< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Управління охороною навколишнього середовища на підприємствах

Основними елементами системи управління охороною навколишнього середовища на підприємствах України виступають лімітування, ліцензування, сертифікація і паспортизація, які проводяться згідно екологічних вимог нормативної документації. Нинішні тенденції розвитку соціально-екологічних процесів вимагають удосконалення систем управління природокористуванням з урахуванням забезпечення екологічної безпеки, гармонійного поєднання соціально-економічних і еколого-містобудівних пріоритетів розвитку міст і прилеглих територій на основі ретроспективної й оперативної інформації про екологічну обстановку. Один із сучасних методів регулювання соціально-екологічних процесів – впровадження принципу "кращої доступної технології", щоб зблизити існуючу практику видачі дозволів на забруднення й оцінок якості середовища, на основі наукових ГДК з принципами сталого розвитку, який заснований на комплексній ЕО і схемах індикаторів. Показники якості довкілля потрібні для того, щоб можна було порівнювати в єдиних величинах ділянки, де б вони не знаходилися і на скільки різними вони не здавалися б на перший погляд. Ці показники необхідні не тільки для техніко-економічного обгрунтовування інвестицій і отримання кредитів, але і при вирішенні питань компенсування "минулого" екологічного збитку.

Згідно національних екологічних вимог щодо експлуатації підприємств, встановлених низкою нормативно правових документів, вони зобов'язані вживати ефективні заходи з дотримання технологічного режиму і виконання вимог з охорони природи, раціонального використання і відтворення природних ресурсів, оздоровлення довкілля. Підприємства також повинні забезпечити дотримання встановлених нормативів якості довкілля на основі дотримання затверджених технологій, впровадження екологічно безпечних технологій і виробництв, надійної й ефективної роботи очисних споруд, установок і засобів контролю, знешкодження й утилізації відходів. Викид і скид шкідливих речовин, захоронения відходів допускаються на основі дозволу, що видається спеціально уповноваженими на те державними органами. В дозволі встановлюються нормативи гранично допустимих викидів і скидів шкідливих речовин й інші умови, що забезпечують охорону довкілля і здоров'я людини. Порушення встановлених нормативів тягне за собою обмеження, призупинення діяльності підприємства за приписом спеціально уповноважених на те державних органів в області охорони довкілля та санітарно-епідеміологічного нагляду. Нормативи ГДВ і ГДС встановлюються з врахуванням виробничих потужностей об'єкта для кожного джерела забруднення згідно діючих нормативів ГДК шкідливих речовин у довкіллі. Вони затверджуються спеціально уповноваженими на те державними органами України в області охорони навколишнього природного середовища (за хімічними речовинами), санітарно- епідеміологічного нагляду (за мікроорганізмами і біологічними речовинами). Нормативи ГДР і ГДД акустичного, електромагнітного, іонізуючого й інших шкідливих фізичних впливів встановлюються на рівні, що забезпечує збереження здоров'я і працездатності людей, охорону флори і фауни, сприятливого для життя довкілля. Підприємства, що спричинили шкоду довкіллю, здоров'ю і майну громадян забрудненням навколишнього середовища, зобов'язані її відшкодувати в повному об'ємі відповідно до чинного законодавства.

Конкретніші екологічні вимоги до експлуатації підприємств, що стосуються охорони атмосферного повітря і захисту від несприятливого впливу відходів виробництва і споживання, визначені відповідними нормативно-правовими актами України. Згідно вимог ЗУ "Про охорону атмосферного повітря" при експлуатації об'єктів господарської й іншої діяльності не можна перевищувати нормативи якості повітря відповідно до екологічних, санітарно-гігієнічних, а також будівельних нормам і правил. Забороняється розміщення й експлуатація об'єктів господарської й іншої діяльності, які не мають передбачених правилами охорони атмосферного повітря установок очищення газів і засобів контролю за викидами шкідливих речовин в атмосферу. З метою охорони атмосферного повітря у місцях проживання населення встановлюються СЗЗ організацій. Підприємства, що мають стаціонарні джерела викидів шкідливих речовин в атмосферне повітря, зобов'язані: забезпечувати проведення інвентаризації викидів шкідливих речовин і розробку норм ГДВ; упроваджувати маловідходні й безвідходні технології з метою зниження рівня забруднення; планувати і здійснювати заходи з уловлювання, утилізації, знешкодження викидів шкідливих речовин в повітря, скорочення чи повне виключення таких викидів; здійснювати заходи з попередження й усунення аварійних викидів шкідливих речовин, а також з ліквідації наслідків його забруднення; здійснювати облік викидів шкідливих речовин та їх джерел, проводити виробничий контроль за дотриманням встановлених нормативів викидів; дотримуватись правил експлуатації споруд, устаткування, призначеного для очищення і контролю викидів; забезпечувати дотримання режиму СЗЗ об'єктів господарської діяльності; забезпечувати своєчасне вивезення забруднюючих атмосферне повітря відходів з відповідної території об'єкта господарської діяльності на спеціалізовані місця складування чи захоронения таких відходів, а також на інші об'єкти господарської діяльності, що використовують такі відходи як сировину; негайно передавати інформацію про аварійні викиди, що викликають забруднення атмосферного повітря, яке може загрожувати життю і здоров'ю людей та довкіллю, до державних органів нагляду і контролю.

На виконання вимог ЗУ "Про відходи" та ДСанПіН 2.2.7.029-99 при експлуатації підприємств, будівель, споруд й інших об'єктів, пов'язаних з поводженням з відходами, необхідно: дотримуватись екологічних, санітарних й інших вимог; розробляти проекти нормативів утворення відходів і лімітів на розміщення відходів з метою зменшення кількості їх утворення; упроваджувати маловідходні технології; проводити інвентаризацію відходів і об'єктів їх розміщення; проводити моніторинг стану довкілля на територіях об'єктів розміщення відходів; надавати в установленому порядку необхідну інформацію в області поводження з відходами; дотримуватись вимог попередження аварій, пов'язаних з поводженням з відходами, і вживати невідкладних заходів з їх ліквідації тощо. Головною вимогою до виробництва слугує застосування таких способів використання природних ресурсів, які взаємно економічно й екологічно виправдані: запобігають порушенню і забрудненню довкілля при мінімальних витратах на процес. Тому системи екологічної безпеки на підприємствах повинні охоплювати не тільки простір робочої зони, але і всю територію земельного відведення, місця транспортування і складування продукції й відходів. До основних форм екологічного контролю відносяться екологічна експертиза, екологічний моніторинг і екологічний аудит.

Проблема раціонального використання, охорони і забезпечення умов відтворення природних ресурсів – необхідна умова переходу до сталого розвитку. Об'єктами природокористування на території промислових підприємств можуть бути водні ресурси і надра, вилучення яких здійснюється на підставі спеціальних дозволів. Згідно Водного Кодексу до водного фонду країни належать: 1) поверхневі води – природні водойми, водотоки, штучні водойми, канали, інші водні об'єкти; 2) підземні води та джерела; 3) внутрішні морські води і територіальне море. До земель водного фонду належать землі, зайняті: морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водоймами, болотами, а також островами; прибережними захисними смугами вздовж морів, річок і навколо водойм; гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами і каналами, а також землі, виділенні під смуги відведення для них; береговими смугами водних шляхів. Водні об'єкти поділяють на об'єкти загальнодержавного (внутрішні морські води та територіальне море; підземні води, які є джерелом централізованого водопостачання; озера, водосховища, річки, канали, що знаходяться і використовуються на території більш як однієї області; водні об'єкти в межах територій ПЗФ загальнодержавного значення, а також віднесені до категорії лікувальних) і місцевого значення (поверхневі води, що знаходяться і використовуються в межах однієї області та які не віднесені до водних об'єктів загальнодержавного значення; підземні води, які не можуть бути джерелом централізованого водопостачання). Водокористувачі мають право: здійснювати загальне та спеціальне водокористування; використовувати водні об'єкти на правах оренди. Загальне водокористування здійснюється громадянами для задоволення їх потреб безкоштовно, без закріплення водних об'єктів за окремими особами та без надання відповідних дозволів. Спеціальне водокористування – це забір води з водних об'єктів із застосуванням споруд або технічних пристроїв, використання води та скидання забруднюючих речовин у водні об'єкти; здійснюється на підставі дозволу за клопотанням водокористувача з обгрунтуванням потреби у воді, погодженим -з відповідними державними органами. Термін спеціального водокористування (встановлюються органами, які видали на це дозвіл) може бути короткотерміновим (до 3 років) або довготерміновим (3...25 років). Для отримання дозволу на водокористування заявник надає до відповідного органу разом із загальноприйнятими документами, що характеризують підприємство, спеціальні документи: документ про узгодження питання про виділення земельної ділянки, необхідної для здійснення водокористування; генеральний план підприємства з визначенням меж землевідведення, водних об'єктів, створів забору/скиду, точок лабораторного контролю води, водозахисних зон і прибережних захисних смуг, зон санітарної охорони, характеристики водного об'єкта; склад заходів у разі виникнення надзвичайної ситуації. Після видачі водокористувачу дозволу обов'язковим є укладання договору користування водним об'єктом – угоди органу виконавчої влади з водокористувачем про порядок використовування й охорони водного об'єкту чи його частини.

Уже на стадії надання надр у користування законодавство визначає низку вимог, призначених для забезпечення виконання користувачами надр правил і норм їх охорони і раціонального використання. По-перше, надання надр у користування може бути здійснено для: геологічного вивчення; видобування корисних копалин; будівництво й експлуатація підземних споруд, у тому числі споруд для підземного зберігання нафти, газу і матеріалів, захоронения шкідливих речовин і відходів виробництва, скидання стічних вод тощо (ст. 14 Кодексу про надра). По-друге, на користування надрами має бути отримано спеціальний дозвіл (ліцензію), в якому повинна бути вказана мета і види робіт, для здійснення яких надра надані у користування. Право на користування надрами засвідчується актом про надання гірничого відводу. Надання дозволів (ліцензій) визначається ст. 16 Кодексу про надра, Порядком надання спеціальних дозволів на користування надрами (Постанова КМУ) тощо. Ліцензія, зокрема, повинна містити: дані про користувача надрами, що отримав ліцензію; дані про цільове призначення робіт, пов'язаних з користуванням надрами; визначення просторових меж ділянки надр, виділеної для користування; визначення меж земельної ділянки, виділеної для ведення робіт, пов'язаних з користуванням надрами; умови виконання встановлених законодавством вимог з охорони надр і довкілля, безпечного ведення робіт; об'єми і види відходів виробництва і промислових стічних вод, що скидаються у надра тощо. Заявники зобов'язані також узгодити питання про надання земельних ділянок для потреб користування надрами з відповідними органами місцевого самоврядування; Правові вимоги щодо проектування, будівництва і введення в експлуатацію гірничодобувних об'єктів, а також підземних споруд, не пов'язаних із видобуванням корисних копалин, встановлені ст.ст. 48...50 Кодексу про надра. При цьому проектування проводиться тільки на основі екологічного й іншого вивчення надр з урахуванням комплексного розвитку регіону і вимог екологічної безпеки. Законодавство також встановлює вимоги і щодо охорони надр у процесі проектування і будівництва населених пунктів, промислових й інших об'єктів (ст. 58 Кодексу про надра і Положенням про порядок забудови площ залягання корисних копалин загальнодержавного значення (Постанова КМУ).

У світі екологічну сертифікацію почали впроваджувати з 1992 р. на основі Директиви 92/880/ЕС "Про екологічні знаки", британського стандарту BS 7750 "Система екологічного управління", міжнародних стандартів ISO/TC207 "Управління навколишнім середовищем" тощо. Сучасний напрям створення і розвитку системи екологічної сертифікації України визначений у ст. 48 "Співпраця в галузі оцінювання стандартів та оцінювання відповідності" Угоди про партнерство та співпрацю між ЄС і Україною, ЗУ "Про стандартизацію", "Про підтвердження відповідності", "Про акредитацію органів з оцінки відповідності" тощо. Мета впровадження екологічної сертифікації – розв'язання завдань у трьох сферах діяльності країни: 1) у сфері функціонування господарського комплексу: реалізація обов'язкових екологічних вимог природоохоронного законодавства під час ведення господарської діяльності; впровадження систем екологічного менеджменту в структури об'єктів управління державної системи екологічного управління; створення екологічно безпечних виробництв, технологічних процесів і обладнання; додержання вимог екологічної безпеки і запобігання забрудненню довкілля під час розміщення, переробки; транспортування, ліквідації й захоронения відходів виробництва і споживання; додержання вимог екологічної безпеки протягом усього життєвого циклу будь-якої продукції; запобігання ввезенню в Україну екологічно небезпечних продукції, відходів, технологій і послуг; 2) у сфері інтеграції України до ЄС: сприяння інтеграції економіки країни в Європейський ринок; гармонізація системи екологічною, сертифікації з міжнародними і національними системами акредитації й сертифікації; підвищення конкурентоспроможності вітчизняної продукції; усунення технічних бар'єрів у міжнародній торгівлі; надання екологічному сертифікату й екологічному знаку відповідності статусу документів, які в особі уповноваженого органу державної влади з екологічної сертифікації гарантують додержання вимог природоохоронного законодавства; 3) у сфері міжнародного співробітництва в галузі охорони довкілля: сприяння участі України у формуванні світового механізму охорони довкілля; забезпечення виконання нашою країною міжнародних угод, конвенцій і договорів у природоохоронній галузі; виконання міжнародних зобов'язань України у сфері управління якістю довкілля; забезпечення контролю за транскордонним переміщенням забруднювальних речовин і перевезенням небезпечних відходів.

За своїм характером сертифікація може бути обов'язковою або добровільною. Обов'язкова сертифікація є формою державного контролю за безпекою продукції в державній системі екологічного управління і повинна проводитись у законодавчо регульованій сфері. Добровільна сертифікація (переважає в ЄС) проводиться на договірних засадах між заявником і органом із сертифікації. Вона проводиться в законодавчо нерегульованій сфері і може здійснюватися як у державній, так і в недержавній (може проводити як вітчизняний орган із сертифікації, так і представництво іноземного органу із сертифікації) системах сертифікації. Об'єктами обов'язкової сертифікації з екологічних вимог є: підприємства і виробництва, у тому числі дослідно- експериментальні, а також їх продукція, використання якої може завдати шкоди довкіллю; технологічні процеси (видобування і заготівля природних ресурсів; транспортування природних ресурсів, продукції та відходів; їх зберігання, вилучення речовин з природних ресурсів тощо); відходи виробництва і споживання (утворювані при видобуванні й заготівлі природних ресурсів; при транспортуванні природних ресурсів і продукції; при зберіганні відходів основного технологічного процесу та їх переробки тощо); природні ресурси (земельні, водні, ресурси тваринного і рослинного світу, ресурси надр і корисні копалини); об'єкти довкілля (охоронні природні території й природні об'єкти, призначені для господарського використання); екологічні послуги (з виробництва, установки, технічного обслуговування природоохоронного устаткування; з рекультивації, відновлення, проведення заходів санації); системи управління охороною довкілля. Ринкові механізми і використання системи екологічної сертифікації та ліцензування створюють підгрунтя для розвитку нових напрямків економічної діяльності в галузі природокористування, таких як екоменеджмент, екомаркетинг та екоаудит. Так, при проведенні сертифікації за екологічними вимогами може бути використаний екоаудит, який покликаний брати участь в акредитації сертифікаційних центрів. Стосовно об'єкта аудит може бути внутрішнім (за замовленням об'єкта сертифікації) чи зовнішнім (за замовленням органу сертифікації).

Екологічний аудит – систематичний документально оформлений процес перевірки екологічних аспектів діяльності підприємства (фірми), а також об'єктивно одержуваних і оцінюваних даних, з метою визначення відповідності видів і умов економічної діяльності, систем адміністративного управління або інформації про ці об'єкти нормативно-законодавчим вимогам і критеріям ефективності у сфері охорони довкілля й екологічної безпеки; систематизований процес отримання, вивчення й оцінки екологічної інформації про об'єкт аудиту на основі здійснення незалежної від замовника (інвестора) проекту чи розробника ОВНС. Він є складовою частиною системи екологічного менеджменту (організовується на підприємстві з ініціативи керівника і має характер екологічного самоконтролю). У рамках серії стандартів ISO 14000 вимоги до екологічного аудиту передбачаються "ISO 14010-98. Керівні вказівки з екологічного аудиту. Загальні принципи"; "ISO 14011-98. Керівні вказівки з екологічного аудиту. Процедури аудиту. Проведення аудиту систем управління якістю навколишнього середовища"; "ISO 14012-98. Керівні вказівки з екологічного аудиту. Кваліфікаційні критерії для аудиторів у сфері екології". Основний результат екоаудиту – формування достовірних уявлень про вплив підприємства на навколишнє середовище, що сприяє зниженню ризику розвитку недопустимих наслідків і закріпленню позитивного іміджу підприємства з точки зору населення і влади. Також важливо, що на основі аудиторської перевірки може бути розподілена екологічна відповідальність діючого чи планованого виробництва від результатів впливу інших господарюючих об'єктів (у т.ч. і в ретроспектив!). Розрізняють такі типи екологічного аудиту: екологічна експрес-оцінка інвестиційних ризиків (інвестиційний або фінансивий аудит); оцінка екологічного стану ділянки території, власником якої є підприємство або якщо власник змінюється в процесі приватизації; аудит продукції на стадії маркетингових досліджень; технічний аудит на стадії виробничої діяльності; аудит системи екоменеджменту підприємств; перевірка функціонування системи екологічного управління; перевірка виконання підприємством екологічних нормативів. Екоаудит може бути зовнішнім (проводитися за ініціативою, яка виникає поза підприємством) і внутрішнім (проводиться за рішенням організації, що перевіряється). З урахуванням національного законодавства країн (в Україні поки перебуває на стадії законодавчого затвердження) можливе також розмежування аудиту на обов'язковий (проводиться у випадках, прямо встановлених нормативно-правовими актами) та ініціативний (проводиться з ініціативи самого суб'єкта господарської діяльності). Аудиторські висновки є власністю тільки замовника.

Практично не розвинений у нас аудит екологічної оцінки результатів виконання проектів (за кордоном такий вид аудиту називається ЕІА Auditing, а також "аудитом впливу" (Impact Auditing) чи "пост-аудитом" (Post-Auditing)). Цей вид аудита (післяпроектний аналіз) екологічних аспектів діяльності підприємства, що проводиться, наприклад, органами державної влади, має на увазі систематичний аналіз ефективності системи ОВНС, у тому числі аналіз відповідності реального впливу діяльності на довкілля, передбаченого при ЕО проекту. Він дозволяє її скоректувати і може внести істотний внесок у розвиток практики екологічної експертизи, забезпечуючи зворотний зв'язок екологічної оцінки. У результаті такого аудиту можуть бути виявлені істотні недоліки у проведеній ОВНС, а також вироблені рекомендації з їх усунення при проведенні експертизи майбутніх проектів. Окрім того, на основі нових даних можуть бути переглянуті уявлення про значимість впливів, сформованих у процесі проведення ОВНС.

До основних механізмів екологічного нормування відносять лімітування, ліцензування, сертифікацію і паспортизацію (підр. 3.3). Лімітування – діяльність зі встановлення меж шкідливого впливу (хімічного, фізичного, біологічного тощо) на довкілля і людину чи обмежень на використання природних ресурсів. Воно є дуже важливим механізмом екологічного нормування, особливо в санітарно-гігієнічному напрямку. На принципі лімітування побудована вся система ГДК шкідливих речовин та її похідних, ГДР фізичних впливів, обмежень впливів виробничої діяльності людини та експлуатації природних ресурсів. Лімітування як механізм обмеження включає також систему виробничих, галузевих і регіональних норм природокористування. В більшості галузей промисловості застосовуються норми ресурсомності. Мета лімітування полягає у затвердженні для підприємств, установ й організацій лімітів використання чи видобування природних ресурсів, лімітів викидів і скидів забруднювальних речовин у природне середовище та лімітів на утворення і розміщення відходів. Розробка лімітів ґрунтується на відповідних екологічних нормах. Зокрема, ліміти викидів і скидів забруднювальних речовин стаціонарними джерелами, ліміти на розміщення відходів визначаються для підприємств, установ й організацій з урахуванням їх гранично допустимих обсягів і встановлюються у вигляді дозволів на викиди і скиди. Окремим видом екологічних норм є нормативи плати за забруднення довкілля та за використання природних ресурсів, а також нормативи плати за понадлімітне забруднення навколишнього середовища і за понадлімітне використання природних ресурсів, які мають характер штрафних санкцій. На основі встановлених лімітів використання природних ресурсів в обсягах, що дозволяють не порушувати природні процеси в екосистемах і сприяють їх раціональному використанню, видаються дозволи на спеціальне використання природних ресурсів.

Ліцензування – заходи, пов'язані з видачею ліцензії, переоформленням документів, що підтверджують наявність ліцензій, призупиненням й анулюванням ліцензій і наглядом за дотриманням ліцензіатами відповідних вимог і умов. Ліцензія – дозвіл (право) на здійснення ліцензійованого виду діяльності при обов'язковому дотриманні ліцензійних вимог і умов, виданий ліцензіюючим органом ліцензіату. Ліцензійні вимоги й умови – сукупність встановлених нормативними правовими актами вимог і умов, виконання яких ліцензіатом обов'язкове при здійсненні ліцензованого виду діяльності. Здійснення діяльності, пов'язаної з промисловим виробництвом, використанням ресурсів та обігом відходів виробництва і споживання, відповідно до ліцензії повинно відповідати строго визначеним нормам і правилам. Тому процес ліцензування відносять до одного з механізмів екологічного нормування, що виконує дві найважливіші функції: превентивну – за допомогою встановлення в ліцензії норм використання природних ресурсів, меж хімічних, фізичних і біологічних впливів, інших екологічно значимих умов на основі даних про масштаби і види діяльності; контрольну – виражається у здійсненні контролю діяльності природокористувача-ліцензіата відповідним державним уповноваженим органом. Ліцензування в області охорони довкілля нині зводиться до природокористування і представлене спеціальними ліцензіями на право користування (видобування, вилучення, користування без вилучення) природними ресурсами й об'єктами, а також дозволами на право викидів, скидів забруднюючих речовин і розміщення відходів. Державна ліцензія також потрібна на діяльність, пов'язану з утилізацією, складуванням, переміщенням, захоронениям, знищенням промислових й інших відходів (окрім радіоактивних), матеріалів і речовин (ЗУ "Про ліцензування певних видів господарської діяльності"). Відповідно до екологічного законодавства використовуються різні форми документів, що виконують функції ліцензії. Поряд з власне ліцензіями використовуються також дозволи (на викиди, скиди, захоронения відходів), лісорубочні квитки тощо. Всі вони охоплюються поняттям "ліцензування". Сертифікація здійснюється з метою контролю безпеки продукції для навколишнього середовища, життя і здоров'я населення. Іноді вона розглядається як одна з форм ліцензування. З точки зору екологічного нормування сертифікація виконує такі функції: визначає вимоги і норми до продукції, яка сертифікується, з урахуванням кращих світових аналогів; впроваджує екологічно безпечні технологічні процеси і устаткування; створює умови для організації виробництв, які відповідають встановленим екологічним вимогам.

Екологічна паспортизація об'єктів – збирання суб'єктом господарювання узагальнених за спеціально встановленою формою даних про екологічні показники діяльності об'єкта, використання ним природних ресурсів, ступінь потенційної небезпеки для довкілля з метою підготовки управлінських рішень. Екологічний паспорт – система даних, виражених через групу стандартизованих показників, що відображають рівень використання природних й інших ресурсів і ступінь впливу на основні компоненти довкілля. Одна з основних цілей паспортизації – встановлення гранично допустимого впливу промислових об'єктів, технологій, іншої господарської діяльності на довкілля з урахуванням його фонового стану. Як механізм паспортизації природних ресурсів розглядають складання кадастрів, реєстрів, а також балансів і схем їх використання й охорони. Це дозволяє розглядати паспортизацію як механізм екологічного нормування. Необхідність застосування екологічних паспортів визначена в ст. 24 "Державний облік об'єктів, що шкідливо впливають на стан навколишнього природного середовища" ЗУ "Про охорону навколишнього природного середовища". Там також записано: "...ведення екологічних паспортів здійснюється за єдиною системою в порядку, що визначається КМУ". Для промислових об'єктів розробляється екологічний паспорт (сертифікат) промислового підприємства (ЕППП) – нормативно-технічний документ, у якому міститься інформація про використання природних ресурсів і визначається вплив виробництва на довкілля. Його розробляє власник підприємства за рахунок власних коштів, затверджує його керівник. Узгоджений з органами місцевого самоврядування і природоохоронними органами, екологічний паспорт підлягає реєстрації. ЕППП включає данні про виробництво, площу, кількість споживаної енергії, води, повітря, кількість працюючих, використовувану сировину, опис технічних схем виготовлення основних видів продукції, схеми очищення стічних вод і викидів газоповітряних сумішей, їхньої характеристики після очищення, дані про тверді й інші відходи, а також зведення про наявність у країні й у світі технологій, що забезпечують досягнення найкращих питомих показників з охорони природи. Зміст ЕППП повинен відбивати такі принципові моменти: перехід від вивчення наслідків (стану навколишнього середовища) до детального диференційованого вивчення причин (ситуації по кожному об'єкту і групах родинних підприємств); перехід від розгляду загального об'єму викидів до питомих показників, віднесених до одиниці виробленої продукції, яка порівнюється з найкращими світовими показниками. Головна мета введення ЕППП – створення інформаційної бази для екологізації його технологічних процесів і гармонізації його діяльності в системі "природа-суспільство".

Подібні екологічні паспорти (сертифікати) розробляються на окремі види природних ресурсів, готову продукцію виробництва, на технологію виробничого процесу. В Україні досить широкого розвитку набула екологічна паспортизація потенційно небезпечних об'єктів (ПНО) і відходів. Екологічний паспорт ПНО містить дані, на підставі яких виконується оцінка потенційної небезпеки виробничої діяльності об'єкта: вид (природа) небезпеки (радіаційна, хімічна, біологічна, бактеріологічна, вибухопожежна тощо); інтенсивність джерел небезпеки і час їх негативного впливу (постійне випромінювання, залпові викиди, систематичне накопичення небезпечного ефекту на поверхні грунту тощо); характер і ступінь негативного впливу на реципієнти (атмосферу, гідросферу, літосферу); технічний стан будов, споруд, технологічного обладнання й інженерних комунікацій, ступінь їх зношеності; загальний стан техніки безпеки. Паспортизація відходів ведеться підприємствами для їх вичерпної ідентифікації та визначення оптимальних шляхів поводження з ними і здійснюється згідно постанови КМУ "Про затвердження Порядку ведення державного обліку та паспортизації відходів". Її здійснення передбачає складання і ведення паспортів відходів, паспортів місць видалення відходів, реєстрових карт об'єктів утворення, обробки й утилізації відходів відповідно до Державного класифікатора ДК 005- 96 "Класифікатор відходів". До об'єктів екологічної паспортизації належать водні об'єкти і земельні ділянки. Еколого-агрохімічний паспорт земельної ділянки (поля) – документ, у якому зосереджена інформація про родючість грунтів (агрохімічні, фізико-хімічні й агрофізичні властивості) і рівень їх забруднення важкими металами, радіонуклідами, залишками пестицидів й іншими токсикантами. Він розробляється для кожного поля чи земельної ділянки на основі матеріалів агрохімічного, радіологічного й інших видів моніторингу грунтів. Еколого-агрохімічні паспорти земельних ділянок застосовуються в сільському господарстві для обгрунтування заходів, спрямованих на раціональне використання й підвищення родючості грунтів, поліпшення їх агроекологічного стану. Для оцінки екологічного стану басейнів річок і розробки заходів щодо раціонального використання й охорони вод і відновлення водних ресурсів складаються їх екологічні паспорти. Набула поширення паспортизація міст для: розробки лімітів і договорів використання природних ресурсів його підприємствами; визначення гранично допустимих навантажень і лімітів забруднення навколишнього середовища підприємствами; визначення платежів підприємств міста за використання природних ресурсів і забруднення довкілля; прийняття екологічного статусу міста та його районів (безпечний, небезпечний, надзвичайний тощо); розробки заходів щодо екологічного й соціального захисту населення.

Система управління якістю навколишнім середовищем на підприємстві – частина загальної системи адміністративного управління, яка включає організаційну структуру, планування, відповідальність і звітність, методи, процеси і ресурси, необхідні для розробки, впровадження і реалізації природоохоронних заходів. Система державної звітності (входить в систему обліку в галузі охорони довкілля), згідно ЗУ "Про державну статистику", здійснюється підприємствами, установами й організаціями, діяльність яких пов'язана з природокористуванням і впливом на довкілля. Відповідну інформацію вони мають надавати за встановленими формами статистичної звітності органам Державної служби статистики України та його територіальному органам. Повний перелік звітної документації промислового підприємства міститься в Українському Державному класифікаторі управлінської документації. Відповідно до цієї класифікації охорони довкілля стосуються, передусім, наступні форми державного статистичної звітності.

№ 1 – екологічні витрати "Звіт про витрати на охорону навколишнього природного середовища та екологічні платежі". У цій формі до витрат на охорону довкілля відносяться всі види витрат, спрямовані на запобігання, скорочення чи ліквідацію забруднення, інших видів шкідливого впливу господарської й іншої діяльності на навколишнє середовище, при наданні послуг чи використанні продукції, а також на збереження біорізноманіття та середовища існування. У звіті вказані капітальні інвестиції та поточні витрати, що направляються на природоохоронне будівництво як за рахунок всіх джерел фінансування, так і за рахунок окремих джерел фінансування.

№ 1 – охорона природи "Звіт про державний контроль за охороною навколишнього природного середовища та раціональним використанням природних ресурсів". Форма складається на основі систематизованих даних поточного обліку інспекційної діяльності держекоупралінь та держекоінспекцій за результатами інспекційних перевірок. У звіті містяться дані про здійснення заходів з державного контролю за охороною довкілля та відомості про його аварійні забруднення внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного або природного походження.

№ 1 – екологічні фонди "Звіт про надходження та використання грошових коштів позабюджетних фондів охорони навколишнього природного середовища". У звіті надаються дані про надходження (вказується сума всіх грошових коштів, які надійшли на рахунок фонду, і детальний склад всіх платежів) та використання (витрати розподіляється за напрямами фінансування природоохоронних заходів і видів робіт) грошових коштів позабюджетних фондів охорони довкілля.

№ 2-ТП (повітря) "Звіт про охорону атмосферного повітря" (річна, квартальна). Звітність подається структурними підрозділами підприємств, які взяті на державний облік незалежно від головного підприємства (у такому разі головним підприємством подаються звіти без урахування даних за цими структурними підрозділами). У формах відображаються дані про викиди забруднювальних речовин і парникових газів від підприємства, виробничих і технологічних процесів, технологічного устаткування, а також подаються дані щодо заходів, спрямованих на зменшення викидів.

№ 2-ТП (водгосп) "Звіт про використання води" (квартальна, річна). Форму надають підприємства, організації, установи, їх філії й представництва незалежно від джерел водопостачання й приймачів зворотних вод. Звіт подають водокористувачі, що здійснюють склад зворотних вод безпосередньо у поверхневі, підземні водні об'єкти, а також на поля фільтрації, накопичувачі, рельєф місцевості тощо, незалежно від обсягів скиду; всі водокористувачі, що забирають з природних водних об'єктів 50 м3/добу і більше. Цей звіт включає об'єми води, забраної з природних джерел, використаної, втраченої при транспортуванні, кількісний склад стічних вод, ліміти водовідведення, технологічні параметри очисних споруд тощо. Визначається кількість води, що забирається з водних об'єктів чи з інших систем водопостачання, передається іншим водокористувачам чи скидається у водні об'єкти, відводиться на поля фільтрації, у накопичувачі, випаровувачі тощо, а також використовується у системах оборотного і повторно-послідовного водопостачання. Форма № ПОД-13 "Журнал обліку якості скидних стічних вод" застосовується на всіх підприємствах, що скидають стічні води в природні водні об'єкти, на поля фільтрації, а також на тих підприємствах, що передають воду в міську каналізацію.

№ 1 (небезпечні відходи) "Звіт про утворення, оброблення та утилізацію відходів І-IIІ класів небезпеки". Подають підприємства, організації' й установи, де утворюються, обробляються та утилізуються відходи І-ІII класів небезпеки. До зазначених об'єктів включають структурні підрозділи підприємства, які розташовані в різних населених пунктах чи районах міста, окремо від головного підприємства за місцем знаходження (головне підприємство в такому разі у формі інформацію щодо цього структурного підрозділу не відображає). У звіті відображаються утворення, знешкодження, складування тощо небезпечних речовин, уловлених у процесі очистки газів і стічних вод на відповідних спорудах і установках. Цей звіт складається на підставі даних первинного обліку (за відсутності такого заповнення форми проводиться на підставі розрахунків матеріального балансу, оцінок й інших даних). Визначення класу небезпеки відходів, що утворюються і використовуються на підприємстві, входить в обов'язок природокористувача.

№ 4-зем "Звіт про здійснення заходів по охороні земель" (річна), № 5-зем "Звіт органів по земельних ресурсах про державний контроль за використанням та охороною земель" (піврічна, річна). Форми подають районні відділи, міські управління земельних ресурсів; Держагенство АРК по земельних ресурсах, обласні, Київське і Севастопольське міські управління земельних ресурсів. № 2-ТП (рекультивація) "Звіт про рекультивацію земель, зняття та використання родючого шару грунту" (річна).

На підприємстві є значна кількість документів з природокористування й охорони довкілля, які, як правило, не зібрані в екологічній службі підприємства (еколога підприємства), а розпорошені у різних службах. У загальному "випадку документи поділяють на такі групи: загальні документи (статутні документи і загальні відомості про підприємство; організації, що здійснюють контроль за природоохоронною діяльністю підприємства; відомості про продукцію і технологію; документи на право володіння земельною ділянкою та її план з нанесеними будовами і спорудами, ситуаційна мапа-схема мікрорайону; технічні паспорти і документація на будівлі й споруди, основні й допоміжні виробничі процеси й устаткування); організаційні документи екологічної служби підприємства; документи результатів перевірок підприємства (приписи органів державного екологічного контролю про усунення порушень та плани заходів щодо усунення цих порушень); документи щодо забезпечення екологічної й промислової безпеки (декларація про безпеку промислового об'єкта; сертифікати відповідності продукції; плани заходів із попередження аварійних викидів та із ліквідації наслідків забруднення довкілля в результаті можливих аварій і катастроф); екологічний паспорт підприємства; дозвільні документи на вилучення природних ресурсів (на користування водними об'єктами і надрами); документи з контролю за роботою природоохоронного устаткування (паспорт очисних споруд, плани робіт з перевірки ефективності газоочисного устаткування та очисних споруд; графік поточного ремонту водних комунікацій і очисних споруд, документи з контролю пересувних джерел забруднення повітря на підприємстві, результати аналітичного контролю скидів, викидів і відходів, характеристика лабораторії підприємства з контролю впливів на довкілля, документи первинного обліку і статистична звітність, нормативи ГДС, ГДВ, ГДР і ГДЦ, результати інвентаризації джерел забруднення і місць розміщення відходів тощо).

Еколого-економічний аналіз (ЕЕА) господарської діяльності однин з головних інструментів оцінки екологічно стійкого розвитку територій, галузей, підприємств (передує прийняттю оптимальних управлінських рішень у сфері природокористування й охорони довкілля), що містить екологічну експертизу, діагностику, ситуаційний аналіз, маркетинговий аналіз, аудит. Екологічна експертиза дозволяє забезпечити перевірку екобезпечності об'єктів, технологій, матеріалів, техніки, планів, програм, проектів і прогнозів. До недоліків ЕЕ відносяться: її відносна обмеженість з точки зору впливу проекту чи рішення на складові довкілля; обмеження процедури експертизи простим порівнянням впливів проекту з установленими нормативами і вимогами; відсутність ринково-господарських принципів. Еколого-економічна діагностика (ЕЕД) – аналітична діяльність, спрямована на встановлення, аналіз і оцінку екологічних проблем розвитку та підвищення соціально- економічної й екологічної ефективності виробництва і природокористування. Діагностика – перший етап процесу вдосконалення екологічної діяльності підприємств, у результаті чого визначаються і формулюються першочергові завдання для виконання. Вона також безпосередньо орієнтована на визначення характеру різних порушень при відхиленні виробничого процесу від соціально-екологічних нормативів з точки зору можливого виникнення проблемних ситуацій у майбутньому, а також на оцінку диспропорцій між виробництвом продукції, послуг і екологічно значущими проблемами охорони довкілля для підприємства і регіону. ЕЕД вимагає відповідного порівняння системи натуральних і вартісних показників, що дозволяє виділити найбільш істотні чинники у відтворювальних процесах і оцінити їх вплив на довкілля, зробити раціональний вибір природоохоронних заходів чи внести зміни в сам виробничий процес. Еколого-економічний ситуаційний аналіз екологічної діяльності підприємства спрямований на виявлення можливості її регулювання і передбачає дослідження інформації з метою з'ясувати, де виникли порушення у сфері такої діяльності й на якому виробничому рівні вони перебувають.

Екологічний маркетинг на рівні підприємства не можна розглядати ізольовано від системи маркетингу підприємства. Екологічний маркетинговий аналіз на підприємстві передбачає: аналіз екологічно орієнтованої кон'юнктури ринку (ринкових сегментів, ніш, потенційного попиту); оцінку можливості побудови екологічно орієнтованої моделі господарського розвитку виробничої системи (зокрема, механізму ціноутворення з урахуванням екологічних чинників тощо); аналіз виробництва, просування та реалізації екологічно орієнтованих товарів і послуг. За допомогою екоаудиту в стратегію бізнесу і в основні параметри виробничого процесу впроваджуються екологічні вимоги; систематично перевіряються внутрішньо-фірмовий екологічний потенціал, екологічні ризики і шанси підприємства; систематично обстежується й оцінюється природоохоронна діяльність підприємства і ступінь впливу виробничої діяльності на довкілля з метою забезпечення впровадження екологічно найкращих технологій виробництв. Організаційно-технічний рівень екологічної діяльності, еколого- економічний рівень використання виробничих і природних ресурсів та впливу підприємства на навколишнє середовище й ефективність виробничих витрат, рівень фінансової забезпеченості й платоспроможності екологічної діяльності, а також ступінь впливу виробництва на довкілля у взаємозв'язку з кінцевими його результатами (прибуток, рентабельність, собівартість) характеризує система показників еколого-економічного рівня виробництва (ЕЕРВ). Тому цю систему показників використовують з метою: дослідження впливу екологічного чинника на кінцеві виробничі, економічні й фінансові результати виробничо-господарської діяльності; загальної, комплексної й деталізованої характеристики ЕЕРВ підприємств у часі; регулювання природокористування на основі врахування екологічного чинника при ціноутворенні, маркетингових дослідженнях, розробленні бізнес-планів тощо. Під комплексною оцінкою ЕЕРВ розуміють висновок про рівень екологічності господарської діяльності з урахуванням чинника техногенної безпеки у взаємозв'язку з виробничими ресурсами, умовами і фінансово-економічними результатами господарської діяльності. Ця комплексна оцінка на основі системи показників має елемент порівняння. Тобто, вона перетворюється у порівняльну комплексну (рейтингову) оцінку. Оцінюють складові ЕЕРВ за допомогою індексів (від 0 до 1), які характеризують наближення того чи іншого показника до оптимального. Ранжування підприємств на основі рейтингової оцінки їх ЕЕРВ для певної сукупності об'єктів екологічного регулювання дозволяє обґрунтувати послідовність реалізації економічних важелів, основними з яких є: субсидування середовищезахисних заходів; субсидування відсоткових ставок, гарантії з банківських позик; пільги з екологічних податків і платежів за природокористування; надання режиму прискореної амортизації очисного устаткування й іншої екотехніки; регламентація прав на викиди і торгівля ними; регулювання обсягу виробництва екологічно небезпечних видів продукції.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >