< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Удобрення плодових, ягідних культур і винограду

Плодові та ягідні культури – багаторічні рослини. Вони впродовж усього свого життя ростуть і плодоносять на одному місці. На відміну від польових і овочевих культур, які зазвичай вирощують у сівозміні, ці культури виносять з ґрунту одні й ті самі елементи живлення, потребують певної реакції ґрунтового розчину та допустимої концентрації солей. Тому в плодоносних садах і ягідниках основними заходами з підвищення родючості ґрунтів є система застосування добрив та утримання ґрунту, а в умовах недостатнього та нестійкого зволоження – проведення зрошення.

Розвиток садівництва значно залежить від садопридатності ґрунтів. Для плодових культур закон адекватності генотипу рослин умовам їхнього росту має виняткове значення. Оскільки плодові дерева багаторічні, помилки у виборі умов закладання саду можуть виявитися навіть через 10-15 років.

Обираючи місце під сад, необхідно врахувати як рівень родючості ґрунту взагалі, так і його забезпеченість рухомим сполуками мікроелементів. Задоволення потреб рослин у мікроелементах залежить від багатьох чинників, зокрема від карбонатності ґрунтів і ґрунтоутворювальних порід. Високий уміст карбонатів у ґрунтах виявляється у вигляді вапнякового хлорозу. Це сукупне явище обумовлене нестачею в живленні рослин заліза, міді, цинку, кобальту, мангану і бору. Однак найбільше на це впливає нестача заліза.

Система удобрення плодових садів і ягідних кушів передбачає: удобрення плодових і ягідних розсадників; окультурення ґрунту перед закладанням саду; внесення добрив під час садіння плодових дерев і ягідних кущів; удобрення молодого і плодоносного саду. Для суниці розрізняють удобрення маточних і ягідних плантацій.

Особливості живлення плодових і ягідних культур

Сприятливими для росту та плодоношення плодових і ягідних культур є ґрунти з достатньою товщиною кореневмісного шару з оптимальним для функціонування кореневих систем властивостями (гранулометричний склад, щільність, водо- і повітропроникність, реакція ґрунтового середовища, ступінь засоленості, забезпеченість рухомими сполуками елементів живлення).

Залежно від ґрунтово-кліматичних умов оптимальний кореневмісний шар ґрунту для плодових і ягідних культур змінюється від 20–50 до 150–200 см. Товщина його обмежується важкопроникними або зовсім не проникними для коренів глеєвим ґрунтом, щільними утвореннями (граніти, вапняки, мергелі, галька тощо), ґрунтовими водами, зокрема сильномінералізованими та засоленими. Якщо ґрунтові води залягають на глибині до 150 см, ріст плодових дерев пригнічується, вони нерідко гинуть ще в молодому віці. За глибини їх залягання 150–200 см дерева ростуть задовільно, але при цьому слід постійно контролювати рівень підняття ґрунтових вод і в разі потреби проводити осушення. Реакція на глибину знаходження ґрунтових вод істотно залежить від підщепи.

У Степу обмежувальним чинником для росту й розвитку плодових культур може бути сольовий (гіпсоносний) горизонт. Критична глибина його залягання для яблуні й груші становить 100–130 см. черешні й сливи – 135, абрикоса, вишні й персика – 110 см. Плодові дерева також погано ростуть на ґрунтах, у яких на глибині 130–180 см знаходиться оглеєна глина. Вони гірше ростуть на ґрунтах важкого гранулометричного складу. За чутливістю до щільності ґрунту плодові рослини розміщуються у такому порядку: черешня, абрикос, груша, яблуня, слива.

Найсприятливішими для росту і розвитку плодових культур є слабокислі (pH 5,5-6,5) і нейтральні (pH 6,5-7,5) сірі й темно-сірі лісові ґрунти, чорноземи опідзолені, вилужені, типові та звичайні, а також жовтоземи і червоноземи. Важливо. шоб оптимальна реакція ґрунтового розчину була не лише у верхньому шарі ґрунту, а й глибше по його профілю, оскільки корені дерев можуть сягати сильнолужного горизонту.

Хоча плодові та ягідні культури не слід вважати чутливими до кислотності ґрунту, вона на них впливає негативно. За цією ознакою плодові дерева поділяють на дві групи: слива, вишня, черешня, абрикос, для яких необхідна нейтральна реакція (pH 6,5–7); яблуня і груша добре розвиваються на слабкокислих ґрунтах (pH 5,5-6,5). Ягідні культури поділяють на три групи: рослини, які не переносять кислих ґрунтів і активно реагують на вапнування (смородина чорна, pH 6–6,5); рослини, які добре ростуть на слабокислих і нейтральних ґрунтах (суниця, pH 5,5–6); рослини, які потерпають від надмірної кількості кальцію і потребують вапнування лише сильнокислих ґрунтів (малина, pH 5,5–6; агрус, pH 5–6). Несприятливий вплив лужної реакції пояснюється тим, що такі ґрунти майже завжди засолені, що погіршує їх фізичні властивості та кореневе живлення рослин. На плодові рослини найтоксичніше впливають карбонати натрію і магнію, менше – хлориди і ше менше – сульфати цих елементів. Негативний вплив солонцюватості ґрунтів посилюється, якщо вона поєднується з їх карбонатиістю. За підвищеного вмісту в ґрунті карбонату кальцію деякі елементи живлення (фосфор, залізо, цинк, манган) утворюють важкорозчинні сполуки, а висока концентрація кальцію в поживному розчині внаслідок антагонізму його іонів заважає засвоєнню рослинами інших елементів, зокрема калію, двовалентного заліза, цинку, бору. Тому за вмісту в кореневмісному шарі 5–10 % СаСО3 плодові рослини хворіють на хлороз унаслідок нестачі в живленні заліза. Стійкіші до цього фізіологічного захворювання кісточкові породи – абрикос, вишня, слива, черешня. Негативно реагують на карбонатність ґрунтів усі ягідні культури, прищеплена на айві груша.

Пороговим вмістом карбонату кальцію в ґрунті для насіннячкових і ягідних культур вважають 5–6, для кісточкових – 8–9 %. Проте на глибоко профільних чорноземних ґрунтах, де гумусовий горизонт сягає 60–80 см і глибше, насіннячкові породи можуть задовільно рости і плодоносити за вмісту карбонату кальцію до 20–30, а кісточкові – до 30–40 %.

Упродовж багаторічного життя плодове дерево проходить низку послідовних вікових змін, які значно різняться за реакцією на чинники зовнішнього природного середовища, зокрема на умови живлення. За біологічними і господарськими показниками виділяють три найхарактерніші періоди: від садіння до початку плодоношення; повне плодоношення; масове відмирання основних гілок, якого на практиці не чекають.

Тривалість першого періоду – від садіння до початку плодоношення – залежить від погодних умов, сортових особливостей, підщепи та якості саджанця.

Наприклад, у вишні це 2–3 роки, насіннячкових культур, щеплених на сильнорослих підщепах – 5–8 років. Плодові дерева на слабкорослих підщепах і скоро- плідні сорти вступають у період плодоношення раніше. Так, яблуня, щеплена на середньорослій вегетативній підщепі, починає плодоносити вже на 3–4-й рік, на слабкорослій – на 2–3-й рік.

Період до плодоношення характеризується посиленим ростом вегетативної частини дерева, інтенсивним розвитком скелетної частини кореневої системи та наростанням листкового апарату.

Ріст відбувається настільки інтенсивно, що майже всі продукти мінерального живлення повністю використовуються і не відкладаються про запас, причому ріст триває до пізньої осені, вегетація рослин часто затягується і виникає загроза їх підмерзання. У цей час коренева система рослин ще недостатньо розвинена, щоб інтенсивно використовувати елементи живлення з ґрунту. Тому рослини чутливі як до їх нестачі, так і до надлишку. Система удобрення молодого саду має ґрунтуватися на помірному забезпеченні рослин елементами живлення в легкодоступній формі. Високий рівень азотного живлення посилює ріст вегетативної маси і затримує вступ рослин у плодоношення. Отже, у цей період важливо збалансовано удобрювати дерева, щоб урівноважити їх вегетативний і генеративний розвиток.

Період повного плодоношення характеризується повільним ростом пагонів, посиленим утворенням плодоносних гілок і бруньок. Ріст основних гілок ослаблений, розміри крон збільшуються мало. Це період максимальної продуктивності, тому важливим є створення оптимальних умов для живлення дерев, що досягається систематичним внесенням добрив. У динаміці росту плодових дерев зростає роль кальцієвого живлення, оскільки зі збільшенням урожайності підвищується і винос кальцію, а темпи поповнення його рухомих сполук з ґрунтових запасів значно відстають.

Отже, для пришвидшення плодоношення молодих дерев важливо сприяти їх посиленому росту в перші роки, щоб сформувати крону за якомога коротші строки, тобто завдання отримання високих щорічних урожаїв має вирішуватися ще під час вирощування саджанців, щоб забезпечити закладання саду рослинами зі сформованою в розсаднику кроною. Це важливо для насіннячкових культур. Для скороплідних кісточкових і ягідних порід у перший віковий період потрібно максимально сприяти росту пагонів для збільшення у них площі плодоношення та пришвидшення строків отримання високих урожаїв. Особливістю вирощування кісточкових порід є слабке удобрення молодих дерев азотом, бо вони й так інтенсивно ростуть, особливо черешня.

Якщо перший віковий період потрібно по можливості максимально скоротити, то другий – період плодоношення – важливо максимально подовжити.

Характерною особливістю всіх плодових і ягідних культур є закладання генеративних бруньок у рік, що передує плодоношенню. Тому в період плодоношення виділяють дві фази: у першій відбувається закладання плодових бруньок, у другій – цвітіння і формування плодів. Для щорічного плодоношення потрібно, щоб поряд з формуванням урожаю плодів і ягід у поточному році закладалися генеративні бруньки для врожаю наступного року. Це досягається комплексом агротехнологічних заходів, серед яких важливе місце посідає система удобрення, яка має враховувати динаміку потреб рослин в елементах живлення впродовж вегетації.

За вегетаційний період плодові культури засвоюють різні кількості елементів живлення. Максимальні їх кількості засвоюються двічі: навесні (до і після розбруньковування, цвітіння та утворення листкового апарату) і восени (накопичення запасних поживних речовин, друга хвиля росту коренів – кінець вересня – початок жовтня).

Особливістю плодових культур у початковий період сезонного росту є відносно більше засвоєння фосфору порівняно з азотом і калієм, у період інтенсивного росту пагонів – більше засвоєння азоту і фосфору, в період уповільнення росту – більше засвоєння калію та азоту і менше фосфору. Після закінчення росту надземної частини більше споживається фосфору та калію і менше азоту.

За своєчасного збирання врожаю, помірного азотного живлення, підвищеної доступності фосфору і калію з ґрунту триває період накопичення запасних поживних речовин, закладання генеративних бруньок для щорічного плодоношення. Це також сприяє росту врожайності за рахунок розміру та якості плодів, швидкості їх достигання, морозостійкості дерев.

Під час встановлення норм і строків застосування добрив потрібно враховувати баланс елементів живлення. В період росту і плодоношення кількість вилучених елементів живлення (NPK) становить: обпалі плоди – до 40 %, закріплення у вегетативному прирості рослин – 30–35, відчуження з насаджень з обрізаними гілками і знятим урожаєм плодів – до 25 %. Причому до 50 % азоту накопичується в опалі і до 30 % – в решті біомаси рослин. Накопичується в рослинах також 40–45 % фосфору, а вилучається – близько 25 %. Більша частина калію накопичується в опалі – до 40–42 %, відчужується – до 30–33, у прирості його накопичується до 25 %.

У період плодоношення баланс елементів живлення в рослинах змінюється. Так, зростає до 40 % і більше вилучення елементів живлення з урожаєм плодів та обрізаними пагонами, на опал припадає до 30–35 %, накопичення у прирості дерев не перевищує 22–25 %. У накопиченні до 30 % становить фосфор. Найбільше відчужується калію (близько 60 %), значна частина в опалі азоту (50 % загального накопичення в рослині). Структура балансу елементів живлення істотно залежить від підщепи.

Винос плодовими деревами елементів живлення пов'язаний насамперед із видом рослин (див. табл. 9.2).

Розподіл елементів живлення в рослинах такий: на утворення листків використовується 47 % азоту, коренів, кори, деревини – 33, плодів – 25 %. Найбільша кількість фосфору міститься в камбії, корі, квітках, насінні; калію – в листках і квітках. Наприклад яблуня, для формування врожаю потребує у 2–3 рази більше калію порівняно з фосфором і в 1,4-1,6 раза – порівняно з азотом. Тому під час складання системи удобрення плодових дерев кожному з елементів живлення потрібно приділяти належну увагу.

У плодових і ягідних культур можливий процес реутилізації, тобто повторне використання елементів живлення, які знаходяться у вегетативних органах. Так, азот, фосфор, калій зі старіючих органів і тканин переходять у молодші, а з листків перед їх обпаданням восени – в гілки, стовбур і кореневу систему. Потім ці елементи повторно використовуються рослинами в наступний рік. Після розкладання опалих листків поживні речовини знову стають доступними для рослин. Тому оцінювати винос елементів живлення плодовими та ягідними культурами, а отже, визначати потребу в добривах можна лише умовно. Для формування об'єктивнішого уявлення про характер живлення плодових і ягідних рослин, їх потребу в удобренні потрібно знати особливості поглинання елементів живлення за фенофазами впродовж вегетаційного періоду.

Щоб запобігти періодичності плодоношення, важливо в неурожайний рік створювати умови для зменшення масового закладання плодових бруньок і стимулювати цей процес у рік високого врожаю плодів: своєчасне їх збирання; помірне азотне живлення за достатнього забезпечення фосфором і калієм; регулювання водозабезпечення системою утримання ґрунту і зрошення в поєднанні із захистом рослин від шкідників та хвороб.

У вологозабезпеченні та засвоєнні елементів живлення з ґрунту плодовими і ягідними культурами велике значення має розвиток їх кореневих систем. Так, у груші вона розмішується на більшій глибині, ніж у яблуні, у кісточкових порід – ближче до поверхні, ніж у насіннячкових. Вертикальні корені плодових культур можуть заглиблюватися більш як на 10 м. Діаметр кореневої системи (його визначають діленням віку дерева на 2) в 1,5–2 рази більший за діаметр крони, а кількість коренів у межах проекції крони в 3–4 рази більша, ніж за її межами. Розмір кореневої системи істотно залежить від підщепи.

Як і в плодових культур, у ягідних кушів кожна частина коревої системи пов'язана з певною надземною частиною, тому добрива потрібно вносити з двох боків.

Корені смородини чорної залягають переважно у верхніх (до 60 см) шарах ґрунту і лише невелика їх частина досягає глибини 1,5 м. У шарі ґрунту до 10 см у смородини знаходиться половина коренів. У порічок, порівняно зі смородиною чорною, коренева система знаходиться глибше і розвинена ліпше. За потребою в елементах живлення для смородини виділяють три періоди: до початку плодоношення, початок плодоношення і повне плодоношення. Ця культура потребує достатньо збагаченого на кальцій ґрунту. Оптимальний pH 5,6–6.

Смородина чорна і порічки найвибагливіші серед ягідних культур до рівня живлення, забезпечення вологою та ґрунтовим повітрям. Тривалість життя кущів, їх продуктивний вік і врожайність значно залежать від родючості ґрунту, підтримувати яку на високому рівні можна лише за допомогою застосування добрив.

