< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Нематеріальні активи

Це умовна вартість об'єктів промислової та інтелектуальної власності, інших аналогічних майнових прав, що визнаються об'єктом права власності конкретної фізичної чи юридичної особи, який приносить йому дохід.

Вони поділяються на фінансові активи (валюта, депозити, векселі, цінні папери) та інші нематеріальні активи (патенти, торгові марки, авторські права, франшизи).

Нематеріальні активи – невідчутні (не сприймаються органами чуття), їх основні характерні риси: відсутність матеріально-речової структури, використання упродовж тривалого часу, здатність приносити користь підприємству, великий ступінь невизначеності відносно розмірів можливого в майбутньому прибутку від використання. їх об'єктами можуть бути: права на об'єкта промислової власності – права на винаходи, промислові зразки, товарні знаки і знаки обслуговування, ноу-хау; авторські права – виняткове право на видання; публічне чи інше використання творів науки, літератури і мистецтва; права користування землею та іншими природними ресурсами; програмне забезпечення комп'ютерної техніки; організаційні витрати, проблеми в зв'язку зі створенням спільних підприємств чи акціонерних товариств, якщо вони вказані в установчих документах як частина вкладу в статутний фонд.

У світовій практиці об'єктом нематеріальних активів виступає і така категорія, як гудвіл – ціна фірми, яка об'єднує сукупність факторів переваг даної фірми над іншими (рівень професіоналізму управлінської команди, ділові зв'язки, репутація), або франшиза.

Нематеріальні активи можуть придбаватися за рахунок грошових внесків учасників (вітчизняних і іноземних), доходів, що отримуються від реалізації продукції, робіт чи надання послуг, а також від інших видів господарської діяльності, наприклад доходів від цінних паперів, кредитів банку. Такі активи є довгостроковими витратами підприємства і повинні давати дохід, а тому враховуватися на балансі підприємства до тих пір, поки є дохідними.

Якщо це не так – витрати на такі активи перетворюються в статтю, яка приносить збитки.

З підприємства нематеріальні активи вибувають у результаті списання, продажу іншим особам (фізичним і юридичним), безоплатної передачі, а також вкладення в статутний фонд іншого підприємства.

Фонди обігу

Це частина виробничих оборотних коштів підприємства, які функціонують у сфері обігу, а також кошти постачальних, збутових і торгових організацій. Фонди обігу підприємств включають: готову продукцію на складі (призначену для реалізації) і відвантажену покупцям, але ще не оплачену ними (знаходиться в дорозі), грошові кошти в касі і на розрахунковому рахунку, в акредитивах, дебіторську заборгованість, ресурси і кошти, які використовуються для постачання і збуту готової продукції (необхідні для її збереження, реалізації).

На підприємствах повинні створюватися умови для зосередження основної суми оборотних коштів у сфері виробництва. Однак часто мають місце випадки, коли питома вага фондів обігу невиправдано зростає за рахунок збільшення залишків готової продукції на складах, подовження часу перебування відвантаженої продукції в дорозі, що означає невиробниче витрачення матеріальних цінностей і грошових коштів, їх виключення зі сфери виробництва і споживання. Підприємства повинні бути зацікавлені в скороченні строків реалізації готової продукції і прискорення обігу грошових документів, бо це веде до прискорення обігу оборотних коштів і підвищує ефективність їх використання.

В економіці виділяють і фонди невиробничого призначення. До них належить сукупність матеріально-речових цінностей, які обслуговують невиробничу сферу і не беруть участь у виробничому процесі. Це будинки з обладнанням і інвентарем, гуртожитки, готелі, поліклініки, стадіони, дитячі садки і ясла, бані, пральні, перукарні, клуби, бібліотеки й інші установи.

В умовах соціальної спрямованості розвитку економіки роль фондів невиробничого призначення в задоволенні суспільних потреб суттєво зростає, їх раціональне використання сприяє задоволенню соціальних потреб трудових колективів і всього населення.

На підприємстві з метою отримання прибутку використовується частина інтелектуальної власності. Вона називається промисловою власністю. З приводу передачі права використання інтелектуальної власності оформляються юридичні документи, в яких вказуються економічні умови, виставлені і прийняті партнерами.

Дозвіл діяльності в певних сферах чи на торгівлю за обумовлену винагороду юридичним чи фізичним особам, виданий державними органами, називається ліцензією. Одна зі сторін ліцензійної згоди, особа, що придбаває ліцензію, – ліцензіат – виступає в якості покупця ліцензії.

Для ліцензіата придбання ліцензії може бути значно дешевше виконання робіт своїми силами і засобами. Розрізняють три види ліцензій: проста, яка дає ліцензіату право на використання самому винаходу, технічних знань або видавати аналогічні ліцензії іншим зацікавленим особам; виняткова ліцензія, яка передбачає монопольне право ліцензіата використовувати технологію чи винахід на даній території; і повна, коли ліцензіату переходять всі майнові права, що витікають з предмета ліцензії на весь термін дії ліцензійної угоди, в цьому випадку ліцензіар відмовляється на цей термін від її самостійного використання.

Ліцензію на передання патенту без відповідного ноу-хау називають патентною.

Термін "ліцензія" вживається також у відношенні документа, який дає право на ведення якої-небудь діяльності (будівництво, освоєння місць покладів корисних копалин), на відстріл диких тварин.

Існує і зовнішньоекономічне ліцензування. Це спеціальний дозвіл, отриманий від державних установ на ввезення, вивезення і транзит яких не дозволяється. Така ліцензія видається компетентними державними органами і є однією із форм державного контролю за експортом і імпортом товарів, витрачанням іноземної валюти. Складовим елементом зовнішньоекономічної ліцензії є встановлення централізованого контролю над вивезенням і ввезенням ряду товарів у рамках певних кількісних і вартісних квот упродовж певного періоду часу – конгентування експорту та імпорту.

Розрізняють зовнішньоекономічне ліцензування: генеральне – дозволи на експорт і імпорт товарів, що видаються, як правило, на строк до одного року; і разове – дозволи учасникам зовнішньоекономічних зв'язків на експорт і імпорт на кожну окрему операцію на термін, необхідний для її здійснення, але не більше одного року.

Вимоги про ліцензування е обов'язковими для всіх учасників зовнішньоекономічної діяльності. Ліцензування встановлюється для всіх чи деяких товарів і може розповсюджуватися на торгівлю з усіма чи окремо взятими країнами.

Для отримання прибутку підприємства можуть використовувати і ноу-хау (знаю як), це незахищені охоронними документами (патентами) і неопубліковані дані і досвід науково-технічного, управлінського, комерційного та іншого характеру, які являють собою комерційну цінність і можуть бути предметом угоди, який скріплюється відповідним договором. На відміну від секретів виробництва, ноу-хау не патентується, тому що в значній своїй частині складається із певних заходів, навиків, умінь. Ноу-хау певного виробничого процесу є власністю тієї чи іншої фірми і відповідно стає предметом купівлі-продажу. Як правило, Н-Х певного виробничого процесу в якості товару є супутником продажу патентів і ліцензій, але може реалізуватись і самостійно.

Придбання Н-Х разом з купівлею ліцензій полегшує і здешевлює налагодження виробництва, забезпечує більш повну передачу виробничих секретів, участь фахівців фірми-продавця в налагодженні і контролі за процесом виробництва. Н-Х – багатозмістовне поняття, і форми його розповсюдження здійснюються перш за все через укладання ліцензійної угоди, в яку зазвичай включається умова про нерозголошення ноу-хау і в період дії угоди, і після її закінчення, що повинно гарантуватися покупцем.

В окремих випадках ноу-хау продають за спеціальним договором.

Передавання інформації типу Н-Х може відбуватися в наступній формі: проекти, креслення, схеми, техніко-економічні обгрунтування, методики, розрахунки, формули, усна інформація і показ, у процесі якого сповіщаються дані, передаються окремі моменти процесу роботи, технічні зразки, в результаті ознайомлення з якими можна розкривати закладені в них конструктивні рішення.

Винаходом признається нове і таке, яке має суттєві відмінності, технічне рішення задачі в будь-якій сфері виробничої діяльності.

Патент має два визначення. Перше: патент – це свідоцтво, що видається винахіднику і засвідчує його авторство і виняткове право на винахід. Друге визначення: патент – це документ, що надає право на певну діяльність.

Слово "мито" (збір) має кілька означень. Мито – грошові збори, що держава збирає з громадян, підприємств, установ і організацій за певні види послуг. Найбільше розповсюдження мають митні і державні збори.

Митний збір збирається митниками з товарів і майна, що провозиться з-за кордону. Залежно від економічного змісту збори поділяють на наступні види: фіскальні – для збільшення доходів державного бюджету. Ними обкладаються споживчі товари, що виробляються в країні і не мають замінників; протекціоністські – для захисту вітчизняної промисловості від завезення в країну іноземних товарів; преференційні – коли ввозяться товари з метою заохочення імпорту; дискримінаційні – коли встановлюються в підвищеному розмірі для якої-небудь держави (товару) з метою обмеження імпорту; вирівнюючі – для вирівняння цін імпортних товарів з цінами товарів вітчизняного виробництва, беруться з імпортних товарів додатково до основного мита; компенсаційні – використовуються у випадку ввезення в країну товарів, при виробленні яких застосовуються субсидії; антидемпінгові – коли є протидія експорту з тих країн, де відбувається товарний демпінг за рахунок надання державою експортних премій.

Існують ще збори: статистичний, гербовий, ліцензійний, санітарний. З точки зору об'єкта мита класифікуються на ввізні, вивізні і транзитні.

Антидемпінгові мита – це додаткові імпортні мита на товари, які експортуються за цінами нижче нормативних на світовому або внутрішньому ринку. Товарний знак – оригінально оформлене графічне зображення або оригінальна назва, особливе сполучення цифр, літер чи слів, фірмове ім'я, зареєстроване у встановленому порядку, тобто юридично захищене. Основні до нього вимоги; індивідуальність, простота і пізнаваність, наближеність для споживачів, можливість офіційної його реєстрації. Він не може бути схожим на вже заявлені і зареєстровані товарні знаки, не повинен мати своїми елементами геральдичні позначення (емблеми, герби, або прапори держав), географічні назви, описання товарних властивостей виробу, тому що не може бути об'єктом виняткової власності.

Спеціальний знак (символ, рисунок, знаковий колір) підприємства іноді називають фірмовим знаком; персоніфіковану (коли має місце перенесення властивостей живих предметів на неживі) торгову марку називають товарним образом.

Фірмове ім'я або знак, товарний образ, їх поєднання, юридична захищеність (позначається літерою R у колі) називають торговим знаком. Товарні знаки і знаки обслуговування – позначення для того, щоб відрізняти продукцію різних виробників чи тих, хто надає послуги, різних організацій.

Для позначення особливих властивостей виробу використовуються назви місць походження товарів. Вони сприяють збереженню і розвитку традиційних виробництв і промислів, які відображають самобутню і неповторну історію, культуру народів і національностей.

Слід мати на увазі, що активне функціонування товарних знаків і назва місць походження товарів, які з'являються виразниками ринкової економіки, можливі тільки в разі насичення ринку товарами. Якраз при цій умові стає необхідним для виробника використання всіх засобів для просування, пропонування і реалізації своїх товарів, а для споживача – засобів, здатних дати йому можливість економити час і орієнтуватися в безлічі різноманітних виробів при їх придбанні.

Товарний знак і назва місць походження товарів є активним засобом конкуренції. Товарний знак довго зберігає у споживачів інтерес передусім саме до образу і позиції товару у свідомості покупця серед безлічі конкуруючих між собою товарних знаків.

Всі ці інструменти конкуренції мають особливу актуальність у розвитку зовнішньоекономічних зв'язків, коли вони можуть бути відмінними засобами проникнення на зовнішній ринок і укріплення на ньому позицій фірми.

Все це забезпечує підприємству відомість, товарові – конкурентну позицію, збільшує клієнтуру покупців.

Франчайзинг – це комплексна підприємницька ліцензія, система договірних відносин між великими фірмами і малими, яка передбачає право використання технології, фірмової назви, право володаря, комерційної інформації, що охороняється, а також інших об'єктів виняткових прав.

Для передачі цих прав найчастіше створюється мала фірма. Вона отримує право виробляти певні товари і збувати їх, а також надавати послуги під торговою маркою великої фірми на конкретному ринку. Велика відома фірма як би дає малій ліцензію.

При цьому користувач виступає як самостійний виробник. Він є юридичною особою, має свій розрахунковий рахунок, самостійний баланс, тобто веде справу на повну матеріальну відповідальність.

Як правило, правовласник складає договори не з одним, а з кількома користувачами. Створена мережа промислових і торгових підприємств знаходиться в тісній залежності від правовласника по договірних зобов'язаннях, по яких залежна фірма зобов'язується додержуватися всіх правил виробництва і торгівлі, які встановились правовласником. Відносини складаються на платній основі.

Договір може передбачати виплату правовласнику винагороди у формі фіксованих разових чи періодичних платежів, відрахувань від виручки, націнки на оптову ціну товару, які передаються правовласнику для перепродажу або в якійсь іншій формі.

Правовласник зобов'язаний:

  • – передати користувачеві технічну і комерційну документацію, надати інформацію, необхідну для праці, і проінструктувати користувача і його працівників по питаннях наданих прав;
  • – оформити і видати користувачеві передбачену договором ліцензію;
  • – забезпечити реєстрацію договору комплексної підприємницької ліцензії;
  • – надавати користувачеві постійну технічну і консультативну підтримку, включаючи навчання і підвищення кваліфікації;
  • – контролювати якість товарів (робіт, послуг), які виробляє користувач, на основі договору комплексної підприємницької діяльності.

Відповідно до договору франчайзингу, користувач зобов'язаний:

  • – фірмову назву і комерційне позначення правовласника використовувати тільки відповідно до умов договору;
  • – забезпечувати відповідність якості товарів і послуг правовласника;
  • – дотримуватися інструкцій і вказівок правовласника;
  • – надавати покупцям всі додаткові послуги, які надає правовласник;
  • – зберігати таємниці і конфіденційну інформацію правовласника;
  • – інформувати покупців про те, що атрибути правовласника використовуються відповідно до ліцензії.

За вимогами до якості продукції правовласник відповідає на рівні користувача. Якщо користувач не порушував правил договору, то він має право на повторне складання договору на тих же умовах на новий строк.

Гудвіл – цінність фірми чи показник ділової репутації, який охоплює ціле коло ринкових понять про прибутковість і пошану, вигідність розташування, ділові зв'язки, досвід роботи. Цінність фірми визначається в момент продажу як різниця між ринковою вартістю і бухгалтерською вартістю по балансу підприємства.

Склад довгострокових фінансових вкладень:

  • – участь у статутному капіталі інших суб'єктів господарювання;
  • – інвестиції в інші підприємства та організації;
  • – позики на строк більше року.

Загальноекономічний склад оборотних коштів можна подати в наступній класифікації:

  • – запаси сировини, матеріалів, палива, покупних виробів;
  • – тварини для вирощування та відгодівлі;
  • – малоцінні та швидкозношувані предмети;
  • – незавершене виробництво;
  • – готова продукція і товари для перепродажу;
  • – витрати майбутніх періодів;
  • – аванси і завдатки видані;
  • – дебіторська заборгованість;
  • – короткострокові фінансові вкладення і цінні папери;
  • – грошові кошти.

Оборотний капітал – це найбільш динамічна і така, що швидко змінює свої розміри, частина активу балансу. Всередині цього розділу балансу статті розташовані від найменш ліквідних до найбільш ліквідним або навпаки.

Матеріально-виробничі запаси включають запаси палива, сировини, матеріалів, напівфабрикатів, незавершене виробництво і нереалізовану готову продукцію. В балансі ці компоненти враховуються за ціною придбання (собівартості). Упродовж року ціна придбання палива, сировини, матеріалів коливається. Питання оцінки запасів важливе при визначенні вартості сировини і матеріалів у загальному обсязі продукту фірми, що безпосередньо пов'язане з підрахунком розміру обкладеного податком прибутку. Залишок запасів на кінець періоду може бути підрахованим трьома способами.

  • 1. FIFO – запаси враховуються по вартості першої придбаної одиниці товару;
  • 2. LIFO – запаси враховуються по вартості останньої придбаної одиниці товару.
  • 3. Середньозважені – середня із вартості всіх товарів, які мають бути реалізовані упродовж періоду.

При зростанні ринкових цін підрахунок по FIFO забезпечує відображення в обліку більш низької собівартості отриманих зі складу товарів і більш високого прибутку від їх реалізації, ніж підрахунок LIFO, але утруднює поповнення запасів.

Малоцінні і швидкозношувані предмети за своїм економічним змістом відносяться до основного капіталу, тому що не витрачають своєї натурально-речової форми. Однак складність обліку, руху і списання є причиною віднесення їх до оборотного капіталу. Критеріями взяті два показники; строк служби менше року і вартість нижче нормативу, який встановлюється Міністерством фінансів.

Аванси і завдатки, видані в рахунок витрат майбутніх періодів, відображаються як поточні активи. Це всі види зроблених авансових платежів, по яких підприємство сплачує витрати майбутніх періодів.

Дебіторська заборгованість або рахунки до одержання показують стан розрахунків з покупцями та іншими дебіторами, час з моменту відвантаження продукції до Платежу обумовлюється в контракті чи передбачається нормативними документами як елемент державного регулювання проблеми платежів. Між тим практика показує, що деякі покупці не в змозі погасити свої борги упродовж цього строку. Тому фірма окремою стрічкою виділяє сумнівні борги, які вираховуються з загальної суми дебіторської заборгованості.

Стаття "цінні папери" свідчить про вартість цінних паперів інших фірм, які знаходяться в активах даного підприємства. Ці папери скупляються не з метою довгострокового інвестування, а для перепродажу. Ця частина поточних активів володіє високим ступенем ліквідності, є способом існування надлишку грошей у доволі надійних резервах, що приносять дохід. Цінні папери враховуються в балансі або по ціні купівлі, або по ринковій ціні в залежності від того, яка з них нижча.

Готівка – це вільні грошові кошти в касі чи на поточних рахунках у банку. Величина готівки визначається господарською необхідністю і зводиться до можливого мінімуму тому, що ця частина фінансових ресурсів не приносить безпосереднього прибутку і є небезпека заморожування капіталу.

Друга половина балансу – пасиви, тобто джерела фінансування майна, подана двома частинами: власний і запозичений капітал. У час створення підприємства власні кошти – це статутний капітал. Під час розвитку підприємства він поповнюється новими вкладами власників чи реінвестованим прибутком, отриманим на самому підприємстві за результатами фінансового року. Термін "статутний капітал" може не згадуватися, а основна частина власних коштів буде подана словом "капітал". Капітал – це гроші, які внесли акціонери, викупивши акції акціонерного товариства. Капітал – це власність учасників товариства з обмеженою відповідальністю. Капітал – це власність держави, якщо вона виступає тільки одним власником майна підприємства. Капітал – це власність приватної фізичної особи, якщо йому чи сім'ї належить підприємство.

Чисті активи – це вартість майна, придбаного за рахунок власного капіталу. Чисті активи визначаються як різниця між вартістю всіх активів і загальною сумою зобов'язань по балансу підприємства.

Відповідно до діючого законодавства держави і статуту підприємства, можуть створюватися різні фонди за рахунок прибутку, амортизації чи собівартості. Залишок не по фондах також включається в пасив балансу як джерело власних коштів підприємства.

Бухгалтерська вартість підприємства – це чисті активи по балансу. Ринкова вартість підприємства встановлюється в момент продажу і може відрізнятися від бухгалтерської вартості.

Запозичені кошти мають три групи заборгованості:

  • – довгострокові позики;
  • – короткочасові запозичення;
  • – короткострокова заборгованість (поточні пасиви). Зміст цих статей балансу викладено у відповідних розділах цього розділу – довгострокове фінансування і кредитування господарської діяльності.

Чисті оборотні активи – це різниця між вартістю оборотного капіталу і короткостроковими зобов'язаннями. Термін введений для оцінки ступеня ліквідності підприємств окремих організаційно-правових форм. Він показує відносно реальну суму їх власних коштів. їх вартість на певну дату можна одержати із виразу , де – загальна величина активів підприємства; А| – вартість активів, які виключаються із рахунку (див. нижче); - цільове фінансування (із пасиву балансу); і – довгострокові і короткострокові пасиви (розділи пасиву балансу); і – доходи майбутніх періодів і фонд споживання (однойменні статті активу балансу). До активів, які включаються із рахунку Аі відносять: активи нематеріальні, які не використовує товариство в основній діяльності і які не дають доходу; які не мають документально підтверджених витрат, пов'язаних з їх (активами) придбанням; які не мають документального підтвердження права (патенти, ліцензії, акти, договори) на їх володіння; власні акції, куплені в акціонерів по балансовій вартості; заборгованість замовників по їх вкладах у статутний фонд.

У випадках, коли статутний капітал менший від чистих активів Ач, то підприємство повинно зменшити його на ту різницю, яка має значення, тому що у нього достатньо коштів для такого розміру. А у випадку, коли встановлений мінімальний розмір статутного капіталу менший від чистих активів, товариство повинно прийняти рішення про свою ліквідацію.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >