< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Агресія Росії проти України

У той час, як країна ледь оговтувалась від кривавих подій на Майдані, стрімко розгорталася відкрита збройна агресія Росії. Першим об'єктом агресії став Крим. Операція по захопленню півострова розпочалася 20 лютого 2014 р. Проте підготовка до цього відбувалась вже декілька років. Агресія Росії проти України набула ознак "гібридної війни", яка передбачає не лише військові заходи. Головна мета такої війни – руйнування країни з середини, придушення волі до опору, нав'язування волі агресора.

На час агресії Росія створила у Криму потужну агентурну мережу, готову у будь який час розпалити сепаратистський рух на півострові. Зокрема, 4 лютого 2014 Президія Верховної Ради Криму прийняла рішення розглянути парламентом автономії питання зміни Конституції Криму та просити у Росії гарантій прав мешканців півострова.

Після усунення від влади Президента України В.Януковича сепаратистські настрої в Криму вибухнули з новою силою. 23 лютого в Севастополі відбувся 20-тисячний мітинг, на якому було прийнято рішення не перераховувати у Київ податки, а міським головою проголошено громадянина Росії О. Чалого. 25 лютого акції сепаратистів були проведені перед Кримським парламентом, але вона було нівельована проукраїнським мітингом. У ніч на 27 лютого парламент та уряд Криму були захоплені "зеленими чоловічками" (російським спецпідрозділом), над ними підняли прапор Російської Федерації. Захоплення будівлі не завадило зібратися депутатам Верховної ради Криму і ухвалити рішення про призначення референдуму щодо статусу півострва. Того ж дня було захоплено аеропорт "Бельбек" у Севастополі, зупинено паромну переправу в Керчі.

1 березня самопроголошений голова Ради міністрів АР Крим Сергій Аксьонов звернувся до президента Росії В.Путіна посприяти у "забезпеченні миру і спокою" на території Криму. У відповідь того ж дня Президент РФ відправив до Ради Федерації пропозицію про введення російських військ у Крим. Обидві палати Державної думи 1 березня 2014 р. проголосували за введення російських військ на територію України і, зокрема, в Крим.

Починаючи з 1 березня російські війська розпочали масштабні силові акції, спрямовані на блокування українських військових баз на території Криму, захоплення адміністративних приміщень, контроль транспортних магістралей та інших стратегічно важливих об'єктів. Захопити відразу жодного об'єкту не вдалося, незважаючи на зраду командуючого флоту України Д.Березовського. Після майже місячної облоги і силових дій воєнні об'єкти України в Криму були захоплені. Дві третини особового складу частин перейшли на бік ворога. У той же час були непоодинокими приклади героїзму українських військових. Так, на аеродромі в Бельбеку українські військові на чолі з полковником Ю.Мамчуром без зброї, строєм, з розгорнутим прапором частини, виконуючи Гімн України, розблокували частину. Морські піхотинці у Феодосії вчинилили силовий спротив нападникам. Екіпажі кораблів у заблокованому Донузлавському озері до кінця чинили опір оккупантам.Частина курсантів воєнно-морського училища в Севастополі відмовилася давати присягу на вірність Росії тощо.

Тим часом, 11 березня 2014 р. Верховна Рада автономної республіки Крим і Севастопольська міська рада прийняли декларацію про незалежність Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, згідно з якою у разі рішення народів Криму в результаті референдуму увійти до складу Російської Федерації, Крим буде оголошений суверенною республікою і саме в такому статусі звернеться до Російської Федерації з пропозицією про прийняття на основі відповідного міждержавного договору до складу Російської Федерації як нового суб'єкта Російської Федерації.

  • 16 березня 2014 року за рішенням Кримського парламенту був проведений референдум щодо статусу Криму, який суперечив законодавству України. Попри указ виконувача обов'язків Президента України О. Турчинова про призупинення рішення кримського парламенту, а також попри рішення Конституційного Суду України, який визнав оголошення референдуму таким, що не відповідає Конституції України, попри несхвальну позицію Ради безпеки ООН, референдум було проведено. В умовах бойкотування референдуму кримськотатарським народом, присутність великої кількості озброєних російських військовослужбовців, а також масових фальсифікацій, референдум в АРК, буцімто, зібрав понад 1,2 млн заповнених бюлетенів (що відповідає 83,10% загальній кількості виборців), з яких, нібито, 96,77% засвідчили вибір "за возз'єднання Криму з Росією на правах суб'єкта Російської Федерації". Насправді, за визнанням окремих російських парламентарів і за твердженням лідерів кримських татар, за незалежність Криму проголосувало не більше 32-34% виборців.
  • 18 березня 2014 р. в Георгіївському залі Великого Кремлівського палацу Президент Росії В. В. Путін, прем'єр-міністр самопроголошеної Республіки Крим С. В. Аксьонов, голова новоутвореної Державної Ради самопроголошеної Республіки Крим В. А. Константинов, представник сепаратистського керівництва м. Севастополь – громадянин РФ О. М. Чалий підписали так званий Договір про прийняття Криму до складу Росії.
  • 20 березня договір був ратифікований Державною Думою Російської Федерації (майже одноголосно), а 21 березня – Радою Федерації, і відразу набув чинності. 11 квітня відповідні зміни були внесені до конституції Росії.

З нагоди анексії Криму Росією прокотилася хвиля урочистих заходів, була запроваджена медаль Міністерства оборони Росії "За возвращение Крыма".

США і Євросоюз відмовилися визнавати результати референдуму, засудили дії Росії і запровадили санкції щодо російського бізнесу і високопосадовців, заморозивши їх закордонні активи і наклавши візові обмеження.

  • 27 березня Генеральна Асамблея ООН ухвалила резолюцію на підтримку територіальної цілісності України. За підтримку документа проголосували 100 держав, проти – 11 (Венесуела, Зімбабве, Сирія, Куба, Нікарагуа, Судан, Білорусь, Вірменія, Північна Корея, Болівія), утримались – 58.
  • 2 липня 2014 року Парламентська асамблея Організації з безпеки і співробітництва в Європі визнала такі дії Росії військовою агресією, неспровокованою і заснованою на абсолютно безпідставних припущеннях і приводах.

Події у Криму стали прикладом для роздмухування сепаратистських рухів в інших регіонах України.

Перші масштабні проросійські виступи на Сході та Півдні України відбулися 1 березня 2014 р. в Донецьку, Луганську, Харкові, Дніпропетровську, Запоріжжі, Миколаєві, Херсоні та Одесі. У цей день мітингувальники намагались підняти над будівлями облдержадміністрацій російські прапори, скандували "Росія!", "Путін - наш президент!" тощо. У цих акція масово брали участь "туристи" з Росії. Мітингувальники користувалися підтримкою Партії регіонів, Комуністичної партії України. Проте ці акції зустріли спротив проукраїнськи налаштованих громадян. Відбувалися сутички. Міліція, у більшості випадків, була бездіяльною. Такий перебіг подій з перемінним успіхом тривав до кінця місяця. Українській стороні вдалося уникнути створення прямого приводу для Росії здійснити вторгнення на Донбас своїми регулярними військами, які у повній готовності були зосереджені на кордонах України. В.Путін згодом стверджував в інтерв'ю, що російські війська могли бути в Києві через два тижні.

Стрімке загострення ситуації відбулося у квітні. У зазначених регіонах відбулись спроби проголосити Народні Республіки: 7 квітня – Донецької та Харківської, 28 квітня – Луганської. У інших містах ці спроби були придушені українськими правоохоронцями. Незабаром був придушений сепаратистський рух і в Харкові. На Донбасі на боці сепаратистів з'явилися збройні загони. Керівниками ДНР і ЛНР стали громадяни Росії.

Одним з найважливіших форпостів сепаратистів став Слов'янськ, де 12 квітня озброєні люди захопили райвідділ міліції й підняли над ним прапор РФ. Дії сепаратистів схвалила міський голова, член Партії регіонів, Н. Штепа. Участь в операції брав загін "зелених чоловічків" з Криму на чолі з відставним полковником російських спецслужб І.Стрелковим, до якого приєдналися місцеві мешканці.

Того ж дня було захоплено відділ міліції та виконком у Краматорську, над будівлею виконкому піднято прапор ДНР. Те ж сталося і в Артемівську. Подібні збройні акції стали ширитися регіоном.

До кінця квітня сепаратисти зайняли Донецьк, Луганськ, Горлівку, Краматорськ, Слов'янськ, Лисичанськ, Маріуполь; під їх контролем опинилася половина території та населення Луганської та Донецької областей. З 18 квітня російські прапори на захоплених адміністративних будівлях сепаратисти почали замінювати прапорами ДНР і ЛНР, які перегукувалися з символікою Росії.

Для легалізації своєї влади в ДНР і ЛНР 11 травня були проведені псевдореферендуми, на яких, буцімто, була підтримана незалежність "республік". Ініціатори референдумів оголосили заздалегіть визначені результати: явка виборців у Донецькій області склала 74,87%: "за" ДНР проголосували 89,07%, "проти" – 10,19%, а 0,74% бюлетенів виявились зіпсованими, а в Луганській області незалежність ЛНР підтримали 1 млн 298 084 осіб (або 96% виборців), "проти" проголосувало 51 276 тис. осіб (3,8%), а недійсними було визнано 10 тис. 600 бюлетенів при явці 75% виборців.

Зі свого боку центральний уряд у Києві оголосив 15 квітня про початок "антитерористичної операції" (АТО) в Донбасі, а Генеральна прокуратура 17 травня визнала ДНР і ЛНР терористичними організаціями. Незважаючи на досить гучні заяви, українська сторона не форсувала початок бойових дій. Повно- масштабна війна почалася тільки в останній декаді червня. Головною проблемою для України в умовах війни стала нестача боєздатних частин. Для її вирішення розпочалося форсоване формування добровольчих батальйонів у складі Міністерства внутрішніх справ і ЗСУ, які мали високий бойовий і патріотичний дух.

Новим поштовхом до загострення ситуації в країні стали події в Одесі, де були спровоковані сутички між проросійськи і проукраїнськи налаштованими громадянами. Зіткнення в центрі Одеси спалахнули ближче до вечора 2 травня між уболівальниками ФК "Чорноморець" і "Металіст", клуби яких грали в Одесі, і проросійськими прихильниками антимайдану, які намагались перешкодити маршу ультрас "За єдину Україну". Зіткнення завершилось пожежею у Будинку профспілок, де забарикадувалися антимайданівці. У ході цих подій поведінка міліції виявились непрофесійною. У наслідок заворушень 2 травня 2014 р. в Одесі загинуло 48 чоловік і 247 постраждало.

Тим часом на стороні самопроголошених республік на Донбасі вже воювали збройні загони загальною чисельністю близько 15-20 тисяч осіб з танками, артилерією і "Градами", а міста і чисельні шахтарські селища були перетворені в обладнані укріпрайони.

  • 25 травня 2014 року в Україні відбулися президентські вибори, на яких перемогу здобув П.Порошенко. Він запропонував мирний план, який передбачав 12 кроків з відновлення миру. Зокрема:
  • 1. Гарантії безпеки для всіх учасників переговорів.
  • 2. Звільнення від кримінальної відповідальності тих, хто склав зброю і не здійснив тяжких злочинів.
  • 3. Звільнення заручників.
  • 4. Створення 10-кілометрової буферної зони на українсько-російському кордоні. Вивід незаконних збройних формувань.
  • 5. Гарантований коридор для виходу російських і українських найманців.
  • 6. Роззброєння.
  • 7. Створення в структурі МВС підрозділи для здійснення спільного патрулювання.
  • 8. Звільнення незаконно утримуваних адміністративних будівель у Донецькій і Луганській областях.
  • 9. Відновлення діяльності місцевих органів влади.
  • 10. Поновлення центрального теле- і радіомовлення у Донецькій і Луганській областях.
  • 11. Децентралізація влади (шляхом обрання виконкомів, захист російської мови, проект змін до Конституції).
  • 12. Узгодження губернаторів до виборів з представниками Донбасу (за умови погодження єдиної кандидатури, при розбіжності – рішення приймає президент).
  • 13. Дострокові місцеві і парламентські вибори.
  • 14. Програма створення робочих місць у регіоні.
  • 15. Відновлення об'єктів промисловості та соціальної інфраструктури.

Ця ініціатива була підтримана ООН, ЄС, ОБОЄ, лідерами провідних держав світу, світовою громадськістю. Також з 20 по 30 червня діяло одностороннє припинення вогню з боку українських військових. Але проросійські терористи ігнорували мирні ініціативи та не припиняли напади. Зрештою бойові дії відновилися.

Спочатку українські війська спробували відновити контроль над кордоном, тобто відрізати ДНР і ЛНР від Росії. Протягом одного тижня наступом в північно- східному напрямку на "ДНРівській ділянці" був пробитий "коридор" вздовж кордону протяжністю близько 100 кілометрів і шириною від 10 до 20 кілометрів.

На цьому наступ Збройних Сил України (ЗСУ) захлинувся, а досягнутий раніше результат фактично втратив значення, бо в руках противника залишилася ділянка кордону з Росією у 120 кілометрів, через яку йшло підкріплення у вигляді російських добровольців, зброї та боєприпасів.

Більш того, затиснуті у вузькому "коридорі" частини ЗСУ опинилися під систематичним артилерійським обстрілом гармат і "Градів" з російського боку. Такого підступного удару командування ЗСУ не очікувало, а відповісти вогнем по артилерійських позиціях на території РФ не наважувалося. У кінцевому підсумку, з великими втратами ЗСУ довелося з боєм відводити частини від кордону.

Тим часом успішніше розвився наступ на центральній ділянці фронту. Повільно просуваючись із заходу на схід, частини ЗСУ до середини липня відновили контроль над містами Слов'янськ, Краматорськ, Артемівськ, Дзержинськ, Дебальцеве. На півдні був зайнятий стратегічно важливий Маріуполь. На початок липня все узбережжя Азовського моря і 100-кілометрова ділянка сухопутного кордону на північ від нього були під контролем української армії.

Новий етап наступу ЗСУ почався у серпні. Потужним танковим ударом вдалося пробити 40-кілометровий "коридор" від Дебальцеве до Тореза, одночасно зустрічним ударом від кордону на північний захід війська ЗСУ відтіснили противника до лінії Іловайськ – Шахтарськ. Станом на ранок 24 серпня донецьке

угруповання противника була відрізане від луганського, тобто від ліній постачання з території Росії. На півночі війська ЗСУ зайняли Лисичанськ, Первомайськ, Латугіно, станицю Луганську і майже повністю оточили "столицю ЛНР" – місто Луганськ. Контрольована сепаратистами територія зменшилась до однієї п'ятої від території Луганської та Донецької областей. Але на цей момент українські війська були виснажені, значними були втрати у техніці.

Вранці 24 серпня (у День незалежності України) ударне угруповання російських регулярних військ перетнуло кордон в районі Амвросіївки і при потужній артилерійській підтримці почало наступ у західному напрямку – на Кутейникове – Старобешеве. Українські війська не очікували такого удару в спину і почали неорганізований відступ.

25-26 серпня противник просунувся на 35-40 кілометрів від кордону і в районі міст Іловайськ та Кутейникове оточив частини ЗСУ (в "котлі" опинилися підрозділи п'яти добровольчих батальйонів і підрозділи регулярних військ). Вжиті 27 серпня спроби деблокувати оточених виявилися безуспішними. 29 червня колона українських військ, яка за домовленостями з російською стороною виходила з оточення, була піддана на марші масованому обстрілу. Загинуло понад 400 українських вояків. Вирватися з-під вогню вдалося лише окремим розрізненим підрозділам і поодиноким бійцям. У цілому втрати ЗСУ за п'ять днів боїв в районі Амвросіївки та Іловайська склали майже половину від сукупних втрат за весь час боїв.

Одночасно з цим російські війська і сепаратисти почали наступ уздовж узбережжя Азовського моря на Маріуполь, але були зупинені в східних передмістях міста.

На Луганщині українські війська теж були атаковані російськими військами. Перший їх натиск було зупинено з великими втратами для них, але надалі українські війська були змушені зняти облогу Луганська, здати повністю зруйнований аеропорт міста і відступити на північ, за р.Сіверський Донець, зосередившись на стратегічно важливому селищі Щастя. У цілому за 10 днів контрольована проросійськими силами територія збільшилася вдвічі. Хоча українська армія була змушена відступити, вона не була розгромлена. Втрати агресора перевищили у п'ятеро українські. У цій ситуації 5 вересня в Мінську було підписано угоду про припинення вогню, а 19 вересня – про розмежування сторін і відведення важкого озброєння з лінії зіткнення. Проте сепаратисти і російські війська не дотримуються домовленостей (Росія продовжує заперечувати присутність своїх військ в Україні).

Під виглядом "гуманітарних конвоїв" відбувається постачання терористам зброї, боєприпасів і амуніції.

Регулярно здійснюються обстріли і атаки українських військ від 30 до 70 раз на добу. Робляться спроби вибити українські війська з Донецького аеропорту, Щастя і важливого транспортного вузла Дебальцеве, але безрезультатно. Оборона Донецького аеропорту стала символом незламності українського духу.

Крім прямої воєнної агресії Росія здійснює і економічний тиск на Україну. Розгорнута "торгівельна війна", у захоплених регіонах відбувається пограбування промислових об'єктів (демонтуються і вивозяться в Росію), вивозиться сировина. 16 липня було припинено постачання газу в Україну. Але Україні завдяки допомозі країн ЄС та США вдалося організувати реверсні поставки газу з Європи, а також тимчасово врегулювати газову ситуацію до весни 2015 р.

Війна стала серйозним випробуванням для української економіки. Втрата значної частини промислового потенціалу, наплив біженців (офіційно зареєстровано понад 500 тисяч), нестача енергоносіїв поставили з новою силою питання негайного проведення реформ.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >