодор в якості історіографічної моделі використовує твір Germania Тацита, і часто ототожнює з готами численні скандинавські й скіфські племена, чиї назви були співзвучні в класичній древній географії та етнографії (особливо часто плутають з готами гетів)” (виділення автора. – Ред.) [57]. З іншого боку, маємо зазначити, що взагалі всі перелічені Тацитом у його творі племена знаходились ще на праукраїнській стадії еволюції мови санскрит.

Що ж до скіфського племені так званих “готів” (“годе”), то вони довгі століття мешкали поряд із племенами антів-русів, і насправді наймення вони мали не “готи”, а “гети” (чого цілком свідомий С. Піддубний, але у його перекладі Велесової Книги ці гети-годе чомусь фігурують як “готи”, чим, гадаємо, вноситься певна плутанина). Адже в так званого “готського” історика Йордана (VI ст.) твір, присвячений так званим “готам”, зовсім, на наш погляд, не помилково носить назву “Гетика”, а не “Готика”. Багато пізніше, вже у XIX ст., один з відомих німецьких братів-казкарів – Якуб Гримм (1785-1863), будучи свідомий того, що серед низки скіфських племен на початку нової ери було плем'я під назвою “гети”, вирішив дати життя ще одній казці, перенайменувавиїи скіфських гетів на німецьких готів.

Уже згадуваний нами С. Спасько пише: “Німецькі "великі вчені" вже аж у XVIII ст. н. е. переназвали гетів на готів та сфабрикували із них: спочатку – остроготів та візіготів, а потім: остготів і вестготів. Ніяких германських походів і завоювань в Давній Історії не було... Коли Якобу Гримму вдалось так фальшиво назвати у своїй "творчості" гетів – готами ..., із німецьких вчених К. Мілленгоф [був] єдиний, хто не погоджувався із Гриммом. Мілленгоф у своїй книзі "Дойче Алтертумскунде" (1892 р. – О. Н.) ... застерігає німецьких істориків – "не творити міфів" ... "Гримма манила велика спокуса – пов'язати міцніше історію Германії з античним світом, але ... це – обман. ...Ми – німці краще зробимо, коли залишимо траків – траками, гетів – гетами, а даків – даками"” [43, с. 71,72].

По-друге, фальшувальники використали реальний факт ворожнечі й військових змагань між племенами антів-русів і скіфо-гетів. Тут маємо зазначити, що згадане вище професором Гейзом розпадання колись єдиної (праукраїнської) мови на окремі європейські (і не тільки європейські!) прамови відбувалося, поза жодним сумнівом, вельми повільно і ніяк не одночасно. Разом з тим поступове дистанціювання одна від одної окремих частин колись єдиного метаетносу призводило до відчуження, а нерідко й до ворожнечі між ними, особливо – сусідами. І передусім через те, що століттями зростаюча кількість населення посилювала боротьбу за життєвий простір.

Тому, як бачимо, попри те, що за своїм походженням і готи, і руси були “народ слов'янський”, це походження від одного етнічного кореня не гарантувало (що добре видно із тексту Велесової Книги) дружньо-родинних стосунків. Адже у Велесовій Книзі [39] скіфо-слав'яно-готи згадуються так: “готи- грабіжники” [с. 27, 29]; “вовки-хижі” [с. 82]; “з'явилися там готи Єрменріха зі злобою на нас” [с. 36]; “сто п'ятдесят літ жили так і вели боротьбу велику всякий день проти гунів і готів” [с. 39]; “Це ж у Синє море скинули з берега готів тих і проспівали над ними переможну пісню хвали” [с. 46]; “Беремо землю ту і боронимо її від ясів та гунів, як і проти готів, повертаючи стріли свої та мечі одточені” [с. 73]; “І потіснені були готами, які були на сході Сонця. Звідти пішли до Сонця, до Ніпра-ріки, де Кий заснував град” [с. 76]. “Так само відбивалися ми від готів, які одягали на голови роги від волів і корів і шкури натягали на груди свої, сподіваючись так налякати русів. А руси знімали сорочки свої й, оголивши груди, йшли до битви й перемагали. І нині йдемо оголені до битви, і переможемо їх” [с. 91]. “А тоді почали з готами воювати, і сила людська погнала тих опріч” [с. 124]; “Болярин Сегеня убив сина Єрманаріха і відігнав Гуларіха від Ворженця. Там лишилися руси, боруси і руськолани” [с. 42]; “І анти Мезенмира здобули перемогу над готами, розтрощивши їх вщент” [с. 96].

Отже, скіфо-готи (гети) були запеклими ворогами антів-русів, і ворожнеча ця тривала кілька століть. Але врешті-решт “готи були розбиті, ... відійшли на північ і там зникли” [39, с. 27]; “після Гуларіха збилися готи до півночі і там зникли – Детеріх повів їх, і про них нічого не відомо” [Там само, с. 58]. Але ці так звані “готи” (насправді – скіфське плем'я гетів) не зникли безслідно. Переконливим свідченням того, що ті гети, які воювали у перших століттях нашої ери з племенами антів- русів і які: 1) мешкали у степах Північного Причорномор'я, понад Азовським морем, у басейнах річок Дніпра й Дону [Там само, с. 149, 150]; 2) були витіснені антами-русами саме на північ; 3) були власне скіфо-гетами, – свідченням всього цього є передусім те, що “назва Скандинавського півострова ... [була] принесена [цими, так би мовити] готами зі своєї прабатьківщини ... [оскільки] на мові одного з [скіфо-гетських] племен у середині І тис. до н. е. острів Хортиця називався Скандієм, або Скаяндрою. На новому місці, зокрема в сучасній Швеції, були продубльовані інші святі для них (для скіфо-гетських племен. – О. Н.) назви, чимало з яких збереглися донині: річка Ятрань, гора Богуслав, міста Оселя і Росен, озеро Руген” [39, с. 151].

По-третє, фальшувальники використали реальний історичний факт поділу гетів на східних і західних. Отже, підмінивши гетів готами, вони навіть структуру готських племен перенесли на цих географічно віртуальних готів. Як зазначає В. Білінський, “ще за часів Римської імперії імператор Троян (106 рік) підкорив задунайські племена гетів та включив їх до нової провінції – Дакія. Частина гетських племен, що мешкали у нридунайських степах та у Причорномор'ї, залишилася в Сарматській державі. Саме вони ділилися на східних та західних, яких із примхи істориків почали іменувати вестготами та остготами” [27, с. 40].

До цього додамо результати наукових розвідок сучасного відомого українського письменника-дослідника (грунтовніше про нього йтиметься далі) Івана Білика, який “відійшов у засвіти наприкінці 2012 року” (В. Білінський). І. Білик писав: “Фома Архідиякон у своїй "Хроніці" каже про тих остроготів, яких 376 року "гунський" цар Велімир переселив у Паннонію, що цих "далматських слов'ян" багато хто помилково вважає за готів, у той час як вони насправді є слов'яни. Для пояснення нагадаймо собі слова Гельмольда, якими він стверджує: всі землі, що лежать на схід від Данії, називалися спершу Острогардом, а пізніше (у XII ст. – О. Н.) Гунігардом ("через їхнє населення гунів"). Чи не тут, – запитує І. Білик, – слід шука ти й розгадку таємничих остроготів? Навіть сам Йордан ... часом прохоплюється щодо походження остроготів. Говорячи про остроготів, які з нетерпінням чекали смерті Аттіли, він каже: "Інакше не могло жодне скіфське плем'я визволитися з-під гунського володарювання як тільки з настанням бажаної для всіх узагалі племен ... смерті Аттіли" (курсив автора. – Ред.) [56, с. 422]. Отже, остроготи – це насправді одне із скіфських племен (як ми вище з'ясували, – гети).

Нарешті, по-четверте, фальшувальники використали реальний історичний факт кількасотлітнього існування могутнього Антського союзу (270 р. – сер. VIII ст.) для того, щоб стверджувати про створення у III ст. н. е. “потужного політичного об'єднання” на чолі з готами. “Що стосується готської держави на наших землях із "Германарихом", – пише С. Спасько, – то це є суцільна німецька вигадка дуже пізніх часів. Не могли німці організувати в ті давні часи слов'янам державу, не маючи тоді ще своєї” [43, с. 71].

Для введення читача в оману фальшувальники вдаються до замовчування факту велетенської чисельності населення та могутності скіфсько-сарматської держави (а гети, нагадуємо, – одне із скіфських племен) на початку нової ери. Адже якщо б умовно-вигаданим германським готам-мандрівникам і справді заманилося пройти той шлях “з території південного узбережжя Балтійського моря та нижньої течії Вісли” до “території Причорноморських степів України”, про який сьогодні йдеться в автора статті в Інтернеті [58], а у 1980 р. йшлося в автора статті в УСЭ [55, с. 138], то навряд чи їм би це вдалося. Адже, за слушним твердженням В. Білінського, “німецькі готи (дойче) пройти на початку нової ери із берегів Балтики до берега Чорного моря через землі Сарматії не могли. ... Скіфія (Сарматія) на ті часи мала 50-60 мільйонів населення, а самі гети – до 10 мільйонів. Витіснити чи знищити таку масу гетів в часи Давнього Риму непомітно було неможливо” [27, с. 80, 81].

Наостанок зазначимо, що у міжетнічних сусідських відносинах не буває ані “вічної дружби”, ані “вічної ворожнечі”. Саме такими були, зокрема, й відносини між царськими скіфами і кімро-скіфами від середини II і десь до кінця І тис. до н. е. (див. с. 476, 477 даного тексту). Втім наведемо коментування

В. Білінським подій середини II тис. до н. е., пов'язаних із обранням загальноскіфського царя. “Звернімо увагу, – пише він, – за Геродотом, кімерійці проживали між Дніпром і Дністром, а то були землі гетів. І втекли вожді кімерійців (яких у питанні обрання царя не підтримав загал пересічних кімерійців. – О. Н.) зі своїми родами та прихильниками на південь Чорного моря, де проживали гетити, по суті інші племена гетів. Тому, скоріше за все, кімерійці належали до племен гетів, чому пізніше і втратили свою самоназву. Цих гетів-кімерійців ... німецькі історики у XVIII-XIX ст. стали величати остготами”. “Не будемо цитувати свідчення багатьох людей з І до XV ст. нової ери, – завершує В. Білінський, – які однозначно заявляли, що в українському Причорномор'ї з далеких скіфських часів до часів великого Київського князівства проживали племена гетів” [27, с. 79, 81].

Тобто ті гети-годе (так звані “готи”, або, за Велесовою Книгою, – “готи-грабіжники”, “вовки-хижі”), яких анти-руси витиснули на північний захід, складали лише незначну частину племен скіфо-гетів, фактично – русів.

“Тюркомовні гуни”

Що ж до так званих “орд тюркомовних гунів”, то у 3-му томі УСЭ, що вийшов друком у 1980 р. в Києві, гуни подаються як “стародавні кочові племена”. “Велике об'єднання гунів, – пише автор статті у цьому виданні, – наприкінці 3 ст. до н. е. склалося на території Північного Китаю. На початку 2 ст. до н. е. вони з'явилися у Середній Азії, а від 2 ст. н. е. – у степах Північного Причорномор'я. ... У 445 р. правителем гунів став Аттіла. За часів його владування гунська держава із центром у Панонії охопила велетенську територію від Рейну до Волги. Північне Причорномор'я увійшло до складу держави Аттіли під назвою Припонтійська Скіфія. ...Після смерті Аттіли (453 р.) держава гунів розпалася” (курсив автора. – Ред.) [59; с. 216]. Отже, читач мав втямити, що й гуни – це чергові чужомовні зайди, які зненацька у 2 ст. н. е. з'явилися у степах Північного Причорномор'я, однак через понад три століття (тобто у середині 5 ст. н. е.) втратили і свою державу, і свою назву, а відтак – зникли як етнос.

Сучасні висвітлювачі цієї проблеми, відтворивши тезу радянських істориків-археологів про кочівну природу гуиів, звертаючись далі до проблеми їхнього походження, стверджують, що сьогодні “більшістю світового наукового співтовариства походження гунів вважається точно не встановленим. Однак, – підкреслюють вони, – останнім часом збільшується частина вчених, які ідентифікують гунів як степовий народ хунну, який в 3 ст. до н. е. – 4 ст. н. е. мешкав на кордонах з Китаєм” (курсив автора. – Ред.) [60]. Нагадавши далі, що першим ототожнив європейських гунів з китайськими хунну французький вчений XVIII ст. Жозеф де Гуінь, згадані автори стверджують, що “відтоді багато вчених вважає, що гуни – це тюрко- монголо-фіно-угорсько-єнісейсько-тунгусько-кавказько-іранська суміш народів центрально-азійського походження, яка пов'язана з кочовою імперією Хунну (Xiongnu), яку розгромила імперія Хань і витіснила на захід” [Там само]. Одним з основних сьогоднішніх адептів теорії про прихід азійського народу хунну в Європу і перетворення його тут на народ гунів є російський вчений Лев Гумільов [61].

Втім про безпідставність концепції “хунну – гуни” свідчить той факт, що “археологія не підтверджує переселення великих мас азійських хунну до Поволжя. На так званому шляху гунів до Волги гуни мертвих не ховали, оскільки "залишків палеосибірського типу майже ніде не було знайдено, за винятком Алтаю"” [60]. У цьому контексті заслуговують на увагу також твердження й інших авторів, наприклад: “Цікаво, що за 150-літній проміжок часу, який минув відколи гуни покинули Китай і прибули в Європу, немає жодних записів і згадок того, що з ними за цей час відбулося” [58]. То хто ж вони, “гуни”? Чи справді їхнє походження неможливо встановити? Чи справді їхня імперія зникла безслідно? І хто такий, нарешті, “гунський цар” Аттіла?

Гадаємо, що найбільш авторитетні й достовірні відповіді на ці запитання надали сучасники-сусіди “гунів Аттіли”, насамперед – самовидці. Так, про одного з них у Вікіпедії читаємо: “Найповніше й найправдивіше з усіх авторів того часу (перша половина V ст. н. е. – О. Я.) описав гунів секретар візантійського посольства 448 р. Пріск Панійський у "Візантійській історії". ... Пріск кілька тижнів був серед них, описав способи ведення війни, житло, харчування, зустріч володаря, прийоми гостей, гунські бенкети (він разом із послом Максиміном двічі бенкетував із самим Аттілою), торгові угоди.... З оповіді Пріска зрозуміло, що народ гунського царя Аттіли жив поселеннями і займався хліборобством, що свідчило про осілий землеробський характер народу. Про будинки Пріск писав, що вони були мистецьки оздоблені дерев'яною різьбою” [60]. Тобто гуни не видалися Пріскові кочівниками.

До цього додамо, що автор іншої статті в Інтернеті, описуючи ту саму посольську місію Пріска, звертає увагу на те, що візантійці – сучасники і сусіди народу Аттіли – називали цей народ не гунами, а скіфами, а саме: “Пріск повідомляє, що гуни пригощали посольство медом і напоєм, виготовленим із ячменю, а народ Аттіли і його воїнів називає скіфами. Цікаво, – відзначає автор статті, – що ... опис "гунського царя Аттіли" та його "бенкет" нагадують князівську Русь” (виділення автора. – Ред.) [58].

Отже, візантійський історик-дипломат Пріск Панійський, який мав можливість безпосередньо поспілкуватись із “гун- ським царем” Аттілою, чітко ідентифікує його як скіфського вождя-владоможця, а його воїнів та його народ – як скіфів. Відповідно слід розуміти, ніякої “гунської держави”, про яку йдеться у 3-му томі УСЭ [59, с. 216], не існувало; натомість існувала могутня держава скіфів (русів-антів). То, може, поняття “гуни” є звичайною вигадкою? Виявляється, що це не зовсім так. Справа в тім, що реальні гуни таки існували. У Велесовій Книзі під цим найменням (а, точніше, – під найменням “егуншти”, яке вже знайомий нам С. Піддубний “підігнав” під звичне для наукової громадськості поняття “гуни”) фігурує один із скіфо-руських родів, який у першій половині І тис. н. е. межував із племенами антів-русів і здебільшого ворогував з ними.

Але, як висновковує С. Піддубний, “за Велесовою Книгою ... тими, хто знищив готів і приголомшив Європу, були не гуни, а руси на чолі з Болоревом. Це він спочатку переміг гунів, підпорядкував їх собі, назвавшись Гунським, а потім, звісно, об'єднавши всіх слов'ян, покінчив з готами, які дошкуляли Русі, і рушив на Європу” [39, с. 164].

То хто ж такий Болорев? Прочитавши Велесову Книгу [39], пересвідчуємося, що “Болярин Сегеня [котрий] убив сина Єрманаріха і відігнав Гуларіха від Ворженця” [с. 42] “та отрока Гуларіхового поранив” [с. 105], “Білояр [який]... побив ягів, розігнавши їх по всьому краю” [с. 58], “Білояр Аттила [котрим] ... місто Сурож було засновано ... на початку V ст.” [с. 78, примітка], “Болорев [котрий] став у трудності великій” “...тоді, коли готи йшли на нас, [коли] Єрманаріх з гунами домовився, і мали ми [через те] двох ворогів на два кінці землі нашої” [с. 106], “Болорев (Аттила)”, [після якого] “Алдоріх – король гепидів, союзник Аттили,... був володарем Русі” [с. 112, примітка] – це все одна особа. Таким чином, робить підсумок Є. Піддубний, “Велесова Книга... повідомляє, хто насправді розтрощив готів і примусив римлян виплачувати велику данину. Це ... князь русів Болорев (він же Білояр). ... Справжнє його ім'я було Сегеня” (виділення автора. – Ред.) [Там само, с. 167].

Отже, Велесова Книга дає нам розуміння того, що гунами європейці “охрестили” антів-русів – предків сучасних українців. Однак коли і чому з'являються вигадки про “тюркомовну орду” “варварів-дикунів гунів” та їхнього царя Аттілу? Для відповіді скористуємося тлумаченням, що його надає Є. Піддубний. Він пише, що праця Пріска Панійського “"Візантійська Історія і діла Аттили" дивовижно зникла і, мабуть, тому, що відкривала правду про особистість Аттили та його імперії. Така правда була невигідною християнським правителям Європи, бо як так могло статися, що якийсь язичник заволодів усією Європою і змусив найбільші центри християнства, "всесильні" Візантію та Рим кланятися йому в ноги й платити данину? [Тому "християнські правителі" й вирішили, що] ті, хто так принизив "святійших”, мали бути змальованими не інакше як варварами, виродками, і врешті-решт зникнути. І недарма якийсь зовсім невідомий рід (Є. Піддубний має на увазі гунів як один із скіфо-руських родів, із яким анти-руси періодично ворогували. – О. Н.) був виставлений головним у перемозі над готами та над християнською Європою (виділення та курсив автора. – Ред.). Це мало розглядатися як випадок, як Божа кара за слабку віру в Ісуса Христа. Та, врешті-решт, [християнам] треба було розуміти, [що] християнство перемогло, а його ворога – гунів – нібито і сліду не залишилося” [39, с. 164].

Відтоді й “гуляє” по Європі вигадка-підлог, а саме: могутній антський союз (270 р. – сер. VIII ст.) висококультурних русів було підмінено на наймення одного із скіфо-руських родів – гунів, а вже гунів було перетворено на жахливих, звіроподібних, диких тюркомовних кочівників. У нагоді ця вигадка-підлог стала й для радянсько-неорадянських фальшувальників. Між іншим, викликає подив те, що Лев Гумільов, який був знайомий із свідченнями Пріска Панійського [61, прим. 29 на с. 254] про те, що вождь гунів Аттіла – справжнісінький руський князь, все ж віддає перевагу вигадкам Аміана Марцеліна про гунів як про дикий народ [61, с. 253-254].

Маємо зазначити, що після грандіозних перемог Аттіли над Візантією і Римом в Європі поняття слов'ян і гунів (а у Східній Європі – ще й скіфів) ототожнювалися, причому – з наданням, протягом певного історичного часу, поняттю “гуни” негативного змісту. Але найбільшого, чого вдалося досягнути римо-візантійським фальшувальникам – це лише змінити назву антів-русів на “гунів”. Адже освічена Європа завжди відчувала, що за цією назвою постає великий, могутній і – головне – висококультурний, цивілізований русько-український мегаетнос з 6а- гатотисячолітнім історичним корінням. Однак найважливішим у розглядуваному нами контексті є все ж наголос на тому фактові, що власне анти-руси, тобто – безпосередні предки сучасних українців, здійснили у V ст. н. е. грандіозні перемоги над Візантією і Римом.

У зв'язку з цим є доцільним апелювання до бачення так званих “гунів” людиною, яка жила ста роками пізніше Аттілової доби. Так, візантійський історик VI ст. Прокопій Кесарійський у своєму творі “Таємна історія”, описуючи могутній похід антів і склавинів на Балкани в 551-552 pp., сповіщає, що вони страшенно розорили Іллірію та Фракію і підійшли до Константинополя. В іншому ж місці цієї книги, знову повертаючись до описаних подій, Прокопій тих самих розорителів Іллірії та Фракії називає вже гунами [60]. Таким чином, оскільки поняття “анти”, “склавини” й “гуни” вживаються Прокопієм як синонімічні, немає підстав для сумніву в тому, що в нього мова йде про один і той самий народ – про русів. Автор іншої статті також зазначає, що у Прокопія Кесарійського “можна відшукати свідчення про слов'янську етнічну приналежність гунів” (виділення і курсив автора.– Ред.). Так, “стикаючись з вихідцями із слов'янського середовища, – пише він, – Прокопій дуже добре вивчив їх побут і звичаї, і ось, описуючи антів і склавинів, зауважує, що і ті, і другі у всій чистоті зберігають гунські звичаї (!)” [58].

Отже, як можна пересвідчитися, автори сучасних україномовних інтернет-публікацій, присвячених висвітленню проблеми гунів, відходять від притаманного радянським історикам-археологам прямого визнання гунів прийшлими, тюркомовними кочівниками і підводять читача до висновку не тільки про слов'янську, а й навіть про русько-українську етнічну належність гунів. Втім є автори, які не тільки підводять до зазначених висновків, а й роблять їх. Передусім привертаємо увагу читача до такого дослідника, як Іван Білик, роман якого “Меч Арея” вперше був виданий у 1972 р. у Києві. Головним героєм цієї художньої історичної реконструкції є великий полководець V століття – київський князь Богдан Аттіла (Гатило). До речі, як свідчить Володимир Білінський, “роман "Меч арея" потрапив під жорстокий осуд комуно-більшовицької цензури, книжку було вилучено із обігу і спалено” [27, с. 82]. І, гадаємо, не в останню чергу через те, що післяслово самого автора до цього його роману являло собою ґрунтовну наукову статтю під назвою “Аксіоми недоведених традицій” [56, с. 403-437]. На наш погляд, ця стаття й досі не втратила своєї наукової цінності, вона є результатом уважного аналізу багатьох історичних першоджерел і містить в собі висновки, що були сміливими не тільки для радянських умов 1972 р., але, на жаль, є такими і для умов українського сьогодення.

По-перше, І. Білик, посилаючись на вже згадуваного нами Пріска Панійського, на “відому дослідницю пізньої антики” О. Скржинську, на “найвизначнішого історика X сторіччя – візантійського імператора Костянтина Багрянородного” та на інших авторів, узагальнює, “що так звані гуни – народ споконвіку європейський і нізвідки, тим більше з Північного Китаю, не прийшов” (виділення та курсив автора. – Ред.) [56, с. 407] і, певна річ – нікуди не зникав, бо ще й у X ст., тобто через довгі п'ять століть після Аттілової доби, Костянтин Багрянородний стверджує, що для візантійців скіфи є одночасно й гунами [Там само, с. 413]. Отже, як резюмує І. Білик, поняття “гуни” – то є друге найменування одного й того самого народу скіфів на певному етапі його історії [Там само, с. 408- 413, 429].

По-друге, І. Білик робить наступний крок і доводить, що гуни були слов'янами. Він, зокрема, пише: “На нашу думку, свідчень про те, що "гуни" та "скіфи" – синоніми, – досить. Але тут виникає нова проблема: чи ж тільки скіфів, тобто східних слов'ян, називали на початку нашої ери гунами? Найстаріші пісні германського епосу, найстаріші й, безумовно, найменш переінакшені, – ісландські казання про грізного царя Аттілу "Атлаквіда" та "Атламаль", – дають нам пряму відповідь на [поставлене вище] запитання: гунами германці називали й західних слов'ян” (виділення та курсив автора. – Ред.). До цього І. Білик додає: “В одній з примовок до "Хельга-квіди" сказано, що під словом гуни давні шведи розуміли слов'ян, пізніше почали їх називати вендами й венедами. Звідси слід зробити висновок, що "гуни" – загальна назва всіх слов'янських народів: і антів та склавинів Йордана, яких пізніше грецькі ж таки історики називають лише скіфами, й венетів чи венедів” (курсив та виділення автора. – Ред.) [Там само, с. 413,414]. Таким чином, підкреслимо: поняття “гуни” було протягом багатьох століть синонімом для всіх слов'ян – як східних, так і західних.

Втім гунами-скіфами звалися лише східні слов'яни, точніше, як зауважує І. Білик, “"гуни" й "скіфи" – то не самоназви, а просто два іноземні наймення наших предків” [56, с. 412]. Ці два наймення сусіди-іноземці реально використовували в історичному часі набагато довше, ніж мали б це робити, якби дійсна історія відповідала вигадкам радянських та неорадянських фальшувальників. Так, згідно зі статтею у 10-му томі УСЭ, існування скіфів у Північному Причорномор'ї припинилося у III ст. н. е. [40, див. с. 107], а стосовно гунів у 3-му томі УСЭ сповіщається: “Після смерті Аттіли (453 р.) держава гунів розпалася. Частина гунських племен, вигнаних із території Панонії, повернулася до берегів Азовського моря і була відома там у більш пізні часи (VI ст.) під різними племінними назвами” (але, зрозуміло, – вже не як “гуни” – О. Н.) [59, с. 216].

Однак, попри ці фальшування, ще й у X ст. н. е. Костянтин Багрянородний пише про предків українців так: "Цей народ ми називаємо скіфами або гунами. Щоправда, самі себе вони звуть русами” (виділення і курсив автора. – Ред.) [56, с. 413]. Це дуже важливий історичний аргумент, оскільки якщо сьогоднішні фальшувальники носяться із вигадкою про те, що вже через сто років після Аттіли (тобто у VI ст.) начебто вигнані з Європи гуни загубилися десь у приазовських степах і зникли як етнос, то прийняття цієї вигадки мало б означати зникнення не віртуальних “гунів-страшилок”, а реальних переможців Європи – антів-русів, котрі були предками сучасних українців.

Завершуючи розгляд “гунської теми”, вважаємо за необхідне розставити деякі крапки над “і”.

По-перше, в історичному контексті гуни – це не азійські тюркомовні кочівники хунни і навіть – не те переважно вороже до русів плем'я гунів, про яке йдеться у Велесовій Книзі (“Се гуни були крадіями” – [39, с. 39]), а загальне наймення для всіх слов'ян – як тих, що у V ст. підкоряли Рим і Візантію, так і тих, які протягом довгих наступних століть населяли велетенські території Європи. Так, якщо імперія Аттіли охоплювала обшири “від Рейну до Волги” [59, с. 216], то й через сім століть по тому німецький історик середини XII ст. Гельмольд стверджував, що землі гунів-слов'ян простягаються далеко на схід, починаючи від Ельби, і що “метрополісом” (столицею) слов'янського світу є Київ [56, с. 406, 407). Причому такий статус Київ мав ще й багатьма століттями раніше, про що свідчить Велесова Книга, а саме [39, с. 122]:

“І пішли руси од Білої Вежі та од Росіє на Дніпрі-землі.

– Там Кий заснував Град Київ, а це столиця

полян, деревлян, кривичів, ляхів (поляків. – О. Н.) на кроні руській”.

По-друге, особливо підкреслимо, що східноєвропейські скіфи-гуни – це анти-руси, що антом-русом був і легендарний Аттіла (Болорев-Сегеня). Автор Велесової Книги закликає [Там само, с. 48]:

“Не забудьмо також, як готи об'єдналися з Гунами на нас...

Але Русь зібрала свої сили і розбила гунів,

утворивши край Антів та Скитію Київську”.

Нагадаємо, що у Велесовій Книзі про гунів йдеться виключно як про хоч і споріднене, але здебільшого вороже до русів плем'я, як про “крадіїв”. Що ж до ендоетноніму (етнічної самоназви) “руси”, то через Велесову Книгу нам відкривається те знання-істина, що ця самоназва сягає у кімро-скіфську добу, тобто щонайменше у VII ст. до н. е., у якому “Кий заснував Град Київ” – “столицю слов'янського світу” “на кроні руській”. Адже “за допомогою нескладних підрахунків, – пише С. Піддубний, – що нам пропонує Геродот, дізнаємося, що ... царювання Кия... припадає на VII ст. до н. е.” [Там само, с. 175].

По-трете, не забуваймо, що переможці Європи гуни – це анти-руси, прямі предки українців, які, підпавши у 1654 р. під колоніальну залежність від Московського царства, вже у 1721 р. були офіційно позбавлені свого споконвічного ендоетноніму “руси”; натомість їм було накинуто наймення “малороси”. І сталося це тому, що тодішній цар Московії Петро І перейменував свою державу на Російську імперію, а молодий (за висновками В. Білінського – фіно-татарський) етнос моско- витів – на великоросів. Відтоді руси (русичі), за словами М. С. Грушевського, “пошукали собі іншого імені” і почали називати себе українцями [62, с. 39].

Тут вельми знаменно те, що цією назвою вони підкреслили своє ще більш давнє, ніж буття “русами”, історичне коріння. Адже С. Піддубний, схарактеризувавши окрів-укрів як “давньоукраїнське плем'я” і навівши вислів з Велесової Книги “А тоді, будучі окри-венці і скити-анти, роси-борусень і су- ролсціу стали діди русове”, наголошує: “Отже, окри були давнішими і за венців (венедів), і за скитів (скіфів. – О. Н.) та антів. Це, по суті, й підтверджують Геродот – вони в нього теукри (то укри), і Гомер – у нього вони локри. Засновником Трої був цар Теукр. Саме teucri (теукри-троянці) заснували Рим” [39, с. 151]. Узагальнюючи, С. Піддубний стверджує: “Маємо очевидні докази, що за назвами дуліби, іллірійці, каліпіди, а також кільмерці (кіморії), анти та волиняни треба розуміти одну й ту саму народність – українську” [Там само, с. 158].

До цього переліку він цілком слушно не долучив скіфів та сарматів, позаяк ці наймення не були самоназвами. Зрозуміло, не було для русів-українців самоназвою й наймення “гуни”.

Вплив на підсвідомість

Отже, як можна було переконатися, фальшувальники подій стародавньої історії на теренах України, звертаючись на цей раз вже до часів кімрів, скіфів, сарматів, готів та гунів, з настирною послідовністю намагаються показувати ці етноси як такі, що не мають жодного відношення до русів-українців. Всі вони, аж до гунів включно, начебто були прийшлими й чужомовними. Причому всі вони, як етнічні утворення, позникали. Всі вони, начебто, були ворожими до попередників: скіфи витиснули кімерійців, сармати витиснули скіфів, готи “змели” сарматів, гуни перемогли готів і потому зникли.

Певна річ, намагаючись наповнити свідомість етнічних українців подібними “знаннями”, фальшувальники прагнуть зробити етнічну підсвідомість українців хворою, породивши в ній сумні образи-символи на кшталт “Народ без надійного історичного підпертя”, “Батьківщина зниклих чужих етносів” і т. ін. Зрозуміло, що таким образам-символам хворої підсвідомості етноса здебільшого можуть відповідати смисло-змісти “Суцільна історична темрява”, “Кинутість напризволяще”, “Беззахисність”, “Безперспективність” і т. п.