< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Прийоми внесення добрив

Основне завдання технології внесення добрив – забезпечити для рослин оптимальні умови живлення впродовж усієї вегетації. При цьому розрізняють три прийоми внесення добрив: основне (допосівне, передпосівне), припосівне (рядкове) і підживлення (післяпосівне).

При виборі прийому внесення добрив важливо враховувати потребу культур в елементах живлення за фазами росту й розвитку та можливість розміщення їх у зоні найбільшої доступності для кореневих систем рослин. На вибір прийому внесення добрив значно впливають властивості самих добрив, їх взаємодія з ґрунтом, рухомість у ґрунтовому розчині, наявність у добривах баластних речовин та відношення до них сільськогосподарських культур.

Під час вибору строків, прийомів і способів внесення добрив за мету ставлять вирішення таких завдань: створити умови максимальної доступності для рослин елементів живлення з добрив; забезпечити їх елементами живлення впродовж усієї вегетації й особливо у критичні періоди (найбільшої потреби в елементах живлення); звести до мінімуму втрати добрив від вимивання, ерозії та звітрювання; зменшити перехід елементів у ґрунті в недоступні для рослин форми. Крім того, потрібно враховувати особливості розвитку кореневої систем рослин по шарах ґрунту та особливості їх зволоження впродовж вегетації.

Добрива мають знаходитися в зоні функціонування коренів рослин і водночас не переходити в ґрунті в недоступні форми. У раз глибокого заробляння у вологий орний шар вони залишаються доступними для рослин упродовж усієї вегетації. На ґрунтах легкого гранулометричного складу добрива потрібно заробляти глибше.

Азотні добрива (нітрати) можуть вимиватися, що негативно впливає на навколишнє природне середовище. Це явище найпоширеніше в умовах достатнього зволоження на ґрунтах легкого гранулометричного складу та на парових полях.

Вимивання нітратів характерне для пізньої осені та ранньої весни, зокрема на полях, не зайнятих рослинами. Тому важливо правильно обрати строки внесення азотних добрив, врахувавши, що найбільше азоту вимивається з нітратних їх форм. По можливості потрібно скорочувати час від їх внесення до початку сівби чи періоду інтенсивного засвоєння рослинами.

За поверхневого або мілкого внесення твердих амонійних і амідних добрив втрати азоту внаслідок звітрювання аміаку залежать від їх доз внесення, кислотності й вологості ґрунту. Так, якщо за поверхневого внесення високих норм карбаміду втрачається 30 % і більше азоту, то за використання аміачної селітри і сульфату амонію – втрати не перевищують 1-3 %.

Фосфорні добрива навіть на ґрунтах легкого гранулометричного складу зберігаються у місцях їх внесення і майже не мігрують по профілю ґрунту. Калій на таких ґрунтах може частково вимиватися.

На ґрунтах важкого гранулометричного складу за осіннього внесення ступінь закріплення фосфору і калію майже однаковий. За мілкого заробляння добрив унаслідок дуже слабкої рухомості в сухому ґрунті вони не використовуватимуться рослинами. Після підживлення культиватором-рослинопідживлювачем фосфорні й калійні добрива також часто потрапляють у сухий шар ґрунту і дають менший ефект, ніж при зароблянні плугом до початку сівби в зону розміщення основної маси коренів рослин.

Отже, добираючи прийоми, строки, способи і технологію внесення добрив, можна значно підвищити їх оплату приростом урожаю культур та поліпшити якість рослинницької продукції.

Основне (передпосівне) внесення добрив проводять до початку сівби з метою забезпечення стабільного живлення рослин упродовж усього періоду вегетації. При цьому вносять гній та інші органічні добрива, зазвичай більшу частину загальної норми мінеральних добрив восени або навесні залежно від ґрунтово-кліматичних умов, форм добрив, їх наявності та інших причин.

Основне внесення фосфорних і калійних добрив проводять восени під зяблевий обробіток ґрунту, щоб добрива потрапили в шар ґрунту з гарантованим зволоженням, де розміщена основна частина кореневих систем рослин. Від системи технічних засобів для обробітку ґрунту значною мірою залежить розміщення добрив в орному шарі ґрунту (табл. 9.6).

Таблиця 9.6. Розміщення мінеральних добрив у шарах ґрунту в разі заробляння їх різними знаряддями, %

Знаряддя

Шар ґрунту,

см

0-5

5-10

10-20

Плуг

з передплужником (глибина 20 см)

5

25

70

без передплужника (глибина 20 см)

20

30

50

Борона

важка дискова (в два сліди)

35

45

20

важка

90

10

-

легка

98

2

- .

Культиватор

з пружинними лапами (глибина 20 см)

50

40

10

з універсальними стрілчастими лапами (глибина 20 см)

70

25

5

з універсальними стрілчастими лапами (глибина 10 см)

85

15

-

Під час заробляння бороною внесені добрива розміщуються у верхньому (0-5 см) шарі ґрунту. Такий спосіб заробляння ефективний за достатнього зволоження ґрунту або в разі зрошення та для підживлення культур суцільної сівби азотними добривами.

Плуг з передплужником значну частину добрив заробляє в нижню частину орного шару ґрунту, звідки вони засвоюватимуться добре розвиненою кореневою системою. Проте на початку вегетації рослини можуть відчувати нестачу елементів живлення, що потребує додаткового внесення добрив для забезпечення оптимального живлення рослин.

Строки основного внесення добрив залежать від типу, гранулометричного складу і вологості ґрунту та властивостей добрив. Азотні добрива зазвичай вносять навесні, щоб зменшити втрати азоту. їх найчастіше заробляють культиваторами, оскільки нітратний азот перемішується по профілю ґрунту з опадами.

На ґрунтах середнього і важкого гранулометричного складу рідкі аміачні добрива (аміак безводний і водний) можна вносити восени під глибоку культивацію, коли середньодобова температура ґрунту нижча за 10 °С. При цьому процеси перетворення азоту в ґрунті сповільнюються і він не втрачається.

Калійні добрива вносять навесні лише за достатнього зволоження на ґрунтах легкого гранулометричного складу або під час переорювання зябу.

Гній і компости вносять під оранку зябу або навесні. Весняне внесення їх практикують, якщо за зиму вони накопичилися в господарстві. Ці добрива застосовують на ґрунтах легкого гранулометричного складу, на яких переорюють зяб, зокрема для підготовки ґрунту під просапні культури. При цьому також можна вносити мінеральні добрива. В таких умовах високий ефект від добрив, внесених навесні до початку сівби, дає їх заробляння культиватором.

Припосівне (рядкове), або присадивне, удобрення застосовують для задоволення потреб рослин в елементах живлення у перший період їх росту і розвитку. Це перший обов'язковий прийом внесення мінеральних добрив під усі культури в усіх ґрунтово-кліматичних умовах. Під час сівби насамперед вносять переважно легкорозчинні фосфорні добрива, оскільки фосфор потрібний для живлення рослин у перші дні життя.

Припосівне внесення добрив завжди проводять локально, що значно підвищує їх використання. Так, за рядкового внесення суперфосфату гранульованого під зернові культури використання фосфору становило 40–60 %. При цьому врожайність зерна підвищувалася на 1,5–3 ц/га за окупності 1 кг P2O5 12–15 кг зерна.

Сучасні комбіновані сівалки дають змогу одночасно з висіванням насіння вносити добрива локально у вигляді стрічки збоку на відстані 2–3 см, інколи з використанням однієї стрічки добрив для кожної пари посівних рядків. При цьому насіння від добрив відділяється прошарком ґрунту, оскільки під час проростання насіння молоді проростки дуже чутливі до підвищеної концентрації солей у ґрунтовому розчині. Вертикальний шар ґрунту, який відділяє насіння від добрив, має бути щонайменше 5 см. Розміщення добрив збоку від посівного рядка на відстані 2 см удвічі ефективніше, ніж їх розміщення глибше від насіння на 2 см. Чутливість проростків дрібнонасінних рослин зазвичай виша порівняно з крупно- насінними.

Хімічний склад і концентрація ґрунтового розчину – один із постійно діючих на висіяне насіння і сходи чинників. Насіння в ґрунтовому розчині набухає повільніше, ніж у чистій воді. Хімічний склад і концентрація солей у розчині визначають кількість пророслих насінин і сходів. Рослини найчутливіші до наявності в ґрунті солей і реакції ґрунтового розчину в фазу проростання і появи сходів. Навіть рослини-галофіти в цій фазі високочутливі до засолення. Солечутливість різних культур неоднакова. Так, серед зернових культур найбільш солечутливою є кукурудза. Далі в порядку зменшення солестійкості йдуть рис, пшениця, ячмінь, сорго. В межах кожної культури спостерігається сортова відмінність. Тому в рядки потрібно вносити "м'якші" добрива – вапняно-аміачну селітру замість аміачної селітри, сульфат калію замість калію хлористого. Вапняно-аміачна селітра чинить меншу підкислювальну дію на ґрунт, а сульфат калію – має менший показник сольового опіку рослин, ніж калій хлористий.

Реакція ґрунтового розчину на проростання насіння впливає менше. Наприклад, кукурудза, ячмінь, пшениця добре проростають за pH 3–10, але оптимальним для появи сходів є pH 6–7. На кислих і лужних ґрунтах спостерігається значне пригнічення росту та загибель проростків і сходів. Це відбувається у результаті того, що в кислому й лужному середовищах у проростках змінюється показник pH клітинної плазми, порушується структура білків, активність і спрямованість дії ферментів не тільки на момент проростання насіння, а й у наступні фази розвитку рослин. Якщо ж у момент проростання насіння помістити в середовище зі сприятливішими умовами pH, рослини нормально розвиватимуться навіть за різкого відхилення реакції ґрунтового розчину в наступний період.

Отже, важливо, шоб добриво не контактувало з насінням. Проведення меліорації невеликого об'єму ґрунту в зоні розміщення насіння, а також його дражування сприяють підвищенню продуктивності рослин. На жаль, нині мало проводиться досліджень з цього питання.

Присадивне удобрення застосовують під картоплю, розсаду овочевих та інших культур і використовується ними триваліший період, зокрема за достатньої вологості верхнього шару ґрунту. При цьому потрібно вносити невисокі норми добрив. Якщо під зернові й зернобобові доза становить 10–20 кг/га Р2O5, то під картоплю і помідор при внесенні в гнізда або борозни їх дозу можна збільшити до 20–30 кг/га. Для культур, чутливих до високих концентрацій ґрунтового розчину (кукурудза, трави, льон, морква, цибуля, огірок та ін.) норма припосівного удобрення має не перевищувати 10 кг/га д. р. У разі збільшення дози добрива підвищується концентрація ґрунтового розчину та його осмотичний тиск, що може призвести до зрідження (і навіть до загибелі) посівів та зниження їх загальної продуктивності.

Припосівне удобрення, розраховане на початковий період живлення рослин, має велике значення для всього подальшого їх життя. За сприятливих умов живлення молоді рослини формують потужнішу кореневу систему, швидше розвиваються і легше переносять тимчасову посуху, менш ушкоджуються шкідниками та вражаються хворобами, ліпше пригнічують розвиток бур'янів.

Як уже зазначалося, найчастіше в рядки вносять фосфорні добрива, рідше – азотні, а калійні добрива не дають ефекту (за винятком калієфільних культур) і навіть можуть пригнічувати посіви, зокрема дрібнонасінних рослин. Доцільність припосівного внесення того чи іншого виду добрив визначають з урахуванням родючості ґрунту і доз добрив, внесених у передпосівне удобрення. Навіть на ґрунтах з високим умістом фосфору та значною їх фосфатфіксувальною здатністю рядкове удобрення необхідно проводити. Це важливо для раннього етапу розвитку рослин.

Для припосівного внесення застосовують суперфосфати і складні добрива (амофос, діамофос, амофосфат, нітроамофоску та ін.). Недоцільно вносити суміш однокомпонентних добрив, оскільки вони можуть розшаровуватися, зволожуватися, що ускладнює їх висівання.

Підживлення проводять для задоволення потреб рослин (найчастіше в азоті, іноді в калії) у період інтенсивного росту, коли вони поглинають багато елементів живлення. Значення цього агрозаходу для всіх культур зростає на зрошуваних землях, ґрунтах легкого гранулометричного складу з підвищенням вологозабезпеченості ґрунтів і тоді, коли в основне удобрення внесли недостатню кількість добрив або їх взагалі не вносили. Підживлення є прийомом, який доповнює або поліпшує дію основного удобрення. Особливо ефективне ранньовесняне підживлення азотними добривами озимих культур. Досить широко застосовують підживлення на багаторічних сіяних сінокосах і пасовищах, природних кормових угіддях, багаторічних травах, які вирощують у сівозмінах.

За високих норм внесення добрив під просапні культури (буряк, кукурудзу, картоплю, соняшник та ін.), зокрема на ґрунтах легкого гранулометричного складу за достатнього зволоження, доцільно частину їх вносити для підживлення. За середніх норм внесення добрив це робити недоцільно. Ефективність підживлення рослин значно залежить від глибини заробляння добрив та вологості ґрунту впродовж вегетації.

Овочеві, кормові та просапні культури у цих самих умовах, разом з азотними можна підживлювати калійними і фосфорними добривами, а під кормові й просапні – вносити рідкі органічні добрива (гноївку, пташиний послід та ін.), особливо тоді, коли загальна норма їх висока.

Для підживлення застосовують легкорозчинні форми добрив. Вносять їх на поверхню ґрунту врозкид (підживлення озимих, багаторічних трав, сіножатей і пасовищ) або в міжряддя просапних і овочевих культур (з наступним зароблянням під час міжрядного обробітку ґрунту), або культиваторами-рослинопідживлювачами.

В умовах недостатнього зволоження переносити частину норми з основного удобрення для підживлення як з агрономічного, так і з економічного погляду недоцільно.

Позакореневі (листкові) підживлення є обов'язковою умовою отримання врожаїв, близьких до біологічного потенціалу рослин, і зазвичай включені в усі сучасні технологічні схеми. Проте воно в жодному разі не замінює основне внесення добрив чи фертигацію. Так, через листки яблуня може засвоїти лише 25 % бору, зернові – 10 % магнію і буряк цукровий – 3 % калію від загальної потреби. Позакореневі підживлення найефективніші на добре окультурених ґрунтах і за високих норм внесення добрив, де обмежувальним чинником росту продуктивності культур може бути один з макро- чи мікроелементів. Рослини засвоюють основну кількість елементів живлення через пристосовану для цього кореневу систему. Добре забезпечення рослин елементами живлення на початку вегетації таким шляхом сприяє в подальшому їх високопродуктивному типу розвитку.

Механізм поглинання речовин при нанесенні їхніх розчинів на листки істотно не відрізняється від поглинання їх кореневою системою і відбувається в два етапи. В основі його лежить процес обмінної адсорбції (І етап), після чого відбувається міграція іонів усередину тканин листків і переміщення їх до різних органів рослин (2 етап). Водні розчини поживних речовин проникають у листок крізь його продихи через багатошарову кутикулу. У поглинанні елементів живлення беруть участь верхній і нижній боки листка. Нижній бік листка, на якому зосереджена більша кількість продихів, зазвичай поглинає поживні речовини швидше в перший період після їх нанесення, але з часом поглинання як нижньою поверхнею листка, так і верхньою вирівнюється. Швидкість процесу адсорбції залежить від будови листків, їх зволоженості (роса), вологості повітря, швидкості вітру, температури, віку листків (у молодих іонний обмін відбувається швидше).

Позакореневе підживлення необхідне в таких випадках:

  • 1) як доповнення до основного удобрення за нестачі елементів живлення або низького рівня засвоєння їх із ґрунту (перезволоження, посуха, низькі температури, порушення оптимального співвідношення та антагонізм іонів, високий і низький рівні pH розчинів ґрунтового середовища);
  • 2) при порушенні нормального функціонування кореневої системи (ущільнення ґрунту, слабка його аерація, низькі температури, пошкодження кореневої системи рослин шкідниками і хворобами);
  • 3) у фазу максимальної потреби рослин в елементах живлення, коли їх засвоєння відстає від темпів росту рослин, що особливо часто спостерігається за прохолодної погоди;
  • 4) для подолання стресу рослинами (під час інтенсивного росту, за невідповідності властивостей ґрунту потребам рослин, за поганих погодних умов – посуха чи надмірне зволоження, температурний режим);
  • 5) одночасно із засобами захисту рослин (для поліпшення якості робочого розчину і стану рослин унаслідок зняття стресу від дії засобів захисту);
  • 6) для стимулювання засвоєння рослинами елементів живлення з ґрунту;
  • 7) для підвищення якісних і кількісних показників урожаю.

У багатьох випадках позакореневе підживлення має низку переваг над кореневим.

  • 1. Дає змогу в потрібний час забезпечити рослини необхідними речовинами, при чому доставити поживу в органи, які їх потребують. Цей шлях засвоєння елементів живлення значно коротший, ніж через кореневу систему (азоту, калію і сірки – у 4–6 разів; фосфору – в 20, мангану – в 30, магнію – в 7S, заліза – в 100 разів. Такі елементи, як фосфор, сірка, бор, на відміну від азоту, калію, молібдену та інших, у випадку їх нестачі не можуть переміститися зі старих нижніх листків до молодих ростучих органів, тому на пізніх етапах розвитку рослин може виникати голодування. Листковими підживленнями, на відміну від ґрунтових, можна миттєво ліквідувати проблему. Також через листки можна внести вже готові амінокислоти, полісахариди, вітаміни, що позбавить рослину від необхідності витрачати енергію на їх утворення внаслідок розщеплення складних сполук. Це особливо актуально під час будь-якого стресу в рослин, коли гальмуються процеси обміну речовин.
  • 2. Елементи живлення, внесені в ґрунт, рослинами засвоюються далеко не повністю (азот – близько 50 %, фосфор – 25, калій – 65 %). Частина їх перетворюється на недоступні для рослин сполуки. Цього не відбувається при позакореневому підживленні.
  • 3. Позакореневе підживлення можна проводити в різні періоди росту і розвитку рослин.
  • 4. У періоди з малою кількістю опадів ефективність кореневих підживлень низька, оскільки добрива вносяться в сухий ґрунт.

При позакореневих підживленнях можна легко досягти рівномірного розподілу добив. Виняткове значення це має для мікроелементів, які застосовуються в малих дозах.

За стресових ситуацій (нестача вологи, низькі температури, приморозки тощо) засвоєння елементів живлення кореневою системою є недостатнім, що уповільнює ріст і розвиток рослин. Часто критичний стан настає під час інтенсивного наростання вегетативної маси рослин, коли в ґрунті зменшуються запаси доступних сполук елементів живлення, а їх поповнення відстає від темпів розвитку рослин. Особливо часто це спостерігається під час посушливої погоди. У цьому разі поліпшити живлення рослин можна за допомогою позакореневих підживлень. Слід зауважити, що такий спосіб внесення добрив є допоміжним і не може замінити основного внесення.

Хоча обсяги засвоєння елементів живлення через листки незначні, швидкість і ступінь (відсоток) їх засвоєння значно вищі, ніж із добрив, які вносяться в ґрунт. Найшвидше проникають у листки азот, калій, цинк, повільніше – фосфор, кальцій, манган, бор, сірка і ще повільніше – магній. З усіх елементів живлення найшвидше поглинається азот – упродовж доби, тоді як, наприклад, фосфору потрібно більше ніж тиждень. Високі ступені міграції в рослині мають азот, фосфор, калій, середні – магній, цинк, манган, низькі – бор, кальцій, сірка.

Внесення позакоренево фосфору, калію, кальцію недоцільно розглядати як спосіб поліпшення живлення ними рослин, тоді як азот можна вносити у значно більших кількостях. Потребу рослин у мікроелементах часто повністю задовольняють цим способом. Позакореневе підживлення рослин мікроелементами у кілька разів ефективніше, ніж внесення їх у ґрунт. Особливо доцільно підживлювати здорові рослини, достатньо забезпечені іншими елементами живлення.

Нині для позакореневого підживлення пропонується велике різноманіття добрив. Водорозчинні добрива поділяють на дві групи: фертигатори і для листкових підживлень. їх хімічний склад подібний. Перша група добрив передбачена для краплинного зрошення, вони значно дешевші, але недостатньо розчинні для застосування для позакореневого підживлення. Забивання форсунок обприскувача – небажане явище. Крім того, після позакореневого внесення фертигаторів на листках зазвичай залишається помітний сольовий наліт через невисоку їх розчинність. Він швидко здувається вітром і не приносить користі.

У рослині як єдиному цілісному організмі кореневе і позакореневе живлення тісно взаємопов'язане. Тому позакореневе підживлення потрібно розглядати як невід'ємну частину технологій вирощування сільськогосподарських культур, яка за певних умов здатна підвищувати ефективність внесених у ґрунт добрив і використання ґрунтової родючості. Це своєрідна "швидка допомога" рослинам яким необхідні ті чи інші елементи живлення.

Важливою ланкою, що пов'язує ці два типи живлення, є фотосинтез. Фотосинтез може впливати на живлення рослин двома шляхами. З одного боку, позакореневе підживлення підвищує інтенсивність фотосинтезу, що сприяє забезпеченню кореневої системи органічними речовинами та енергетичним матеріалом. При цьому корені ліпше розвиваються та інтенсивніше засвоюють з ґрунту елементи живлення. З іншого боку, введення в листки хімічних елементів ззовні може зумовити зв'язування та утримування продуктів фотосинтезу в місцях їх утворення, що негативно позначатиметься на діяльності кореневої системи і врожайності. Останнє зазвичай спостерігається у разі проведення позакореневих підживлень у період інтенсивного вегетативного росту рослин, коли в них переважають синтетичні процеси. Позитивний ефект дають підживлення, які проводять після цвітіння, коли в рослинах переважає гідроліз. Слід зазначити, що таке підживлення є лише додатковим прийомом у системі удобрення, ефективна дія якого виявляється за достатнього внесення добрив в основне удобрення та для ранньовесняного підживлення. Азот, який надходить через листки, добре розподіляється по всій рослині, тоді як нормальний розподіл фосфору можливий лише за потрапляння його через кореневу систему. При надходженні фосфору через листки, незважаючи на інтенсивне поглинання і високий вміст фосфору в тканинах, уся рослина цим елементом живлення не забезпечується.

Найліпшим азотним добривом для позакореневих підживлень є карбамід. Амідна форма азоту швидко проникає через листкову поверхню. Позакореневе підживлення карбамідом доцільно поєднувати з внесенням мікроелементів і пестицидів, якщо немає застережень у регламенті їх застосування. Це зменшує стресовий вплив засобів захисту рослин на культурні рослини, підвищує ефективність їх дії. Об'єм робочого розчину має бути не меншим за 250–300 л/га. Допустимі такі концентрації робочих розчинів карбаміду, які не пригнічують розвитку рослин, %:

зернові – 5,0–30,0 морква – 1,2-3,0

кукурудза – 0,4-0,6 цибуля 1,6-2,5

буряк – 1,5-2,0 селера 0,8-1,0

картопля – 0,8-1,6 персик 1,2-1,5

квасоля – 0,3-0,4 яблуня, слива, вишня – 0,6-1,0.

помідор – 0,4-0,6

Обов'язково за кілька діб до обприскування проводять тестування на невеликій ділянці.

Магній дуже добре поглинається через листки. Він засвоюється у 15 разів швидше, ніж фосфор, й у 10 – ніж калій. Добавляння до робочого розчину карбаміду у 2–3 рази пришвидшує проникнення магнію через кутикулу листків. У сучасних технологіях вирощування сільськогосподарських культур для вирішення питання швидкої компенсації нестачі магнію і сірки широко застосовують сульфат магнію.

Позакореневе підживлення мікроелементами є дуже поширеним актом технологій вирощування більшості сільськогосподарських культур (табл. 9.7).

Таблиця 9.7. Реакція культур на позакореневі підживлення біогенними елементами (дані різних наукових установ)

Культура

К

Mg

B

Cu

Fe

Mn

Zn

Мо

Кукурудза

с

в

с

с

с

с

в

н

Сорго

с

в

н

с

в

в

в

-

Соя

с

в

н

н

в

в

с

в

Пшениця

с

в

н

в

н

в

н

-

Ячмінь

с

в

н

в

н

с

н

н

Соняшник

в

с

в

с

-

с

с

-

Буряк цукровий

в

в

в

с

с

в

с

с

Ріпак

с

в

в

н

- .

в

н

в

Помідор

в

с

с

с

в

в

в

-

Перець солодкий

в

с

н

-

в

в

в

н

Огірок, кабачок

в

с

с

с

с

в

н

в

Цибуля ріпчаста, часник

в

н

в

с

в

с

с

в

Капуста білоголова, цвітна

в

с

в

с

-

в

с

в

Салат

в

н

с

-

н

н

н

с

Морква

н

с

в

в

-

в

-

Кавун

в

с

с

-

с

н

с

в

Диня

в

с

с

-

с

н

с

в

Картопля

в

с

с

-

-

с

с

-

Виноград

в

с

в

с

в

в

в

-

Яблуня

в

с

в

с

в

в

в

-

Примітка. Реакція культур: н – низька; с – середня; в – висока.

Внесення мікроелементів у вигляді хелатних сполук ефективніше порівняно з мінеральними солями, що пояснюється трьома основними причинами.

  • 1. Частка засвоєння мікроелементів з неорганічних солей незначна, оскільки рослини еволюційно непристосовані до їх сорбції через листки.
  • 2. Перевищення оптимальної норми внесення солей металів є токсичним для рослин, оскільки спричинює опіки в місцях контакту з листками.
  • 3. У ґрунті солі металів вступають у реакції з ґрунтовими компонентами і перетворюються на недоступні для рослин сполуки.

Основною функцією хелатоутворювачів є утримання мікроелементів у доступних для рослин сполуках. Оскільки в разі застосування хелатних сполук рослина поглинає майже всю кількість внесених мікроелементів, то їх вносять у значно менших нормах порівняно із солями цих елементів.

Під час виготовлення добрив на хелатній основі іноді до них додають прилипачі. Вони нешкідливі для росту та розвитку рослин і після внесення розкладаються впродовж 1 міс. Зазвичай вони не руйнують верхній кутикулярний шар та епідерміс листків, розширюючи міжклітинний простір, сприяють пролонгованому надходженню елементів живлення у клітини, що поліпшує процес обміну речовин.

Отже, під час проведення позакореневого підживлення потрібно враховувати цілу низку чинників, які можуть значно впливати на його ефективність.

  • 1. Агротехнологічні: оптимальна реакція ґрунтового середовища, достатня кількість внесених добрив, захист рослин від шкідливих організмів, рівномірна густота стояння рослин.
  • 2. Рослина: молоді листки швидше засвоюють біогенні елементи.
  • 3. Погодні умови: оптимальна вологість повітря і ґрунту, нижча температура (обприскування проводять увечері або вранці, а після приморозків – через 2– З доби).
  • 4. Здатність елементів до проникнення в листки: найшвидше проникають мобільні елементи (азот, калій, магній, натрій), повільніше – сірка. Вони можуть рухатися згори вниз від місця поглинання до тих органів рослин, яким вони більше всього необхідні. Елементи з низькою мобільністю (мідь, залізо, манган, бор, кальцій, фосфор та ін.) перемішуються тільки вгору від місця потрапляння на листок (акропетально). Тому, якщо нижні листки не вкриті розчином, ці елементи до них не надійдуть Проте навіть кальцій і фосфор засвоюються через листкову поверхню в кілька разів швидше, ніж з ґрунту.
  • 5. Добавляння карбаміду: наявність у розчині карбаміду поліпшує пропускну здатність кутикулярного шару листка, що збільшує обсяги засвоєння елементів живлення, підвищує ефективність дії пестицидів. Норми внесення останніх можна знизити до мінімально рекомендованої величини. Синергізм дії карбаміду та гербіциду чи регулятора росту може бути шкідливим для культурних рослин, тому таке поєднання потребує обережності. Таку інформацію вказують на упаковці препарату. Поєднання внесення карбаміду з сульфатом магнію знижує ймовірність опіків листків карбамідом.
  • 6. У разі добавляння листкових добрив до розчину гербіциду можливі опіки листків. Селективна дія багатьох гербіцидів обумовлена дуже тонким балансуванням норм і концентрацій: не обпекти рослини та знищити бур'яни. Інколи добавляння до розчину гербіциду іншої речовини порушує цей баланс. Тому, приймаючи рішення про змішування препаратів, треба ретельно вивчити таблиці можливого змішування.

За відсутності даних про параметри сумісності препаратів або за потреби їх уточнення виконують перевірку на сумісність. Компоненти суміші в кількостях, які відповідають польовим нормам витрати, закладають у мірні посудини однакового об'єму. Після приготування робочих розчинів до повного розчинення посудини закривають і перемішують рідину, перевертаючи їх 10–15 разів. Потім розчини змішують і візуально перевіряють на однорідність після відстоювання впродовж 30 хв.

Ознаками несумісності є пошарове розподілення робочої рідини, утворення піни, звичайного або пластівчастого осаду. Слід зазначити, що будь-яка комбінація компонентів, яка пошарово розділяється впродовж 30 хв, але легко змішується в разі повторного перевертання посудини може бути використана за умов постійного перемішування її в баку обприскувача. Утворення недиспергованої оливи, звичайного або пластівчастого осаду – візуальна ознака того, що суміш непридатна для використання.

7. Строки внесення: для кожної рослини характерна певна динаміка засвоєння елементів живлення. За позакореневого підживлення неможливо вносити поживні речовини "про запас", як це часто роблять при внесенні добрив у ґрунт, оскільки все, що вноситься позакоренево, дуже швидко проникає всередину рослини. Тому дуже важливо знати, коли настають критичні періоди забезпеченості елементами живлення і враховувати це при проведенні листкових підживлень.

Перевагою листкових підживлень є стабілізація стану рослин після стресу. Добрива можна вносити в бакових сумішах із пестицидами без витрати додаткових коштів на окремий захід.

Підживлення рослин слід розпочинати вже в ранні стадії росту і проводити їх за можливості 2–3 рази. Передозування може справити на рослини токсичний вплив. Якщо планується одноразове обприскування, його найліпше провести за достатньо сформованої листкової поверхні.

Обирати слід відомі та перевірені мікродобрива. У будь-якому разі слід зважати на поради виробника, оскільки вміст і співвідношення мікроелементів у добриві, а також кратність підживлень і норми можуть значно відрізнятися. Не можна орієнтуватися на кількісний показник виносу мікроелементів майбутнім урожаєм, оскільки вагома частка їх засвоюється з ґрунту. Не варто забувати, що з підвищенням врожаю винос елементів живлення зростає. Склад мікродобрив і норму їх внесення слід визначати за аналізом ґрунту конкретного поля та погодних умов. У разі поєднання в баковій суміші з пестицидами добрива слід добавляти останніми. Позакореневі підживлення ліпше проводити в ранкові та нічні години.

8. Особливості обприскування: оптимальна концентрація розчину відповідно до виду рослини та фази її розвитку, застосування поверхнево-активних речовин (якщо мікродобриво їх не містить) для ліпшого прилипання крапель до листка, дрібнокраплинисте розпилення робочого розчину. Збільшення об'єму внесення робочої рідини на 1 га веде до додаткових витрат палива і подовження оптимального терміну обробки посівів. Так, підвищення норми витрати робочого розчину на обприскуванні зернових з 200 до 300 л/га спричинює зменшення кількості робочої рідини, яка утримується на рослині, на 25–30 %. Тому необхідно використовувати розчини максимально можливої концентрації, але стежити, щоб при цьому не обпекти листки. Зазвичай на упаковці добрива зазначають не тільки рекомендовані його дози а й концентрацію робочого розчину чи витрати робочої рідини на 1 га.

До незадовільних результатів обприскування та необхідності повторної обробки рослин призводить знесення препарату. Причинами цього є: погодні умови, розмір крапель, робочий тиск, швидкість руху агрегата, висота і стабілізація штанги відносно поверхні поля. Обприскування не проводять за швидкості вітру більш як 3–4 м/с. Слід також врахувати, що під час падіння крапля випаровується. Так, у відносно сухому теплому повітрі (відносна вологість 30 %, температура 25 °С) крапля розміром 100 мкм, що падає з висоти 1,5 м, досягає поверхні землі, маючи розмір 50 мкм. Випаровування відбувається за будь-яких умов, але рано вранці та ввечері воно значно менше.

При використанні звичайних обприскувачів дрібні краплі можуть повністю зноситись і випаровуватись. Так, крапля розміром 20 мкм (для прикладу: діаметр людської волосини – 100 мкм) із триметрової висоти падає 4 хв, а крапля розміром 400 мкм – 4 с. Отже, при збільшенні розміру краплі до 150–200 мкм знесення буде значно меншим.

Дрібні краплі можуть зноситись на великі відстані. Наприклад, за швидкості вітру 1,5 м/с крапля розміром 400 мкм при падінні з висоти 3 м пролетить 2,5 м, а крапля розміром 20 мкм – 300 м. Проте крупні краплі не гальмуються на рослині і стікають з неї. Дуже дрібні краплі застосовують лише при використанні обприскувачів з примусовою системою їх осадження або інжекторних розпилювачів, особливістю роботи яких є те, що краплі робочого розчину препарату частково наповнюються повітрям і після стикання з поверхнею листка лопають, унаслідок чого з однієї великої краплі утворюється кілька дрібних. Так підвищується біологічна дія препарату і зменшується його знесення вітром. Обирати розмір крапель потрібно у відповідно до інструкції, яку надає виробник.

Рекомендований тиск робочої рідини при роботі з плоскоструминними розпилювачами 0,2-0,3 МПа (2–3 кг/см2), з інжекторними – 3–8 МПа. Швидкість руху агрегата при обприскуванні густих посівів знижують із 7–8 до 4–6 км/год, що сприяє ліпшому проникненню крапель у шар рослин. Витрати робочої рідини мають не відхилятись від встановленої норми більш як на 10 %.

Доза внесення добрива може значно відрізнятися через поганий механізм стабілізації штанги обприскувача як у вертикальній, так і горизонтальній площинах. Тому з урахуванням можливих коливань штанги вона має бути на висоті 50 см над рослинами.

Вкрай важливим є рівномірне покриття рослин препаратом. Ефективність обприскувачів із системою примусового осадження крапель особливо помітна при обробці густих посівів. Повітряний потік, що виходить з отворів у рукавах, розхитує рослини й обертає їх листки, що сприяє потраплянню розчину на їх нижній бік. Оскільки розчин розпилюється на краплі значно меншого розміру, то покриття рослин істотно поліпшується.

Стрічкове внесення розчину добрив (обприскування лише рядків рослин без витрат добрив на обробку ґрунту в міжряддях) забезпечує економію препаратів, особливо на перших етапах розвитку рослин, коли вони ще невеликі. При цьому потрібно ретельно розрахувати дозу і кількість робочої рідини. Якщо стрічковий обприскувач вкриває робочим розчином, наприклад, лише половину ширини міжряддя, то витрати препарату і розчину треба зменшити вдвічі.

  • 9. Стан рослин. Відсутність стресу. Здорова рослина засвоює елементи живлення швидше і в більшій кількості, ослаблена чи уражена хворобами – захищається від подальшої втрати води та проникнення інфекцій, тому має щільну зашкарублу структуру поверхні листка, що значно обмежує можливість проникнення біогенних елементів крізь листки. У цьому разі до робочого розчину потрібно добавляти карбамід. Стійкість листкової поверхні багатьох культур залежить від товщини воскового нальоту, а він максимальний під час жари і мінімальний після дощу.
  • 10. Форма добрива. З азотних добрив найліпшим є карбамід, який спричиняє найменше опіків на листковій поверхні порівняно з аміачною селітрою чи КАС. Спеціальні добрива для позакореневих підживлень відрізняються за складом і ціною. Не завжди найдорожче добриво є самим якісним. Перш за все потрібно звертати увагу на його склад. Прості добрива мають бідний елементарний склад, низький ступінь чистоти, погані розчинність і змочуваність листкової поверхні. Крім того, після нанесення їх розчину на листки може з'являтися сольовий наліт. Важливо також знати, у формі якої сполуки знаходиться діюча речовина. Однією з найефективніших є хелатна форма, але вони значно дорожчі. Інколи використовують дешевшу форму комплексонів (комплексів органічних кислот). Такі сполуки менш стабільні й гірше засвоюються, але в багатьох випадках поліпшують живлення рослин.

Комплексні хелатні добрива сумісні з більшістю засобів захисту рослин і агрохімікатів. але несумісні з препаратами, які містять кальцій, іони алюмінію та міді. Якщо немає інформації про сумісність, перед приготуванням бакової суміші завжди потрібно проводити тест на сумісність і фітотоксичність.

11. Для зменшення ймовірності опіку листків і поліпшення живлення рослин сіркою та магнієм, до бакової суміші разом з карбамідом рекомендується додавати 5 кг MgSO4 • 7Н20 (5%-й розчин) на 100 л води або 3 кг MgSO4 • Н2O (3%-й розчин).

Під час приготування робочого розчину для позакореневих підживлень, а також розчинів пестицидів важливе значення має якість води. У природних водоймах pH води зазвичай знаходиться в межах 6,5-8,0. У регіонах з підвищеним рівнем мінералізації води її pH може сягати 9,0. У низки сучасних хелатних добрив і пестицидів уже за нейтральної реакції середовища можливий лужний гідроліз (розпад активних інгредієнтів), який знижує їх ефективність.

Твердість води залежить від умісту солей кальцію, магнію і заліза. Занадто тверда вода, тобто така, що містить багато розчинних солей, може знизити ефективну дію добрив і пестицидів унаслідок зв'язування молекул діючих речовин із катіонами кальцію, магнію і заліза. Твердість води залежить як від регіону, так і від пори року. Зазвичай цей показник підвищується на територіях з невеликою кількістю водойм, а також у період посухи чи, навпаки, злив. На побутовому рівні тверду воду можна визначити за кількома ознаками: гіркуватий присмак; мийні засоби погано миляться; під час кип'ятіння на стінках посуду залишається велика кількість накипу. У такій воді добрива і пестициди розчиняються повільно, іноді може утворюватися желатиноподібна маса.

Воду вважають твердою, якшо вміст кальцію в ній перевищує 35 мг/л (або 88 мг/л карбонату кальцію). Для поліпшення її якості додають кондиціонер, який містить зм'якшувач, а також змочувач, антиспінювач та стабілізатор. Він поліпшує розчинність добрив і пестицидів у воді, запобігає їх осадженню, створює оптимальні умови для засвоєння поживних речовин рослинами. Кондиціонер завжди додають у воду першим, він "зв'язує" (дезактивує) катіони, після чого добавляють добрива і пестициди. Зм'якшити воду можна також за допомогою сульфату амонію. Зазвичай його додають із розрахунку 10–20 кг на 1 т води.

12. Робочий розчин готують безпосередньо перед внесенням. Бак обприскувача наповнюють на 2/3 водою і за увімкненої мішалки засипають потрібну кількість карбаміду. Після цього добавляють сульфат магнію, пестициди і мікродобрива. За потреби останні заздалегідь розчиняють у воді в окремій посудині, тобто готують маточний розчин, і заливають цей розчин в обприскувач.

Важливе значення має послідовність завантаження препаратів у бак: спочатку додають водорозчинні гранули та змочувальний порошок, потім – рідкі суспензії, водні розчини або водні концентрати, останніми – концентрати емульсії, Наступний компонент добавляють у бак тільки після якісного розчинення попереднього.

Потім у бак доливають воду до повного об'єму. На 1 га посіву польових культур витрата робочої рідини має становити 250–300 л.

Будь-яка помилка може призвести до порушення фізіологічних процесів у рослині, до опіків листків та втрати врожаю. Щоб запобігти цьому, треба уважно читати етикетку на упаковці препарату.

Дози добрив для післяпосівного внесення визначають, виходячи з їх кількості, застосованої для основного і припосівного удобрення, та за результатами ґрунтової і листкової діагностики. За позакореневого підживлення не можна вносити елементи живлення про запас, як це часто роблять при внесенні в ґрунт, так як елементи з листків швидко проникають в рослину.

Отже, для різних культур залежно від рівня запланованої продуктивності, загальної норми добрив та інших умов можливе різне поєднання прийомів внесення добрив. Всебічне обґрунтування, добір строків і способів внесення оптимальних норм і форм добрив з урахуванням ґрунтово-кліматичних, погодних, агротехнологічних умов під кожну культуру значно підвищує їх агрономічну ефективність та екологічну безпечність.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >