< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Ґрунтово-екологічні ресурси, їх географічне розміщення

Неоднорідність ґрунтового покриву і кліматичних умов Степу зумовлює необхідність адекватного відношення до формування технологічних заходів при вирощуванні сільськогосподарських культур. Тобто мова йде про запровадження у кожній зоні, підзоні адаптивного рослинництва. З цього приводу ґрунтовий покрив Степу поділено на відносно однорідні й неповторні за якістю ґрунтів ареали географічного розміщення.

Для зонування степової території за ресурсами вологозабезпечення, природою грунтоутворення та родючістю ґрунтів використано відносний показник – гідротермічний коефіцієнт Селянинова (ГТК), який виражає співвідношення між кількістю опадів за період з середньодобовою температурою повітря вище 10°С, і сумою температур за цей період, помножене на 10.

Виділено три грунтово-екологічні зони: Північного Степу чорноземів звичайних, Південного Степу чорноземів південних і Сухого Степу каштанових ґрунтів та солонців. Зони поділяються на підзони.

Північний Степ поділяється на три підзони:

  • 1) північну недостатньо зволожену з ;
  • 2) північно-центральну помірну засушливу з ;
  • 3) південно-центральну засушливу з ;

Зона Південного Степу відрізняється помірно посушливим кліматом. Ця зона поділяється на дві підзони:

  • 1) суху;
  • 2) дуже суху.

Ґрунти Степу, їх агрономічна якість

Ґрунтом називається природне утворення у верхніх шарах земної кори, яке склалося в результаті перетворення верхніх шарів Літосфери (зовнішня тверда оболонка Землі) під дією води, повітря і живих організмів. Складається з твердої, рідинної (грунтовий розчин), газоподібної і живої (ґрунтова фауна і флора) частин.

Фізична структура, мінеральний склад, якісний і кількісний вміст комплексу специфічних органічних речовин (гумусу) визначають родючість ґрунтів. Показник родючості характеризує здатність ґрунту постачати рослинам воду, повітря і необхідні поживні речовини, на протязі всього періоду вегетації. Він є також акумулятором тепла і вологи. Результатом і відносним показником родючості є рівень урожайності культур в посівах на відповідному ґрунті.

Гумус (перегній) – складна органічна речовина, що пропитує верхні шари ґрунту і тісно зв'язаний з його мінеральними частинками. Сутність процесу утворення гумусу полягає в розкладанні (розпаді) рослинних залишків і утворені (синтезі) органічної речовини ґрунту, які супроводжуються безперервним накопиченням зольних і азотних елементів поживних речовин рослин. Як розпад так і синтез відбувається за участю безпосередньої дії ґрунтових мікроорганізмів.

Гумус є найціннішим багатством грунту, одним з найактивніших генераторів життя рослинного і тваринного світу на суші. Гумус – це живий відновний компонент ґрунту, позитивний баланс вмісту якого в ґрунті визначально залежить від господарської діяльності людини. Нажаль кількість його в результаті шкідливої діяльності на полях стабільно зменшується. В українських чорноземах вміст гумусу становить нині 3-6%, а ще в кінці XIX ст. становім 8-12 і навіть 16%. Природі для того щоб створити шар гумусу завдовжки один сантиметр потрібно 200-400 років при умові без втручання людини (Грицик В. та ін., 2009).

Кожна ґрунтово-екологічна зона степу характеризується певним типом ґрунтів, що відрізняються між собою за показниками агрономічної якості, а відтак і потенційною (природною) продуктивністю. Раціональне використання земельних ресурсів в адаптивному рослинництві можливе тільки за умови глибокого знання та врахування родючості ґрунтового покриву.

На території Степу сформувались три основні типи грунтів:

  • 1) чорноземи звичайні;
  • 2) чорноземи південні;
  • 3) каштанові ґрунти та солонці.

В основу виділення географічних зон і підзон степової території покладено типи природних умов, а за головний критерій прийнято типовий склад грунтового покриву. У структурі земельних ресурсів Степу найбільшу частку становлять чорноземні (80,3% у складі сільгоспугідь і 84,2% у складі ріллі), та каштанові (відповідно 7,4 і 8,0%) ґрунти. Досить поширені також лучно-чорноземні, лучно-каштанові, лучні солонцюваті ґрунти. За загально зумовленими ресурсами зволоження і відповідними властивостями чорноземні ґрунти поділяються на два типи – чорноземи звичайні і чорноземи південні.

Чорноземи звичайні формуються в умовах зони Північного Степу з ΓΤΚV-IX =0,68-0,89, характеризуються найбільш сприятливими водно-фізичними властивостями, найбільшою вологозабезпеченістю, а відтак і найвищою природною продуктивністю (табл. 1.2.1). Вміст гумусу становить 3,8-5,5%.

Чорноземи південні поширені у Зоні Південного Степу з ГТК = 0,61-0,67 і представлені одним слабо-гумусованим підтипом, вміст гумусу становить 2,7-4,0%. Особливістю чорноземів південних є рівнинність території поширення, що сприяє їх рослинницькому використанню. Чорноземні ґрунти характеризуються найвищим потенціалом родючості у світі.

Таблиця 1.2.1

Параметри природного потенціалу родючості ґрунтів Степу

Фізична глина, %

Вміст гумусу

ГТК по періодах вегетації

Опади ХІ-га

% у 0-30 см

т/га у

профілі

V-VII

VIII-IX

V-IX

ММ

% засвоєння

Чорнозем звичайний

36-40

3,3-3,8

325

0,95

0,77

0,88

140-160

52

41-45

2,8-3,1

240

0,77

0,60

0,70

140-160

58

56-60

5.3-5,5

500

0,95

0,68

0,84

120-140

65

Чорнозем південний

36-40

2,1-2,3

180

0,77

0,45

0,64

120-140

80

51-55

3,0-3,2

210

0,77

0,45

0,64

120-140

зо

Темно-каштановий фунт

41-45

2.0-2,3

160

0,69

0,45

0,59

120

72

61-65

3,1-3,3

210

0,75

0,44

0,63

140

72

Каштановий фунт

41-45

1,6-1,8

95

0,54

0,45

0,50

120-140

72

61-65

2,2-2,4

160

0,53

0,45

0,50

120-140

72

Каштанові грунти формуються у зоні Сухого Степу з ГТК = 0,45-0,60. За природними ознаками якості, ці грунти розподіляються на два підтипи: темно-каштанові мало гумусовані (2,3-3,3% гумусу в орному шарі) і каштанові солонцюваті дуже малогумусовані (1,6-2,4%).

Каштанові солонцюваті ґрунти у комплексі з солонцями поширені у дуже сухій підзоні Присивасько-Причорноморському регіоні з ГТК у період вегетації ярих культур (V-IX) 0,45-0,51. У профілі солонців каштанових чітко виражені ознаки солонцюватості, що разом з аридністю клімату значно погіршує їх умови для вирощування польових культур.

Серед усіх типів ґрунтів України найбільш поширені чорноземи, які займають біля 60% всіх земельних угідь країни і біля 30% їх світової площі. Чорноземи – національне багатство України, могутнє джерело відновлюваної життєдайної енергії. За оцінкою В.В. Докучаєва "чорнозем – це цар ґрунтів, він дорожчий за вугілля, дорожчий за золото" (В. Грицик та ін., 2009).

У структурі земельних ресурсів степової території частка чорноземів становить понад 80%. За умови глибокого знання якостей ґрунтів і наукового урахування їх при вирощуванні польових культур, зона

Степу може і повинна стати надійним регіоном стабільного виробництва якісної рослинницької продукції. Раціональному використанню земельних ресурсів допоможе розроблена вченими глибока і всебічна їх характеристика.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >