< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Стандартизація і сертифікація продукції

У підвищенні якості продукції особливо важливу роль відіграють її стандартизація і сертифікація. В нашій країні правові та організаційні засади стандартизації спрямовані на забезпечення єдиної технічної політики в цій сфері, регулюються Законом України "Про стандартизацію" (червень 2014 р.).

Відповідно до згаданого Закону стандартизація визначається як діяльність, що полягає в установленні положень для загального та неодноразового використання щодо наявних чи потенційних завдань і спрямована на досягнення оптимального ступеня впорядкованості у певній сфері[1].

Основними принципами і метою стандартизації є забезпечення безпеки для життя та здоров'я людини, тварин, рослин, охорона здоров'я; сприяння усуненню технічних бар'єрів у торгівлі; врахування сучасних досягнень науки і техніки, а також стану національної економіки; забезпечення участі в розробці стандартів юридичних та фізичних осіб – розробників, виробників, споживачів; добровільність вибору виробниками видів стандартів при виробництві продукції чи її постачанні; пріоритетності прямого впровадження в Україні міжнародних і регіональних стандартів; дотримання міжнародних та європейських правил і процедур стандартизації.

Результатом стандартизації є нормативні документи в даній сфері. Вони встановлюють правила, загальні принципи чи характеристики різних видів діяльності або їх результатів. Такими нормативними документами є стандарт, кодекс усталеної практики і технічні умови.

Стандарт[2] – нормативний документ, заснований на консенсусі, прийнятим визнаним органом, що встановлює для загального і неодноразового використання правила, настанови або характеристики щодо діяльності чи її результатів, і спрямований на досягнення оптимального ступеня впорядкованості в певній сфері.

Іншими словами, стандарт встановлює вимоги, умови, характеристики, правила, властивості, яким повинна відповідати відповідна продукція (товари), послуги, певні виробничі процеси тощо.

Стандарти є тим зразком, еталоном якості, до якого повинні прагнути виробники. Водночас саме стандарти встановлюють межу якості, нижче якої продукція (роботи, послуги) вважається некондиційною, тобто нестандартною.

Стандарти передбачають також диференціацію продукції за якістю: категорії, класи, гатунки, відповідно до яких здійснюється матеріальне стимулювання виробників. Дотримання вимог стандартів забезпечує виробництво продукції, що відповідає кращим вітчизняним і зарубіжним зразкам, її конкурентоспроможність на світовому ринку, вдосконалення номенклатури виробів, підвищення рівня уніфікації, охорону навколишнього середовища і здоров'я людини.

Кодекс усталеної практики[3] (зведення правил) – це документ, що містить рекомендації щодо практик чи процедури проектування, виготовлення, монтажу, технічного обслуговування, експлуатації обладнання, конструкції чи виробів.

Як бачимо, кодекс усталеної практики не стосується безпосередньо продукції, а регламентує процес її виготовлення. Він може бути самостійним стандартом або його частиною, або окремим документом.

Технічні умови[3] – це нормативний документ, що встановлює технічні вимоги, яким повинні відповідати продукція, послуги чи процеси та визначає процедури, за допомогою яких може бути встановлено, чи дотримані такі вимоги.

Технічні умови регулюють відносини між виробником і споживачем (замовником) продукції і регламентують вимоги до якості тих її видів, для яких державні та галузеві стандарти ще не розроблені. Це стосується нових видів продукції на період їх освоєння виробництвом і розробки для них стандартів. Технічні умови (ТУ) є зареєстрованим зобов'язанням виробника виробляти і вводити в обіг на споживчому ринку продукцію, яка відповідає задекларованим вимогам. Це важлива обставина, бо дає змогу державі контролювати відповідність продукції таким вимогам. Останні, будучи закладеними в ТУ на продукцію, повинні бути не нижчими від тих, що є обов'язкові і передбачені вітчизняним законодавством чи вітчизняними стандартами.

Залежно від рівня суб'єкта стандартизації, який приймає чи схвалює нормативні документи в сфері стандартизації, розрізняють такі їх види:

національні стандарти та кодекси усталеної практики, прийняті національним органом стандартизації;

стандарти, кодекси усталеної практики та технічні умови, прийняті підприємствами, установами та організаціями, що здійснюють стандартизацію. Вказані види стандартів повинні відповідати вимогам ринку, сприяти розвитку вільної торгівлі і підвищенню конкурентоспроможності вітчизняної продукції;

міжнародні (регіональні) стандарти – стандарти, що прийняті Міжнародною організацією зі стандартизації та доступні до широкого кола споживачів. Ці стандарти можуть впроваджуватися як національні за умови їх прийняття центральним органом виконавчої влади у сфері стандартизації.

Міждержавний стандарт1 – регіональний стандарт, передбачений Угодою про проведення узгодженої політики в галузі стандартизації, метрології і сертифікації від 13 березня 1992 р. і прийнятий Міждержавною радою зі стандартизації, метрології і сертифікації.

Стандарти підприємств. Окремими підприємствами можуть розроблятися стандарти на продукцію (роботи, послуги), що використовуються та є обов'язковими в тому господарстві, яке його розробило і впровадило. Наприклад, у сільськогосподарських підприємствах можуть бути розроблені стандарти на виконання окремих технологічних операцій (оранки, посіву, збирання, формування густоти рослин тощо) або на окремі види проміжної сільськогосподарської продукції, що використовується для виробничого споживання (наприклад, корми).

Стандарти, кодекс усталеної практики, технічні умови періодично уточнюються, удосконалюються з урахуванням нових досягнень наукового техніко- технологічного прогресу і сучасних вимог споживачів.

Стандарти перших двох видів застосовуються на добровільних засадах. Проте згідно з Законом України "Про стандартизацію" їх застосування в цілому чи окремих положень цих стандартів стає обов'язковим для всіх суб'єктів господарювання, якщо це передбачено в технічних регламентах чи інших нормативно- правових актах.

Технічний регламент – це нормативно-правовий акт, затверджений рішенням Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, спільними або окремими рішеннями європейських законодавчих органів – Європейською Комісією, Європейською Радою, Європейським Парламентом. Законом України "Про основні принципи та вимоги до безпечності та якості харчових продуктів" (липень 2014 р.) передбачено, що технічним регламентом визначаються характеристики продукції або пов'язані з нею процеси чи способи виробництва, а також вимоги до послуг, дотримання яких є обов'язковим. Це насамперед захист життя, здоров'я та майна людини, захист тварин і рослин, охорона довкілля, безпека продукції, процесів і послуг, усунення загрози для національної безпеки країни тощо[5].

Стандарти також обов'язкові для учасників угоди щодо розроблення, виготовлення чи постачання продукції, якщо в ній є посилання на певні стандарти. Вони можуть бути обов'язковими і для виробника чи постачальника продукції, якщо він склав декларацію про відповідність продукції певним стандартам чи застосував позначення цих стандартів у її маркуванні, а також у разі отримання ними сертифіката щодо дотримання вимог стандартів.

Станом на кінець 2014 р. в Україні потрібно було б провести ще значну роботу щодо впровадження нових стандартів, їх гармонізації зі стандартами ISO 9000. За даними Д. Ф. Крисанова, на початок 2010 р. стандарти та інші нормативні документи зі стандартизації, що відносяться до сільського господарства, включають 1345 найменувань. Проте з них гармонізовано з міжнародними (в основному європейськими) стандартами лише 368 найменувань, або 27,4 %; по харчовій промисловості – відповідно 3167 і 475 найменувань (15 %). Тому в практиці на цьому етапі широко використовуються ДСТУ – негармонізовані державні стандарти України і навіть ГОСТ – стандарти колишнього СРСР.

Наведемо приклад діючого у 2014 р. стандарту на молоко коров'яче, який був введений у 1998 р. (з наступними змінами і доповненнями) з метою істотного підвищення якості цієї продукції. За вимогами стандарту молоко при закупівлі підрозділяється на чотири гатунки: екстра, вищий, перший і другий. Молоко повинно бути одержано від здорових корів, охолодженим і профільтрованим. Стандартом регламентується тривалість зберігання молока у виробника до закупівлі. Вона не повинна перевищувати 24 год за температури зберігання не вище 4 °С, 18 год – за температури 6 °С і 12 год – за температури не вище 8 °С. Молоко оцінюється за такими показниками якості: густина, кислотність, загальне бактеріальне обсіменіння, вміст соматичних клітин, чистота (наявністю механічних домішок), вміст жиру і білка. Густина молока не повинна бути меншою 1027 кг/м3 за температури 20 °С або відповідати точці замерзання - 0,52 °С. Якщо показники густини менші за зазначений рівень, це свідчить про наявність у молоці домішок води.

Кислотність – важливий показник, що характеризує технологічну якість молока, можливість його використання для виробництва таких цінних продуктів, як сири. Для екстра та вищого і першого гатунків молока кислотність повинна бути в межах 16 – 17 і ≤ 19 °Т (Тернера), для другого < 20 °Т.

Даним стандартом підвищені вимоги до бактеріальної забрудненості молока, хоч вони поки що поступаються за рівнем вимог, що застосовуються в країнах ЄС. Для екстра ґатунку цей показник якості не повинен перевищувати 100 тис. бактерій на 1 см3, вищого – 300, першого – 500 та другого – не більше 3 тис. (у країнах ЄС – не більше 100 тис.). Для забезпечення цього показника якості слід пам'ятати, що в охолодженому до 10 °С молоці бактерії практично не розвиваються протягом 12 год, а при охолодженні зразу після доїння до 4 °С – 48 год.

Масова частка сухих речовин для молока екстра і вищого ґатунку повинна становити не менше 11,8 %, для першого – 11,5 і для другого – 10 %.

До даного стандарту включені вимоги до обмеження вмісту в молоці соматичних клітин (епітеліальних клітин, молозива тощо), оскільки вони істотно погіршують його технологічність. Загальна кількість цих клітин для екстра і вищого ґатунку не повинна перевищувати 400 тис. на 1 см3, для першого і другого ґатунку – відповідно 600 і 800 тисУсм3 (у країнах ЄС, наприклад, у Німеччині, – не більше 300 тис., у Франції залежно від ґатунку – 100 – 500, Великобританії – 50 – 250 тис./см3).

До стандарту, що розглядається, включені вимоги до вмісту в молоці білка і жиру як важливих показників, що характеризують біологічну повноцінність даного продукту. їх базисна величина встановлена на рівні відповідно 3 і 3,4 %, в країнах Заходу – 3,2 і 3,6 %. Вміст білка і жиру залежить від генетичних особливостей тварин і рівня їх годівлі. З підвищенням вмісту білка і жиру понад встановлені базисні норми підприємствам – виробникам ціна на молоко підвищується відповідно до розглянутої в темі 17 методики, або ж вона знижується, якщо їх вміст менший за вказані норми.

Сертифікація – це процедура, за допомогою якої визнаний у встановленому порядку орган документально засвідчує відповідність продукції, систем якості, систем управління якістю, систем управління довкіллям, персоналу встановленим законодавством вимогам. Сертифікація є важливою ланкою управління якістю продукції. В Україні питання сертифікації продукції регулюється Законом України "Про підтвердження відповідності" (травень 2001 р.).

Підтвердження відповідності – це діяльність, наслідком якої є гарантування того, що продукція, системи якості, системи управління якістю, системи управління довкіллям відповідають встановленим законодавством вимогам.

В Україні сертифікація здійснюється в Єдиній державній системі сертифікації і стандартизації УкрСЕПРО, яку створено відповідно до вимог нормативних документів ISO/IEC (координує її діяльність Держстандарт України). Призначена для здійснення добровільної та обов'язкової сертифікації продукції, процесів і послуг.

Згідно з цією системою за критерієм об'єкта сертифікації вирізняють такі її види: а) сертифікацію продукції; б) атестацію виробництва, що здійснюється для забезпечення стабільного рівня якості продукції; в) сертифікацію систем якості, що здійснюється на предмет підтвердження її відповідності вимогам міжнародних стандартів ISO серії 9000.

Кабінет Міністрів України затверджує нормативно-правовий акт – Технічний регламент з підтвердження відповідності, в якому міститься: опис видів продукції, що підлягає обов'язковому підтвердженню відповідності; вимоги безпеки для життя та здоров'я людини, тварин, рослин, а також майна та охорони довкілля; процедури підтвердження відповідності цим вимогам; правила маркування і введення продукції в обіг.

Із введенням в дію цього нормативно-правового акта спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у сфері підтвердження відповідності офіційно публікує перелік національних стандартів, добровільне застосування яких виробником чи постачальником сприймається як доказ відповідності продукції вимогам технічних регламентів.

Існують суттєві відмінності підтвердження відповідності в законодавчо регульованій сфері (сфера, в якій вимоги до продукції та умови введення її в обіг регламентуються законодавством) і в законодавчо нерегульованій сфері. В першій з них підтвердження відповідності є обов'язковою для виробника і постачальника, а в другій – на добровільних засадах.

Відповідність продукції вимогам законодавства засвідчується декларацією про відповідність, або сертифікатом відповідності. Декларацію про відповідність продукції складає виробник, якщо це передбачено технічним регламентом із підтвердження відповідності на цей вид продукції. При цьому виробник повинен надати органам, що здійснюють державний нагляд у сфері підтвердження відповідності, необхідну документацію, яка підтверджує об'єктивність декларування.

Сертифікація в законодавчо регульованій сфері проводиться за тими видами продукції і згідно з вимогами, які передбачені технічним регламентом з підтвердження відповідності. Сертифікацію здійснюють акредитовані спеціально уповноважені органи з сертифікації.

У разі позитивного рішення цей орган видає виробникам сертифікат відповідності – документ, який підтверджує, що продукція, системи управління якістю, системи якості, системи управління довкіллям, персонал відповідають встановленим вимогам конкретного стандарту чи іншого нормативного документа, визначеного законодавством.

Сертифікат УкрСЕПРО – це документ, який підтверджує, що продукція відповідає законодавчо встановленим вимогам стосовно її якості і безпеки та внесена до реєстру сертифікованої продукції на території України.

Виробник чи постачальник зобов'язаний наносити на продукцію національний знак відповідності в законодавчо регульованій сфері і тим самим засвідчувати відповідність позначеної ними продукції вимогам технічних регламентів. У разі підтвердження відповідності уповноваженим органом із сертифікації до національного знака відповідності додається ідентифікаційний номер цього органу.

У законодавчо нерегульованій сфері виробник може складати декларацію про відповідність за власною ініціативою. Це ж стосується сертифікації продукції. Вона здійснюється на договірних засадах між виробником чи постачальником і органом із сертифікації.

Провідну роль у галузі метрології, сертифікації та стандартизації в Україні відіграє Державне підприємство "Всеукраїнський державний науково-виробничий центр стандартизації, метрології, сертифікації і захисту прав споживачів" (ДП "Укрметртестстандарт"), система управління яким сертифікована (сертифікат на систему управління якістю зареєстрований у реєстрі системи сертифікації УкрСЕПРО 2005 р.) на надання послуг з виконання замірів і метрологічного контролю, стандартизації, випробувань і сертифікації продукції, сертифікації послуг, персоналу, систем управління якістю, систем управління навколишнім середовищем і систем управління безпеки харчових продуктів на відповідність ДСТУ 9001-2001.

Цим підприємством запроваджено з початку 2012 р. власний знак відповідності на різні види продукції, у тому числі і продовольчі товари, який свідчить, що ДП "Укрметртестстандарт" перевірило відповідну продукцію і підтверджує, що вона відповідає вимогам законодавства і нормативних документів, чинних в України.

Знак відповідності – це композиція з літер латинського алфавіту UCSM, що є абревіатурою англомовної історичної назви підприємства Ukraine Centre of Standartization and Metrology) і зображується так:

Доцільність запровадження знаку відповідності зумовлена тим, що в даний час істотно скорочений перелік продуктів, який підлягає обов'язковій сертифікації (у такому переліку залишилося в 2014 р. лише алкогольні напої, дитяче харчування і тютюнові вироби), а тому споживачам важко зорієнтуватися у виборі якісної продукції. Наявність на продукції Знака відповідності полегшує такий вибір і допомагає виробникові конкурувати на вітчизняному ринку. Адже знак засвідчує, що обраний товар відповідає показникам, які задекларовані виробником.

Станом на кінець 2013 р. право маркувати свою продукцію Знаком відповідності здобули вісім українських підприємств. Для одержання такого права виробник повинен підтвердити відповідність своєї продукції встановленим вимогам через випробування її в лабораторіях ДП "Укрметртестстандарт", мати запроваджену систему управління якістю та безпеки продукції, що відповідає міжнародним стандартам.

Зрозуміло, що запровадження Знака відповідності лише започатковано і невідомо, наскільки цей захід набуде поширення в Україні. Є підстави вважати, що маркування продукції таким знаком відіграватиме позитивну роль під час вибору покупцем товару, стане об'єктивною рекомендацією якості та безпеки продукції.

Нині обов'язковою умовою виходу на міжнародний ринок є наявність у продавця сертифіката відповідності, що засвідчує відповідність продукції вимогам міжнародних стандартів ISO серії 9000, які поширені в світі і регулюють єдині всесвітні вимоги до систем якості фірм-постачальників.

Нині складається така ситуація, що фірми, які не володіють сертифікатом на систему якості, підтверджуючи тим самим її відповідність стандартам ISO серії 9000, майже не мають шансів на укладання більш-менш пристойного контракту і на участь у міжнародних тендерах, а їх товар оцінюється на світовому ринку значно (в рази) дешевше.

Проте станом на 2010 р., за даними Д. Ф. Крисанова, лише 302 підприємства харчової та тютюнової промисловості сертифікували системи управління якістю відповідно до вимог стандарту ISO 9001, вісім – відповідно до вимог стандарту ISO 14001,44 – до вимог стандарту ISO 22000, 98 – до вимог стандарту НАССР, два – до ISO 18001 і жодного – до вимог стандарту ISO 27000.

Крім того, потрібно брати до уваги, що забезпечення якості відповідно до стандартів ISO серії 9000 – це умова необхідна, але не завжди достатня для гарантії конкурентоспроможності товару, оскільки багато фірм, як ми уже зазначали, й далі вдосконалюють виробництво з орієнтацією на випуск товару з ще ліпшими якісними параметрами, ніж цього вимагають указані стандарти. Причому провідні компанії світу водночас орієнтуються на використання стандартів ISO 14000, основним предметом яких є система екологічного менеджменту EMS (Environmental Management System).

  • [1] У Законі України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України стосовно харчових продуктів" (2014 р.) стандартизація трактується так: "Стандартизація – діяльність по встановленню правил і характеристик з метою їх добровільного багаторазового використання, спрямована на досягнення впорядкованості у сферах виробництва і обігу продукції і підвищенні конкурентоспроможності продукції, робіт та послуг. Ця діяльність проявляється в розробці, опублікуванні та застосуванні стандартів".
  • [2] Визначення наведені відповідно до ст. 1 Закону України "Про стандартизацію".
  • [3] Визначення наведені відповідно до ст. І Закону України "Про стандартизацію".
  • [4] Визначення наведені відповідно до ст. І Закону України "Про стандартизацію".
  • [5] Технічний регламент може також містити вимоги до термінології, позначок, пакування, маркування чи стикування, які застосовуються до певної продукції, процесу чи способу виробництва. У разі відсутності технічного регламенту щодо певного об'єкта регулювання, затвердженого Верховною Радою або Кабінетом Міністрів України, застосовується (за наявності) технічний регламент Європейського Союзу.
 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >