Фальшувальний проект “Українці – прийшлий етнос” versus образ-символ “Українці – споконвічний етнос на споконвічно своїй землі”

Коротка сутність та оцінка “проекту”

Цілком зрозуміло, що фальсифікації щодо етнічно анонімних локальних археологічних культур, а також навіть й поіменованих етносів, котрі зникали, витискували або ж асимілювали одна одну й одні одних, котрі були кожного разу прийшлими й чужомовними, – всі ці фальсифікації підпорядковані одній головній меті – переконати сучасних етнічних українців в тому, що й вони є на своїй землі тимчасовими зайдами. Як з прикрістю зазначає В. Б. Білінський, у минулі часи на українських землях начебто побували “іраномовні кімерійці, скіфи та сармати, німецькі готи і тюркські гуни. Лише нас, українців, не було на нашій, предківській землі” (виділення автора. – Ред.) [27, с. 83].

Отож до фальшивого твердження про відсутність на теренах сучасної України свідчень про українське минуле додається, зазначає В. Білінський, так само фальшиве твердження про те, що пращури етнічних українців прийшли на нинішні українські терени тільки у середині І тис. н. е. У сьогоденній Російській Федерації провідним втілювачем відповідної ідеї є академік Валентин Седов зі своєю працею “Этногенез ранних славян” (Μ., 2003). Цей вчений намагається накинути науковій громадськості думку про те, що “з кінця IV ст. н. е. в Європі почалося різке похолодання”, внаслідок чого “значні маси населення змушені були залишити Вісло-Одерський регіон – почалася "велика слов'янська міграція". Розселення слов'ян на широкій території призвело до подальшої культурної і діалектної диференціації. У південній частині ареалу пшеворської культури, там, де в етногенезі слов'ян брав участь кельтський субстрат, складається празько-корчакська культура. Починаючи з рубежу V-VI ст., її носії заселяють басейн верхньої і середньої Ельби на заході, Волинь і Прип'ятське полісся на сході” [63, с. 601].

Згідно з такою концепцією, коментує В. Білінський, “українці взагалі не мали свого національного кореня, а є відгалуженням "Вісло-Одерського кельтсько-слов'янського субстрату", тобто – сучасні українці походять від німців і поляків і вийшли з "Вісло-Одерської" землі на сучасні терени тільки в V-VI столітті новітньої ери” [27, с. 11].

Що ж до походження сучасних “русских”, то, згідно із В. Сєдовим, “відгалуженням венедської групи є й слов'яни, що залишили Вісленський регіон і оселилися в V-VI ст. у північній частині Східно-Європейської рівнини серед місцевого населення, що належало до балтської та фінно-угорської мовних груп. Почалася внутрішньорегіональна взаємодія прийшлого населення з аборигенами. Цей процес тривав кілька сторіч і завершився слов'янізацією балтів та фінських мешканців” [63, с. 602]. На думку В. Білінського, у цю концептуальну побудову В. Седова закладений той підтекст, що, мовляв, “московські слов'яни мають цілковите право на "собирание земли русской". Вони нікого не загарбують, вони лише збирають докупи споріднені народи” [27, с. 12].

У світлі наведеного факту мусимо наголосити на тому, що українство, попри своє реально унікальне місце в історії людства, має рахуватись із тим, що процес написання його історії, включно й за доби так званої “незалежності” (тобто – після 1991 р.), скеровувався з Москви. Продовжували існувати офіційно (тобто – під тиском неоколоніальної держави) заборонені для об'єктивного вивчення історико-археологічні теми, а також не підтримувалися державою пов'язані із такими темами концепції та теорії, навіть ігнорувались відповідні незаперечні факти. Це робилося задля культивування у підсвідомості етнічних українців почуття меншовартості.

Вже у процесі знайомства із “науковими” дописами стосовно трипільської давнини складається враження, що, оскільки в українських (а особливо – в російських) фахових археологів- істориків немає жодного наміру “за деревами побачити ліс”, то вони замість відслідковувати еволюцію цілого, творять нісенітницю, а саме: калейдоскоп “місцевих археологічних культур”. Причому практично кожна з цих культур виявляється етнічно ізольованою та історично нестійкою. Якщо ж не підтасовувати факти під вже “готову відповідь”, то можна усвідомити не тільки те, що у пізньотрипільський період на теренах України з плином історичного часу “локальні відмінності наростають”, а й те, що, попри все, має місце спадковість [30]. До речі, вважаємо, що наявність “локальних відмінностей” має означати для дослідника (якщо, зрозуміло, в нього немає наміру здійснювати наукові спекуляції) не появу суттєво нового, а радше – певну еволюцію старого.

Історично безперервний характер трипільської культури

Тут ми вкажемо на деякі факти, котрі свідчать про, так би мовити, “пряме з'єднання” етнічних українців із їхнім далеким трипільським минулим, про “живучість”, “невмирущість” трипільської культури, про її, ми б сказали, “наскрізний” (в історичному вимірі) характер, тобто про те, що вона ніколи не зникала і, зазнаючи постійних еволюційних змін, дійшла до наших днів у вигляді культури українського етносу.

По-перше, те, на що ми націлюємо увагу читача, – це свідчення вчених-археологів, що сьогодні “в українському килимарстві, гончарстві, дереворізьбі, вишивках і писанках знаходимо дуже багато геометричних і рослинних орнаментальних мотивів, які виразно нагадують орнамент палеолітичної та неолітичної доби в Україні”, тобто – дуже далекого, ще раннього етапу розвитку Трипільської культури [29]. Хіба ж таке могло б статися, якби цей розвиток було перервано?

По-друге, – це той факт, що “впродовж кількох тисячоліть (V тис. до н. е. – II тис. н. е.) на одній і тій самій території України зберігається абсолютно тотожне житло і навіть цілком подібні елементи його внутрішнього наповнення та зовнішнього оздоблення” [27, с. 56]. Що ж то за житло? Сучасний український науковець Іван Заєць відповідає: “Житла трипільців були переважно наземними, площею від 30 до 150 кв. метрів... Біля печі під стінами та на полицях-мисниках стояли різноманітні горщики та миски. Стіни, як ззовні, так і зсередини житла, розмальовувалися вертикальними смугами червоного, жовтого та білого кольорів. Орнамент розташовувався також навколо вікон та дверей. Житло Трипільської культури дуже нагадує українську сільську хату ХІХ-ХХ ст. У такому житлі мешкала одна сім'я” (виділення і курсив автора. – Ред.) [64, с. 66]. “Подібні житла, – свідчить також і Ю. Шилов, – ще й досі зустрічаються у глухих селах України і Молдови” [21, с. 64].

По-третє, як відзначає Ю. Шилов, “червона та інші фарби на черепах "усатівського варіанта пізньої трипільської культури" зберегли сліди знаків касти та роду на обличчях, лобах та у зачісках, аналоги котрих досі побутовують у Бхараті (Індія). Тут (в Індії. – О. Н.) і там (в усатівців. – О. Н.) представлені у чоловіків "оселедці", що й досі є притаманними українським козакам. В Індії їх ("оселедці". – О. Н.) носять нащадки Ва- сиштхи, одного з укладачів Рігведи” [21, с. 68]. Але тут мусимо нагадати, що трипільсько-усатівська культура, як це було показано нами у параграфі 11.5.2, еволюціонувала у напрямі ямної та катакомбної “місцевих археологічних культур”, і тільки вже зрубники-кімерійці могли бути тими “далекими мігрантами”, котрі перенесли в Індію “знаки касти та роду на обличчях, лобах та у зачісках” (виділення автора. – Ред.).

Про що це свідчить? Про те, на наш погляд, що між пізньо- трипільською Усатівською культурою (сліди якої археологи не відшукують пізніше 2000 р. до н. е.) і культурою “зрубни- ків” (сліди якої “губляться” десь у XII ст. до н. е., але з якою археологи пов'язують походження і кімерійців, і скіфів, а з цими останніми встановлюють спорідненість сарматів) існував безперервний зв'язок. Тому-то й бачимо, що від тієї частки кімерійців-зрубників, котрі у середині II тис. до н. е. мігрували до Індії, “оселедці” успадковано нащадками Васиштхи; а від тих кімерійців-зрубників, котрі у середині II тис. до н. е. залишились у рідних степах Північного Причорномор'я, “оселедці” успадкували їхні прямі нащадки – українські козаки. До цього додамо, що й голова легендарного князя Київської Русі Святослава Хороброго теж, як відомо, була “увінчана” “оселедцем”.

По-четверте, це – факт військового вторгнення у середині II тис. до н. е. у Північно-Західну Індію кіннотників-степовиків кочівної частини на той час вже осіло-кочівного єдиного й великого Пізньотрипільського суспільства-соціуму (тепер, завдяки нашому попередньому аналізу, ми можемо досить впевнено стверджувати, що то були кімерійці-зрубники), котрі (кіннотники) говорили, як виявилось, тією ж мовою санскрит, що й нащадки тих трипільців-землеробів, які наприкінці IV тис. до н. е. колонізували цю саму територію. Тобто у такий, дієвий, спосіб Трипільське суспільство продемонструвало свою історичну безперервність і тяглість (себто – ті якості, котрі насправді, ніколи не були руйновані ніякими “іраномов- ними” носіями так званих “місцевих археологічних культур”), а також – свою сутність географічно-багатовекторного далеко- міграційного “донора-постачальника” великих людських мас.

Однак, по-п'яте, найпереконливішим доказом безперервності Трипільської культури, гадаємо, є “жива” українська мова. Адже, як зазначалось у лекції 10, саме ця мова серед усієї множини індоєвропейських мов визнається багатьма світовими вченими-санскритологами найбільш наближеною до санскриту, а відтак сам санскрит розглядається як праукраїнська мова (див. с. 325-328 даного посібника). А той факт, що й сьогодні українська мова (навіть після тієї наруги, яку над нею вчинили радянські “фахівці з етнолінгвоциду”) впізнає себе у санскриті, – цей факт свідчить про те, що українці є прямими нащадками трипільців, що вони споконвічно живуть на своїй рідній землі і своєї рідної мови ні на яку іншу мову не змінили.

Певна річ, наведення фактів-аргументів можна було б і продовжити, але, гадаємо, вже й по цьому достатньо зрозуміло, як ми оцінюємо радянсько-неорадянський фальшувальний проект “Місцеві археологічні культури” і приблизно якою ми бачимо бесперервність легендарної Трипільської цивілізації, включно з усатівським, ямним, катакомбним та зрубним “варіантами пізньої трипільської культури”, впритул аж до середини II тис. до н. е. За нашим переконанням, розгляд багатьох інших “місцевих археологічних культур” нічого не додав би до з'ясування суті загальної схеми фальшування.

Але якщо відкинути фальшувальні тенета проектів усатівської, ямної, катакомбної, зрубної та інших “місцевих (читай: “локально-відособлених, розчленованих”) археологічних культур”, то перед нами відкриється широка історична панорама існування нікуди не зниклого єдиного, великого й безперервного Трипільсько-санскритського суспільства-соціуму на етапі мідно-бронзової доби.

Місце трипільської цивілізації в історії індоевропейськомовних етносів

Вважаємо, що на це місце чітко вказує Ю. Шилов, коли стверджує, що “історія почалася в Аратті” – на теренах нинішньої України. А п'ятитисячолітню добу від того початку впритул аж до описаних давньогрецьким “батьком історії” Геродотом кімерійсько-скіфських часів Подніпров'я доцільно розглядати як праісторію України” (виділення автора. – Ред.) [21, с. 23]. На таких самих позиціях стоїть і С. Піддубний, зазначаючи, що “так звані греки прагнули заволодіти Руссю, її історією та культурою. Це дуже ласий шматок для задоволення амбіцій завойовника – тут розташований центр людської цивілізації” (виділення автора. – Ред.) [39, с. 11].

Отже, по-перше, вкажемо на такий зроблений трипільцями “подарунок” людству, як державний устрій суспільства. Адже ж Аратта це – “найстародавніша у світі держава, що виникла у 6200 ± 97 р. до н. е. у Дунайсько-Дніпровському регіоні... Розквіт Аратти між серединами VI–III тис. до н. е. найбільш відомий нині під умовною назвою "археологічна культура Кукутені – Трипілля" або "трипільська археологічна культура"” [21, с. 637,638]. Більш за те, саме араттці та їхні послідовники, вихідці з Трипільських теренів, створили такі стародавні держави, як Шумер, Вавилон, Персія, Греція, Рим та ін.

По-друге, поступове трансформування “первісно-комуністичної” (за Ю. Шиловим) державності Аратти у ранньо-класову, перехідну державність суспільства, що воно неадекватно позиціонувалося як шерег спонтанних “місцевих археологічних культур”, геть не означало зникнення Трипільсько-санскритського суспільства-соціуму. Адже, навпаки, – культури трипільців-усатівців, трипільців-ямників, трипільців-катакомбників, трипільців-зрубників та інших являли собою розгорнутий в історичному часі шерег еволюційних виявів саме цього (але оновленого, єдиного й великого) суспільства. Це суспільство оновилося й посилилося внаслідок “Усатівської соціально- економічної революції” кінця IV тис. до н. е. Сама ж “Усатів- ська революція” (як феномен “усатівського варіанта пізньої трипільської культури”) пов'язана з початком територіального поширення трипільської культури, сперш, певна річ, – у степи північно-західного Причорномор'я. Тобто йдеться про ті часи, коли значна частина людності трипільців-землеробів здійснила вимушений природною катастрофою 3200-3150 pp. до н. е. вихід із середнього Подніпров'я у Північно-Західну Індію. Водночас певна частина трипільців-“залишенців” (= т. зв. “усатівців”) мігрувала у степи північно-західного Причорномор'я, де вони “чи не першими створили й “обкатали”... кочове скотарство” [22, с. 56] і своїм одночасним перебуванням у соціальному симбіозі з іншою (спорідненою, землеробською, географічно північнішою) частиною трипільців-“залишенців” (котрі нікуди не мігрували) фактично й здійснили “Усатівську революцію”. Відтак постало єдине й велике, відтоді – вже осіло-кочівне, Трипільське суспільство-соціум.

Усатівці створили дуальну соціально-економічну організацію, ведучи водночас осілий землеробсько-скотарський та скотарсько-кочівний способи життя. Цей симбіоз (який став відповіддю на природні виклики-катаклізми 3200– 3150 pp. до н. е. і на пов'язане з ними сильне похолодання) створювався двома частинами єдиного суспільства, з його державою перехідного типу. Пізніші українці протягом XVII- XX ст. (див. лекцію 9), так само, як і їхні далекі пращури, достойно “тримали зовнішні удари” своєї історичної долі (див. с. 313-314 даного посібника).

По-трете, звернімося до вельми важливих для теми даної лекції висновків про те, що держава “Аратта була ядром індоєвропейської мовної спільноти” [21, с. 80, див. також с. 122], що Трипільська Праукраїна багато тисячоліть тому постала як осередок-джерело міграційних процесів-витоків, внаслідок яких сформувалася сучасна велетенська індоєвропейськомовна сім'я народів-етносів. Як підкреслює Ю. Шилов, “потенціал першої у світі держави Аратта не зник у кінці III тис. до н. е., а поширився разом із міграціями народів індоєвропейської спільноти” [21, с. 102]. Але найбільш важливою ми вважаємо вказівку Ю. Шилова на те, що, “будучи ядром індоєвропейської спільноти народів, етнокультура Аратти розійшлася по світу з її переселенцями (шумерами, лелегами, русенами, аріями та ін.); прямими ж спадкоємцями залишилися на її землі українці” (виділення автора. – Ред.) [Там само, с. 638].

При цьому ми пам'ятаємо, що на сьогодні саме українська мова є найнаближенішою до санскриту. Фактом є й те, що самі праукраїнці, як етнічна цілісність, ніколи повністю не залишали своєї Трипільської Батьківщини, “Праукраїна ... ніколи пусткою не залишалася” [43, с. 79]. Скоріш навпаки – їй було притаманне перманентне, так би мовити, “нееміграційне” територіальне поширення, і цей процес не зазнавав відчутних перешкоджаючих зустрічних рухів. Отже є підстави стверджувати, що сучасні українці є одним з найдавніших етносів світу.

Відтак вже саме сьогоднішнє існування українського етносу – це факт (разом з іншими фактами, наведеними вище), який чітко закарбовує ту істину, що еволюція Трипільської цивілізації була за своїми вектором і сутністю еволюцією передусім українства.

Величний державно-цивілізаційний поступ Русів-Українців

1. Нагадаємо, що, всупереч радянсько-неорадянській фальшувальній концепції зникнення (приблизно за дві тисячі років до н. е.) Трипільського суспільства і начебто тривалого “мельтішіння” на колишніх його теренах вигаданих “місцевих археологічних культур”, воно, це суспільство, продовжувало існувати як цілісна і безперервна осіло-кочівна соціальна організація праукраїнського метаетносу, що еволюціонувала й територіально поширювалась (зрозуміло – разом зі своєю державністю і своєю праукраїнською мовою).

На безперервність існування державно організованого суспільства у праукраїнську добу, починаючи від Аратти і впритул до Київської Русі, чітко вказує Ю. Шилов. Так, він спеціально підкреслює, що Київській Русі для того, щоб стати державою класового типу, “належало сперш здолати багатотисячолітню традицію державності іншого, докласового типу (виділення автора. – Ред.). На цю саму проблему наражалися й попередні (щодо Київської Русі. – О. Н.) Кімерія і Скіфія, але розв'язати її не змогли. Київська Русь – розв'язала” [21, с. 266]. Тобто безперервну, багатотисячолітню традицію державності було продовжено, але у “форматі” не докласової “первісно-комуністичної' [Там само, с. 93], а вже класової Київсько-Руської держави.

Поряд із встановленням того, що історичний поступ праукраїнства був безперервно-суспільно-державним, маємо визнати, що одна з “важких” проблем, що її намагаються вирішити дослідники праукраїнського минулого, це – дійсні наймення і самонаймення араттців-трипільців, а також праукраїнців доскіфської та й власне скіфської доби. Гадаємо, що більш- менш адекватні відповіді можна отримати, починаючи лише з часів, які припадають на середину II тис. до н. е.} яка (середина) є знаменною “віхою” у вивченні еволюції праукраїнського суспільства. Адже саме від середини II тис. до н. е. починаються, за Ю. Шиловим, далекі “грандіозні міграції” [21, с. 85], “основними територіями яких ... стали Іран та Індія”. У ці часи “люди, котрі утримались від міграцій, ... створили сабатинівську культуру найдавніших кімерійців” (виділення автора. – Ред.) [Там само, с. 96, 97]. Солідарною із Ю. Шиловим щодо визначення історичного часу появи та існування кімерійців є Н. Левицька, котра стверджує, що “кімерійці населяли територію України ... з близько 1500 р. до н. е. аж до VII ст. до н. е.” [37].

Опосередковані свідчення про праукраїнців щойно зазначеної доби ми отримали, як пам'ятає читач, від Геродота (V ст. до н. е.), котрий повідав, що спорідненими з племенами кімерійців були племена скіфів; що перші і другі взагалі являли єдиний народ із самоназвою “сколоти”; що історична тяглість сколотів складала на менше тисячі років від часів Геродота (тобто сягала десь у XV ст. до н. е.). С. К. Спасько нагадує: “Геродот записав [те], що скити йому сказали: "Від часу їх першого царя Гета (Таргетая) до вторгнення в Скитію перського правителя Дарія (512 р. до н. е. – О. Н.) пройшла тисяча років"” (виділення автора. – Ред.) [43, с. 8].

Таким чином з'ясовується, що, починаючи принаймні від XV ст. до н. е., праукраїнський метаетнос мав як своє зафіксоване історичними свідоцтвами самонаймення (ендоетнонім) – “сколоти”, так і наймення, накинуті ззовні (екзоетноніми): “кімерійці”, “скіфи”, а також дещо пізніше – “сармати”. Втім, як уже зазначалося, мова йшла лише про різні (на різних історичних етапах) зовнішні назви одного й того самого метаетносу – про “кімро-скіфо-сарматів”, або, за узагальнюючою назвою, – просто про “скіфів”. І ці скіфи-праукраїнці являли собою державний метаетнос на чолі зі своїми царями. Сама ж праукраїнська Скіфо-Сколотська держава весь цей час стояла непохитно, розсіюючи “семена” державності й цивілізованості за межі своєї Ойкумени. Як справедливо зазначає С. К. Спасько, “скити при своїм розселенні заклали перші основи сучасної культури і цивілізації” [Там само, с. 65].

Однак маємо зазначити, що процес еволюції праукраїнства, зафіксований від середини II тис. до н. е. як скіфо-праукраїн- ський, охоплював передусім лише ту частину праукраїнців, які залишалися на “материнських” теренах Скіфо-праукраїнської держави. Що ж до пращурів персів, греків, італійців та інших груп скіфо-праукраїнців, які внаслідок далеких міграцій “відпадали” від основного скіфо-праукраїнського “материнського” масиву, то вони подалі, “на нових місцях поселення” (Дж. Гейз), починали формувати хоча й безумовно індоєвропейські, але вже геть не скіфо-праукраїнські етнічні ідентичності. Проте сьогоднішні українці мають право знати і з гордістю пам'ятати, що саме їхні далекі предки були фундаторами сучасної сім'ї індоєвропейських народів-етносів.

Наведемо один з багатьох прикладів-доказів того, наскільки актуальним та гострим є щойно означене завдання-побажання (“знати й пам'ятати”). Так, із стародавніх переказів і фактів відомо, що “афінські пеласги від 1570 р. до н. е. приносили у жертву своїм богам пелянос (українською мовою – "паляниця")” [21, с. 182]; що етнонім “пеласги” являє собою “переклад давньогрецькою мовою самоназви “лелеги” (українською мовою – "лелеки”)” [Там само, с. 658]; що низка пеласгійських слів або частково, або й повністю співпадає навіть із сучасними українськими, а саме: влок – вовк, врага – ворог, гаразд – гаразд, ката – хата, ліб – хліб, пагані – поганий, пан – пан, сестра – сестра, талан – талан тощо [Там само, с. 170]. Цю інформацію запозичено з російськомовної монографії Ю. Шилова “Истоки славянской цивилизации” (К., 2004). У той же час україномовна стаття у Вікіпедії, визначивши пеласгів як “догрецький народ, що населяв Елладу до виникнення мікенської цивілізації”, сповіщає лише про те, що “висувається теорія, що пеласги мали індоєвропейське походження” [65], і жодним словом не прохоплюється про існування фактів, котрі свідчать про спорідненість пеласгійської мови та пеласгійських звичаїв з українськими. Не треба бути надто проникливими, щоб зрозуміти, що маємо справу з відверто тенденційним підходом. Приблизно таке саме, так би мовити, “наукове” непорозуміння триває від 1846 р. навколо писемності етрусків [див. 21, с. 183, 184, 186, 187; 43, с. 9, 10, 65].

З прикрістю констатуючи всілякі подібні “наукові” вихиляси, ми разом з тим добре усвідомлюємо те, що мають на увазі сьогоднішні етнічні українці, коли кажуть: “Нам своє робить”. Тому й стверджуємо: приблизно від середини II тис. до н. е. скіфо-праукраїнці несли мовну, писемну, релігійно-духовну, побутово-звичаєву, землеробську, ремісничо-технічну, військову, соціальну культуру через масагетів – у Персію, через пеласгів – у Давню Грецію, через етрусків – у Давній Рим тощо, створюючи фундаменти відповідних держав. Як зазначає С. С. Губерначук, “тисячі ... наших прадавніх мовних коренів були задовго до нашої ери винесені нашими подніпровськими предками на землі Південно-Західної Європи, до витоків Інду та на Перське Нагір'я, де вони законсервувалися і дали життя новим мовним одиницям” (виділення автора. – Ред.) [23, с. 85]. До цього ми можемо додати, що могутній міграційний духовно-культурний імпульс, “випромінений” скіфо-праукраїнською цивілізацією, і сьогодні виявляє себе живим тріпотінням в етнокультурі не тільки українців, а й усіх етносів індоєвропейської мовної сім'ї.

2. З'ясувавши назви і самоназви праукраїнців на історичному відтинку середини II тис. до н. е. і добою Геродота (V ст. до н. е.), ми маємо взяти до уваги те, що залишені Геродотом писемні свідоцтва віддзеркалюють побачене і почуте саме чужинцем. З огляду на це значно ціннішими ми вважаємо писемні свідоцтва, залишені пращуром сучасних українців Іларом Хоругином у створеній ним Велесовій Книзі. І свідоцтва ці сягають у давнину аж VII ст. до н. е. Отже, з'ясовуючи, якою була самоназва праукраїнців у ті давні часи, мусимо пригадати те, що нинішні українці повернули собі із сивої давнини свій етнонім (тобто, за С. Піддубним, – “окри-укри”) після того, як у 1721 р. в них було забрано їхній попередній, досить давній етнонім “руси” (“русичі”). Тому фактично ми маємо відповісти на запитання: “Яких глибин історії українства сягає проблема русів?”

Відповідаючи, зазначимо, що у Велесовій Книзі знаменною “віхою” еволюції праукраїнського суспільства є VII ст. до н. е., оскільки саме тоді, за цією Книгою, почався як рід слов'ян [39, с. 147], так і рід русів [Там само, с. 177], а беруть свій початок обидва роди від отця Орія, який власне й проживав у VII ст. до н. е. [Там само, с. 175]. Однак, якщо “при отці Орію єдиний рід слов'янський був”, то “після отця Орія сини його розділилися на трійцю” [Там само, с. 57]. “І рушили всі троє синів Орієвих: були то Кий, Щек і Горовато, од яких і три славних племені виникли (примітка: три племені – руси, чехи і хорвати)” [Там само, с. 33]. Відтак, за Велесовою Книгою, праукраїнці пам'ятають себе із самоназвою “руси”, починаючи від отця Орія, тобто – від VII ст. до н. е. Відтоді ж історична пам'ять праукраїнці в-русів зберегла знання й про свою слов'янську належність.

Проте, попри усвідомлення праукраїнцями себе русами вже від VII ст. до н. е., сусідами-чужинцями (стародавніми греками, потім римлянами, візантійцями та ін.) вони (руси) послідовно іменувалися як кімерійці, скіфи, сармати, гуни, а всі разом – як варвари й дикуни. Свідомий цього Ілар Хоругин у Велесовій Книзі однозначно й твердо вказує на спадковий зв'язок та спорідненість русів як із кімерійцями (див. с. 471 даного посібника), так і зі скіфами [див. 39, с. 53 (“Скити – діди русів”), с. 79 (“Скити-отці”), с. 49 (“Скитія наша”), с. 79 (“Отці наші втратили скитську землю”), с. 59 (“Мету зараз маємо, аби степ скитський був за нами”), с. 48 (“Русь утворила Скитію Київську”)].

Отже, як ми щойно пересвідчились (див. також с. 471-506 даного посібника), після VII ст. до н. е. ззовні накидувані пращурам сучасних українців наймення “кімерійці”, “скіфи”, “сармати”, “гуни” насправді відповідали самоназві “руси”, а створювана ними державна цивілізація була скіфо-руською.

Ми відчуваємо справжню гордість за свою державу у словах русича-волхва Ілара Хоругина, коли він пише про те, що вже від VII ст. до н. е., тобто “з часів Орія наші Отці були спільно з борусами – від Pa-ріки (Волги. – О. Н.) до Непрени (Дніпра. – О. Н.) і Карпат великою державою. ...І була держава та Руська од русів” (виділення автора. – Ред.) [39, с. 36, 37]. Як можна бачити, “іраномовні кочівники” – скіфи, котрі за твердженням радянсько-неорадянських фальшувальників, у VII ст. до н. е. з'явилися на теренах України, насправді виявляються русами-праукраїнцями, котрі створили велетенську, від Волги до Карпат, Руську таки державу, але були свідомі того, що сусіди-греки називали їх скіфами.

Через сто років, наприкінці VI ст. до н. е., під час вторгнення у Русо-Скіфію перського правителя Дарія, руси-праукраїнці (за Геродотом – скіфи) продемонстрували вражаючу могутність своєї держави. Як відомо, військо русо-скіфів, під проводом свого царя Ідантирса, завдало нищівної поразки велетенській (майже мільйонній) армії персів [43, с. 52-62].

Від V ст. до н. е. Русо-Скіфська держава набуває велетенських розмірів. “Скитія часів Геродота (V ст. до н. е. – О. Н.), – пише С. К. Спасько, – була великою державою-імперією, ...мала дуже велике населення... Лише чоловічої статі було близько 18 мільйонів, а разом із жіноцтвом, треба думати, досягало 40 мільйонів. ...Скитські племена заселяли теперішні українські землі, Центральну Європу від Балтійського (Скитського) моря і до самого Дунаю (Істру),... Балкани, включно із теренами сучасної Греції, ...всю рівнину в Азії, починаючи від Волги (Араксу) і Каспійського моря, включно з Алтаєм” (виділення і курсив автора. – Ред.) [Там само, с. 64]. І цей перелік не є вичерпним, його можна продовжити.

Залишалася Русо-Скіфія велетенською державою-імперією й ще через 500 років, а саме: “скитській державі до кінця Старої ери було вже 1488 р. і вона володіла тоді майже половиною Азії і майже всією Центральною Європою” (виділення автора. – Ред.) [Там само, с. 8].

Втім державна велич русів-праукраїнців полягала не тільки в тім, що їхня держава була велетенською й могутньою, а ще й в тім, що вона була безперервною. Так, коментуючи щоденникові записи посольської місії візантійського дипломата Пріска Панійського до царя гунів Аттіли у середині V ст. н. е., Іван Білик зазначає, що Аттілові так звані “гуни” говорять скіфською мовою, скіфськими є в цих “гунів” одяг, зброя, закони, звичаї, а також і військо. Рід Аттіли походить “з найдавніших скіфських династій, навіть сам Аттіла каже, що його народ – скіфський”. “Та не тільки Аттіла належав до предковічної скіфської династії – увесь його народ, як і тисячу років тому (тобто – з часів Геродота. – О. Н.), є державним: “Коли Епігена було призначено послом, – цитує І. Білик Пріска, – вони поїхали до Уннів. Дісталися Марга, Місійського міста в Іллірику. ...Туди ж прибули й царські скіфи”. Виходить мало що змінилось після Геродота”, – резюмує І. Білик (виділення і курсив автора. – Ред.) [56, с. 409].

Пріск, певна річ, позбавлений будь-якої упередженості щодо русів-українців (так званих “гунів”), тому його інформація є цілком об'єктивною. Завдяки цьому ми можемо чітко усвідомлювати, що в нього йдеться про безперервність існування саме Руської держави.

Не менш важливим є також з'ясування того факту, що за “тюркомовними гунами”, на котрих фальшувальники “замінили” увіпхнутих у праукраїнську історію “іраномовних скіфів”, стояли легендарні руси-анти Болерева-Сегені (так званого Аттіли). І. Білик з цього приводу розмірковує: “Пріск, який опинився в країні гунів, увесь час говорить нам про скіфів, і то знаменно: “Онігіс, після царя найбагатший і наймогутніший з-поміж скіфів...” (виділення автора. – Ред.). І це тоді, коли після зникнення самих скіфів з політичної та географічної арени світу нібито минуло вже близько восьми сторіч, звичайно, якщо вірити Діодорові Сіцілійському та Карамзі- ну” (курсив автора. – Ред.) [Там само, с. 410]. Відтак І. Білик висновковує: “У кожному абзаці Пріскового щоденника поперемінно подибуємо ці два слова, які є синонімом одне одного: "гуни" й "скіфи". И напрошується логічний висновок, що це – синоніми до третього слова – "слов'яни", й до четвертого – "руси"” [Там само]. Ми б тут сьогодні додали: “Й до п'ятого – "українці"”. Однак у 1972 р. І. Білик такого собі ще не міг дозволити.

Отже, завдяки Пріску із його щоденником, сьогоднішні етнічні руси-українці впізнають себе в гунах-скіфах Аттілової доби, а через самого Аттілу-Болерева їхня підсвідомість поповнюється образом-символом “Легендарно-величний предок-рус – творець імперії, підкорювач Європи”. "Ось які слова про великого полководця й державного діяча, – писав Іван Білик, – знаходимо в Пріска та Йордана: "Великий цар ... великого народу, господар досі нечуваної могутності, царств Скіфії та Германії самодержець... вражаючи жахом Західний і Східний Рим ... незліченні підкорені міста не піддавав пограбуванню, а милостиво обкладав їх щорічною даниною". За портретом цього "варвара", "бича божого" вимальовується постава справді мудрого й гуманного й дійсно прекрасного душею русина” [56, с. 433].

Стосовно державної й культурної величі русів-українців у добу від різдва Христового і до Київської Русі включно Іван Білик говорить наступне: “Русини перших століть нової ери були великим і висококультурним народом ... Адже така могутня імперія, як Київська Русь, що півтисячоліття підтримувала статус-кво в Європі, та і у всьому світі, не могла виникнути з надр напівдиких племен” (виділення автора. – Ред.) [Там само, с. 434]. “Говорячи про Гунігард (= "всі слов'янські землі, які лежать на схід від Данії"), Гельмольд (німецький історик середини XII ст. – О. Н.) ніскілечки не сумнівається, що це країна суто слов'янська, й навіть у свій час, у середині XII ст., в добу найбільшого розквіту Київської Русі, наймогутнішої серед усіх європейських держав, називає "метрополісом" ('столицею. – О. Н.) слов'янського світу Хуе. Що це справді Київ, знаходимо підтвердження в інших, раніших і пізніших авторів” (виділення і курсив автора. – Ред.) [Там само, с. 407].

Велич духовно-культурного поступу Слов'яно-Русів-Українців

Таким чином, оскільки повної й правдивої “Історії України” на сьогодні не існує, а є тільки сфабрикована “Історія Території”, сучасні дослідники праукраїнської та української історії змушені спиратися на ті розрізнені, розкидані по різних дуже й не дуже стародавніх археологічних, історичних, фольклорних та інших джерелах факти, об'єднуючи, порівнюючи та співставляючи які, вони (дослідники) поступово складають загальну більш-менш адекватну картину історичної еволюції русів-українців (українського етносу).

Скажімо, з'ясуванню того факту, що кімро-скіфо-сармати здійснюють свій соціальний рух від історично знаменної середини II тис. до н. е. як сколоти-праукраїнці, сприяють свідчення Геродота про самоназву “сколоти”, а також висновки сучасних санскритологів про те, що саме українська є найбільш наближеною до санскриту серед усіх індоєвропейських мов. Володимир Білінський, у зв'язку із тим, що приблизно у 640-х роках до н. е. скіфо-кімерійська армія розбила медійську армію і взяла Нініву – столицю Ассирії, після чого скіфи панували у Малій Азії 28 років, резюмує: “Ось так праукраїнська мова з'явилася в Азії” (виділення автора. – Ред.) [27, с. 80]. Зрозуміло, що праукраїнською В. Білінський цілком слушно називає мову кімро-скіфів.

А про той факт, що кімро-скіфо-сармати вже від VII ст. до н. е. досить чітко означаються як руси-слов'яни, сповіщає Ілар Хоругин у своїй Велесовій Книзі. Але і Іван Білик, спираючись на свідчення Пріска Палійського та Йордана, а також таких пізніших істориків-хроністів, як Лев Диякон, Костянтин Багрянородний, Гельмольд та інших, висновковує про синонімічність понять “скіфи”, “гуни”, “слов'яни”, “руси”.

Та, мабуть, коріння русів припустимо відшукувати, сягаючи в історичну давнину й поза межі існування кімерійців. Так, Ю. Шилов, пов'язуючи коріння кімерійців із сабатинівською археологічною культурою XIV-XII ст. до н. е., наводить “конкретні свідоцтва” щодо русів – вийомку “з листів волхвів Новгородчини (див. Topon В. Древнейшие известия о Руси. – Μ., 1997): "Посилаю промови Перуна проти лжеграмоти. Руси були кімрами і до кімрів жили... Вічна Борусь, на кістках стоїть"” (курсив автора. – Ред.) [21, с. 218]. (Тут звертаємо ува-

гу на примітку-пояснення С. Піддубного: “Борусичі, бори "бореї – орії, одна з перших назв русів"” [39, с. 37]). Якщо ж зважити на інформацію Ю. Шилова, що сліди русів простежуються від кінця IV тис. до н. е. [21, див. с. 645], тобто – від виникнення пізньотрипільської Усатівської культури, то тоді “історичний вік” існування українців як русів і поготів міг би зрости до величини десь у чотири тисячі років.

А якщо це так хоча б здебільшого, то ми вільні убачати в праукраїнцях прарусів (прарусенів, прарусичів) та праслов'ян водночас. Тоді пеласги, з їхньою, як ми вище пересвідчились, наближеною до української мовою, мають сприйматися як праруси-праслов'яни. Такими самими, себто – як прарусів- праслов'ян, маємо ми бачити й етрусків. Однією з підстав для цього є, зокрема, напис на кам'яній намогильній плиті троянця Енея, “зроблений в 1200 р. до Нової ери прарусичівською мовою, мішаним алфавітом глаголиці і кирилиці” [43, с. 9]. У перекладі на сучасну українську мову цей напис виглядає так:

“Райський всіх Боже, вище за Віма і Діма, Ясмен Русі,

Візьми в опіку мій дім і дітей, найліпший Ясмен!

Гекати царство далеко; до долу землі виїзджаю;

Це є так вірно, як те, що я Еней – цар родом.

Сидиш з Ладом в Елісеї, Лети черпнеш – і забудеш.

О, дорогий, хороший!”

“Із цього напису Енея, – висновковує С. Спасько, – відразу зрозуміло, що троянці були гети (одне із скіфських племен. – О. Я.) і розмовляли вони і писали прастарою мовою, як і гетити, найкультурніший народ свого часу. На підставі їхньої мови і письма та походження, тепер твердо встановлено історичною наукою, що вони були праслов'яни, а їхня мова теж була праслов'янською”. Такий висновок не заважає С. Спаську водночас стверджувати, що “троянці себе називали "расенами", в західноєвропейській літературі вони – "етруски"” [Там само, с. 10, 65]. Так само й давньогрецький історик Фукідід стверджував, що “етруски – це пізні пеласги, які називають себе русенами або расенами” [21, с. 183]. Отже, перефразовуючи В. Білінського (див. с. 523 даного посібника), можна висновкувати: “Ось так праукраїнська мова з'явилася на Балканах і Апеннінах”.

Таке уможливлювалося тому, що, на наше переконання, як пеласги, так і етруски залишалися ще праукраїнцями, тобто – прарусичами. Разом з тим, для нас тут важливо наголосити, що подальші “міграційні виплески” з Праукраїнської Батьківщини, принаймні починаючи від VII ст. до н. е., сприймались оточуючим (передусім – європейським) світом як поширення слов'янства. Певна річ, праукраїнці-русичі, або скіфи-праслов'яни доби, що вона настала після VII ст. до н. е., розходились по світах передусім як воїни. Як зазначав вже згадуваний нами Мавро Орбіні, “слов'янський народ оздоблював своєю зброєю ледь не всі народи світу; розорив Перейду; володів Азією та Африкою, бився з єгиптянами та великим Олександром; підкорив собі Грецію, Македонію, Іллірійську землю; оволодів Моравією, Шленською землею, Чеською, Польською і берегами моря Балтійського, пройшов в Італію, де довго воював проти римлян... Іноді був переможений, іноді мстився римлянам, іноді ж у битві був їм рівний... Нарешті підкорив державу Римську, заволодів багатьма їхніми провінціями, розорив Рим... Володів Францією, Англією, встановив державу в Іспанії, оволодів кращими провінціями в Європі...” [цит. за 39, с. 147].

При цьому ми не забуваємо, що протягом всієї доби щойно перелічених олов'яно-руських тріумфів столицею всіх слов'ян був Київ (див. с. 504, 505,522 даного тексту). Отже, в українців немає жодних підстав для проявів почуття меншовартості, радше навпаки – є і чим, і ким пишатись у своїй героїчній історії.

Продовжуючи розкривати велич культурно-духовного поступу слов'яно-русів-українців, найперше, що, на наш погляд, треба зробити – це рішуче відкинути геть неправдиве звинувачення їх у язичництві, тобто – у начебто своєрідній духовній нерозвиненості, що полягала у нібито обожненні ними всіляких навколишніх явищ живої та неживої Природи. Відтак цих “дикунів”, як наполягали апологети християнства, треба було окультурити, тобто замість багатобожжя прищепити їм сповідування єдинобожжя.

Проте, ще майже за 150 років до хрещення Русі Ілар Хоругин у своїй Велесовій Книзі чітко й ясно вказував: “Якщо трапиться якийсь блудень, що захоче порахувати Богів і відділити їх від Неба (тобто спотворити їхній образ, опустити до рівня людини. – Сергій Піддубний), то вигнаний буде з роду, бо не мали ми Богів, окрім Вишеня і Сварга, а вони суть множества. Бог є один і множествен! І хай ніхто не розділяє того множества і не говорить, що мали Богів многих. Це світло Іру (Ірій, Вірій, Рай – країна, де мешкають Боги. – Сергій Піддубний) йде до нас, і будьмо гідні його” [39, с. 116]. “І щодня до Бога звертаємося як на світ стає: називаємо його Перун, Дажбо, Хоре, Яр та іншими іменами” [Там само, с. 32]. Ці ж “інші імена” такі: Сварг – с. 6,44, 61, 97, 117, 130,133, 135; Інтра – с. 41,47; Дій – с. 84; Творець – с. 101, 114; Землебог – с. 129; Твастер – с. 90, 131; Богдаждь – с. 134. А інші “Боги наші суть отчі родичі”, – сповіщає Ілар Хоругин. Або ж він пише: “І так проголошуємо славу Богам, які суть Отці наші” [Там само, с. 137, 104].

Що ж до причин і мотивів, що вони спонукали греків зробити слов'яно-руських “дикунів” християнами, то тут все було досить прозоро. “Греки хочуть нас хрестити, – пояснював Ілар Хоругин, – щоб ми забули Богів наших і обернулися в їхню віру та стали служити їм” [Там само, с. 44]. Між тим, як вважає С. Піддубний, Велесова Книга “доводить, що наші Предки мали свою культуру, релігію і що не вони, а в них навчався світ жити і творити” [Там само, с. 214].

Так, щодо дохристиянської релігії, то, по-перше, Ілар Хоругин однозначно вказує на вищість своєї релігії, а саме: в слов'яно-русів релігійні погляди є філософічними, адже, як він пише, “наші Боги суть образи” [Там само], тобто є явищами надприродно-символічними, тоді як у греків “боги з каменю зроблені подобою до мужів” [Там само], тобто є явищами предметно-чуттєвими. По-друге, Ілар Хоругин показує, що слов'яно-руси роблять пожертви своїм богам у цивілізовано- гуманний спосіб, а не у такий звірячо-дикий, як греки або варяги: “Боги Русі не беруть жертви людської і тваринної – лиш плоди, овочі, квіти так зерно, молоко, суру питну, на травах бродяну, і меди; ніколи живу птицю і рибу. Се варяги й елліни богам дають жертву іншу – страшну людську А ми так не повинні робити, бо ми Дажбові внуки, і не будемо слідувати чужому прикладу” (виділення автора. – Ред.) [39, с. 97]. Як пам'ятає читач (див. с. 517 даного посібника), у такий самий (тобто – гуманний) спосіб, ще за 1500 років до н. е., у далеких світах діяли пеласги – прадавні предки слов'яно-русів.

По-третє, як вважає С. Піддубний, “Велесова Книга доволі докладно описує віру, яку сповідували наші предки перед християнізацією. Це була дивовижна релігія – сонцесяйна і життєстверджувальна” (виділення автора. – Ред.) [Там само, с. 178]. Ось як передає Ілар Хоругин оптимістично-життєдайний зміст постулату збезсмертчування героя у релігійних віруваннях слов'яно-русів: “А загиблому на полі бою Перуниця дає Воду Живу попити, і, попивши її, йде він до Сварга на конях білих. Там Перунько його зустрічає і веде до благ своїх хоромів. Там пробуде якийсь час і дістане тіло нове. І так жити мають та радіти прісно з віку до віку, за нас молитву творячи” [Там само, с. 105]. Чи не нагадує це читачеві явище реінкарнації? Відтак, по-четверте, було б несправедливим замовчувати той добре відомий науці факт, що релігійні погляди слов'яно- русів лягли в основу міфології багатьох народів світу. Так, С. Піддубний цілком слушно стверджує, що “основи божества більшості стародавніх народів ... мали давньоукраїнське коріння” [Там само, с. 192], що “індуська мітологія ... бере початки з наших земель” [Там само, с. 182], що “у т. зв. грецьких джерелах ...привласнено чимало наших пам'яток і пам'ятників” [Там само, с. 186], що “всі... герої та півбоги, нібито грецьких митів, тісно пов'язані саме з українською (скитською, троянською) землею, а не грецькою” [Там само, с. 187]. “Неодноразові свідчення про Матір-Сонце, – зазначає С. Піддубний, – зустрічаємо у Велесовій Книзі, в якій вона – Мати небесна, Мати-Сла- ва і Мати-Птиця”. У той же час “греки образ Матері-Слави відтворили в богині, яку назвали Ніка” [Там само, с. 209].

Але, по-п'яте, “образ Жінки-Сонця, як покровительки річного колообігу, знаходимо також у Біблії: "І з'явилось на небі велике знамення – жінка, зодягнена в сонце, а під ногами п місяць. І на голові її вінець із дванадцяти зір. І мала вона в утробі, і кричала від болю, та муки терпіла від породу ... І дитину • вродила вона чоловічої статі, що всі народи має пасти жезлом залізним" (Об. 12: 1, 2, 5). Іван Богослов тут описує, – коментує С. Піддубний щойно наведений уривок із Біблії, – жінку, яку ми бачимо на українських археологічних матеріалах, а отже він підтверджує, що саме з території України пішла віра, що її називають християнською, а жінку, яка тримає в руках Сонце, – Божою Матір'ю. Місяць під ногами цієї жінки – пізніший символ православної віри. Згадайте традицію в основі хреста розміщувати зображення місяця” (виділення автора. – Ред.) [39, с. 209].

Нарешті у дійсній духовно-культурній величі слов'яно- русів-українців ми пересвідчуємося також, взнаючи від Ілара Хоругина, що “коли наші пращури Сурож творити починали, греки ... посилали до нас багато свого юнацтва вчитись: і будинки будувати, і гради, для обміну та торгівлі” [Там само, с. 63]; що пращури слов'яно-русів-українців являли собою “народ великий [який] звитяжив по світу та потоптав [підпорядкував] роди інші. Істягнувши сили з каменя, чудесне творили, без коней возячи, і всякі дива робили мов чарівники (йдеться про те, що наші Предки володіли якимось способом переміщати великі камені і будувати архітектурні дива –

С. Піддубний), бо кожен міг бути, як чарівник” [Там само, с. 101]. Отакими-то “дикунами-кочівниками” були насправді пращури русів-українців.

Резюме

• 1. Внесені у свідомість маси сучасних пересічних етнічних українців знання про те, що пращури етносу, до якого вони належать, створили засадові для всього людства початки матеріальної та духовної культури, мови та релігійного життя, сформували таку унікальну, осіло-кочівну, землеробсько-скотарську цивілізацію, яка кілька тисячоліть поспіль майже бездоганно забезпечувала державну цілісність і могутність їхнього суспільства, – такі знання не можуть не породити у підсвідомості величний образ-символ “Єдине й безперервне Трипільсько-санскритське суспільств о-соціум ”.
• 2. Викладені нами науково доведені факти потребують не міфологічної обкладинки, а заслуженої й належної легендаризації. Адже, як нами було показано, існують достатні підстави для того, щоб український етнос усвідомив своє особливе місце у сім'ї індоєвропейськомовних етносів і нарешті виплекав у своїй підсвідомості образ-символ “ Споконвічний етнос на споконвічно своїй землі”, смисло-змістами якого є, на наш погляд, “Неперервність та сива давність власної історії”, “Незмінність впродовж тисячоліть засад власної мови” тощо.