Ріст смородини чорної і порічок навесні розпочинається рано, коли в ґрунті ще низький вміст рухомих сполук елементів живлення. Тому куші починають рости переважно завдяки запасам, відкладеним у деревині й коренях. Цим пояснюється важливість живлення рослин у період після збирання урожаю. Рослини, що не створили потрібного запасу вуглеводів, менш зимостійкі, гірше відростають навесні. У другій половині весни та влітку оптимальне живлення рослин потрібне для підтримання сильного росту пагонів, достигання ягід і закладання плодових бруньок для врожаю наступного року.

Молоді насадження смородини спочатку нарощують гілкову масу. Цим пояснюється важливість створення високої родючості ґрунту в період розвитку кушів. Лише через 5–6 років розвитку формуються високопродуктивні куші, які вступають у період повного плодоношення. Співвідношення азоту, фосфору і калію у виносі з урожаєм становить 1 : 0,2-0,3 : 0,5-0,6. Найінтенсивніше азот засвоюється рослинами після виходу зі стану спокою і під час розбруньковування – до 2,3 кг/(га • доба), а після цвітіння і збирання врожаю – близько 1 кг/(га • доба). Після достигання ягід і їх збирання потреба в азоті знову підвищується. Максимальне засвоєння фосфору (60 %) і калію (75 %) припадає на період від цвітіння до наливання ягід, потім воно знижується. Нестача азоту на початку росту до розбруньковування, а фосфору – до початку цвітіння призводить до зменшення закладання плодових бруньок, обпадання зав'язі, загального зниження врожайності в поточному і наступному роках. З усіх ягідних культур смородина чорна найчутливіша на внесення фосфорних добрив. Вона добре засвоює елементи живлення з мінеральних добрив, %: азоту – 40–60, фосфору – 10–20, калію – 40–50. У порічок з урожаєм ягід та обрізаними гілками азоту і калію відчужується більше, ніж у смородини чорної, але її потреба в фосфорі значно нижча. Вони також чутливіші до наявності хлору в добриві, ніж чорна.

В агрусу коренева система розміщена переважно на глибині 5–40 см. До кінця цвітіння агрус зазвичай росте за рахунок запасних поживних речовин, після цвітіння до повного формування врожаю посилено поглинаються елементи живлення, особливо азот. Він вибагливіший, ніж смородина, до рівня калійного живлення, але чутливий до хлоровмісних калійних добрив. На ґрунтах легкого гранулометричного складу агрус може відчувати нестачу магнію, що усувають внесенням доломітового борошна (на кислих ґрунтах) або інших магнієвмісних добрив.

Малина має мичкувату кореневу систему, основна маса якої розмішена в шарі ґрунту 10–30 см. Вона вибаглива до родючості ґрунту, негативно реагує на високу концентрацію солей у ньому, але переносить середньокислу реакцію ґрунтового розчину. Малина відрізняється високим виносом елементів живлення, що пояснюється утворенням великої кількості пагонів і відмиранням після збору врожаю майже половини надземної маси. Період поглинання азоту, фосфору і калію розтягнутий і триває до кінця літа. Особливо важливий для малини рівень фосфорного живлення. Фосфор і калій найінтенсивніше засвоюються у період цвітіння і зав'язування плодів, пізніше засвоєння їх значно знижується, тоді як споживання азоту триває і після закінчення збирання врожаю.

Суниця характеризується високим рівнем засвоєння елементів живлення, хоча з урожаєм ягід відчужується незначна їх кількість. Витримує середньо кислу реакцію ґрунту. Коренева система у неї мичкувата, розгалужена, з довгими кореневими волосками. Основна її маса (понад 80 %) розміщена в шарі ґрунту 0–20 см. За споживанням елементів живлення для суниці виділяють два критичні періоди: навесні, коли диференціаціюються і закладаються квіткові бруньки, і восени, наприкінці вегетації, коли закладаються плодові бруньки і росте коренева система. В ці періоди суниця має бути добре забезпечена елементами живлення, особливо азотом і фосфором. До початку цвітіння ця культура поглинає до 20 % поживних речовин загальної їх кількості за вегетаційний період. Найбільше елементів живлення вона засвоює під час цвітіння і плодоношення. Максимальну кількість фосфору і калію (близько 40 %) суниця засвоює за період плодоношення (три тижні), азот – рівномірно впродовж вегетації.

На ріст і розвиток плодових та ягідних культур найефективніше впливають азот, фосфор, калій, кальцій, магній, сірка, залізо, бор, манган, мідь, цинк, молібден, кобальт. Крім того, у хімічному складі рослин виявлено ще 60 елементів, роль більшості з яких у житті плодових і ягідних культур поки що не встановлено.

Плодові культури переважно забезпечуються елементами живлення із запасів ґрунту. Після внесенням добрив усувається або зменшується дефіцит елементів, яких не вистачає для оптимального живлення рослин. Нестачу або надлишок елементів живлення визначають за допомогою діагностичних методів (візуально, за хімічним складом окремих органів рослини чи проведенням ґрунтової діагностики). Під час вирощування плодових і ягідних культур потрібно знати забезпеченість рослин елементами живлення і враховувати, за яких ґрунтово-кліматичних умов може виникати їх нестача або надлишок.

Азот. У живленні плодових рослин азот потрібний найбільше за інші елементи. Оптимальне забезпечення ним рослин має велике значення для підтримання плодових насаджень у стані високої продуктивності старої плодової деревини і наростання нової, зав'язування плодів і зменшення їх обсипання в період формування врожаю, диференціації бруньок і закладання майбутнього врожаю. Проте надмірне однобічне азотне живлення плодових культур затягує вегетацію рослин, затримує визрівання тканин, особливо однорічних приростів, які взимку часто пошкоджуються морозами, а квітки – весняними приморозками. Крім того, тканини листків і плодів таких рослин менш стійкі до різних захворювань. У спекотну погоду з таких дерев може обпадати багато плодів. У плодів погано розвивається забарвлення шкірки, погіршується їх зберігання тощо. Надмірно високий рівень нітратного азоту в ґрунті блокує живлення плодових дерев фосфором, залізом та іншими елементами. Високий вміст азоту в тканинах рослин може супроводжуватися нестачею бору, внаслідок чого розвивається опробковіння тканин плодів.

Забезпеченість плодових культур азотом залежить від вмісту органічних речовин у ґрунті та інтенсивності їх мінералізації. Мінералізація посилюється за парового утримання міжрядь, постійного розпушення і зволоження ґрунту. Однак після залуження міжрядь дефіцит азоту виявляється на всіх типах ґрунтів.

Нестача азоту може також спричинюватись вимиванням нітратів за межі кореневмісного шару. У садах це явище спостерігається частіше, ніж під польовими культурами, внаслідок посиленої дії в ґрунті елювіальних процесів. Нестача азоту в живленні плодових і ягідних культур виявляється на всіх типах ґрунтів, але найчастіше – на дерново-підзолистих і сірих лісових. Вона виявляється в ослабленні росту пагонів, зменшенні сумарного накопичення біомаси, зниженні продуктивності фотосинтезу в зв'язку зі зменшенням площі асиміляційної поверхні листків та вмісту в них хлорофілу. Листки стають блідо-зеленими з ледь жовтуватим відтінком. На старих листках з'являються відтінки жовтого, оранжевого, червоного або пурпурового кольору. Пагони трохи зігнуті, за тривалого голодування вони стають твердими й тонкими. За гострої нестачі азоту формуються листки малого розміру, які жовкнуть і рано обпадають. У них зазвичай накопичуються червонуватий і багряний пігменти. Плодоносні дерева слабко цвітуть і зав'язують плоди, які сильно обсипаються. У суниці погано утворюються вуса, старі листки чорніють і рано жовкнуть. Рослинами-індикаторами щодо нестачі в ґрунті азоту є яблуня й особливо персик.

Фосфор. Оптимальне живлення плодових рослин фосфором пришвидшує вступ плодових і ягідних культур у період плодоношення, стимулює процес запліднення, формування й достигання плодів, тканин пагонів, що має велике значення у підвищенні їх морозостійкості. Проте надмірне забезпечення плодових рослин фосфором за значного підвищення вмісту в ґрунті його рухомих сполук може спричинити фізіологічні захворювання, пов'язані з живленням рослин цинком, наприклад розетковість.

За вирощування плодових насаджень на карбонатних ґрунтах з лужною реакцією середовища нерідко створюється надмірне фосфорне живлення, внаслідок чого порушується оптимальне забезпечення рослин залізом, цинком та іншими елементами.

Дефіцит фосфору для плодових і ягідних культур трапляється набагато рідше, що пояснюється контактуванням та активною взаємодією добре розгалужених кореневих систем із великим об'ємом ґрунту впродовж тривалого періоду в річному циклі. Проте на кислих дерново-підзолистих ґрунтах, зокрема легкого гранулометричного складу, де процеси хімічного вбирання мінеральних фосфатів сильніші, часто виявляється нестача фосфору. За цих умов ефективно застосовувати фосфорні добрива. Однак необхідність їх внесення виникає також на сірих опідзолених, чорноземних та інших ґрунтах у разі зміни співвідношення між елементами живлення в ґрунті після внесення інших видів добрив.

Нестача фосфору в живленні плодових культур затримує ріст і галуження коренів та пагонів, тому вони утворюються тонкими. Листки дрібні тьмяно-синьо- зеленого кольору з пурпуровим і бронзовим відтінками, восени передчасно обпадають, навесні затримується розбруньковування. На листках у смородини чорної з'являються бурі тьмяно-бронзові плями, рослини погано цвітуть, слабко зав'язуються плоди, які сильно обсипаються. Плоди мають інтенсивне забарвлення із зеленкуватим відтінком, причому м'якоть плодів кісточкових порід м'яка і кисла.

Калій підвищує стійкість рослин до зневоднення тканин, несприятливих чинників зовнішнього природного середовища – посухи, низьких температур, грибних захворювань. За надмірного вмісту калію в поживному середовищі виявляється його антагонізм з іншими елементами живлення, зокрема з кальцієм і магнієм. Добре забезпечені калієм темно-каштанові та чорноземні ґрунти.

Нестача калію спостерігається на всіх типах ґрунтів, але найчастіше на слабогумусованих відмінах із незначним вмістом його обмінних форм, що є основним джерелом живлення для плодових рослин. У ґрунтах легкого гранулометричного складу більша частина внесеного з добривами калію залишається в розчині й може легко вимиватись за межі кореневмісного шару. Збіднення ґрунту на калій у садах спостерігається частіше, ніж на полях.

За нестачі в живленні плодових рослин калію на листках з'являються крайові "опіки" (від країв листкової пластинки до середини). В черешні, вишні, персика і сливи крім цього виявляються хлороз тканин між жилками, крапчастість, іноді краї листків скручуються всередину. Яблука та ягоди смородини чорної достигають нерівномірно. М'якоть плодів має кислий смак і дерев'янистий присмак. На краях листків смородини чорної утворюються коричневі плями з червонувато-пурпуровим відтінками. Пагони за нормальної довжини, особливо за високого співвідношення азоту і калію в ґрунтовому розчині, формуються тонкими. Індикатором нестачі калію в ґрунті є слива.

Кальцій сприяє росту коренів, зокрема найдрібніших їх розгалужень, та наростанню кореневих волосків. Він позитивно впливає на лежкість плодів.

Вміст кальцію в усіх типах ґрунтів перевищує потреби живлення плодових культур цим елементом. Проте висока концентрація в ґрунті катіонів Н+, Na+, К+ та інших заважає надходженню кальцію в рослини. Особливо гострий дефіцит його виявляється на кислих ґрунтах легкого гранулометричного складу. Крім того, велика кількість кальцію може вимиватись за парового утримання ґрунту в саду. Посилюється цей процес і після внесення фізіологічно кислих форм мінеральних добрив. Тому в садах може не вистачати кальцію для живлення рослин, що виявляється в погіршенні якості (лежкості) плодів, хоча зовні на рослинах ця нестача не позначається. За великого дефіциту кальцію в яблуні, смородини та агрусу відмирають точки росту й верхівки пагонів, спостерігається "опік" і закручування листків вгору (насамперед верхніх). У суниці відмирають сердечка і тканини листків. Кісточкові породи хворіють на глеєтечу – гомоз.

За надмірного вмісту в ґрунті кальцію плодові рослини хворіють на хлороз і розетковість листків, унаслідок нестачі у живленні заліза й цинку, затримується засвоєння ними магнію, калію, бору та інших елементів. Тому, збільшивши норму цих елементів, можна зослабити негативну дію надмірної кількості кальцію.

Магній впливає на процес плодоутворення, достигання і якість плодів, підвищує морозостійкість дерев. Найчастіше його нестача у живленні плодових рослин спостерігається на дерново-підзолистих кислих ґрунтах легкого гранулометричного складу, особливо тоді, коли вміст його обмінних сполук не перевищує 20 мг/кг. У плодових насадженнях магній може вимиватися у великих кількостях з кореневмісного шару, тому виникає потреба в його поповненні внесенням добрив.

Дефіцит магнію в живлені рослин затримує ріст і цвітіння, спричинює мармуровий хлороз. Некроз і хлороз тканин листків виявляються між жилками. Між ними також може бути коричнева плямистість. По краях листків аґрусу з'являються червоні смуги. Плоди яблуні не достигають, нижні листки на пагонах передчасно обпадають, а верхні – залишаються у вигляді розетки. Рослинами- індикаторами на нестачу магнію є агрус, смородина чорна, яблуня. Поява яскраво-жовтих плям на листках малини може бути пов'язана також із вірусними хворобами чи іншими причинами.

Ґрунти України за придатністю до вирощування багаторічних плодових насаджень за вмістом рухомих сполук мікроелементів поділяють на три класи (табл. 10.8):

Таблиця 10.8. Класи придатності ґрунтів України для садівництва за вмістом мікроелементів (А. І. Фатєєв та ін., 2013)

Клас

Забезпеченість

рослин

Вміст мікроелементів, мг/кг ґрунту (ААБ 4,8)

Cu

Zn

Μn

Fe

I

Добра

> 1,0

> 10,0

> 40,0

> 9,0

II

Середня

0,5-1,0

5,0-10,0

20,0-40,0

1,5-9,0

III

Слабка

< 0,5

< 5,0

< 20,0

< 1,5

I клас – добре забезпечені мікроелементами;

II клас – середньо забезпечені мікроелементами, можливий прояв нестачі одного з мікроелементів;

III клас – слабозабезпечені мікроелементами, застосування мікродобрив має бути обов'язковим заходом.

Залізо сприяє синтезу хлорофілу та ростових речовин – ауксинів. Вміст заліза в ґрунтах доволі високий (2–3 % їх маси), але забезпеченість ним рослин визначається ступенем його рухливості, що пов'язано з окисно-відновним потенціалом і реакцією ґрунтового середовища. Зі зниженням кислотності ґрунту рухливість заліза зменшується. Дефіцит його виявляється на карбонатних лужних ґрунтах і посилюється за високого вмісту рухомих фосфатів. У кислих слабоеродованих дерново-підзолистих ґрунтах залізо часто знаходиться у формі нижчих оксидних розчинних сполук, які токсично впливають на рослини.

За нестачі заліза різко знижується продуктивність культур. На молодих верхівкових листках з'являється хлороз (суцільне пожовкнення і навіть побіління пластинок). Менш чутливі до нестачі заліза агрус і смородина.

У живленні плодових і ягідних рослин важливу роль відіграють також мікроелементи, які позитивно впливають на розвиток репродуктивних органів, запліднення квіток, утворення і розвиток плодів, запобігають захворюванням рослин і плодів.

Забезпеченість плодових культур мікроелементами залежить не лише від вмісту їх рухомих сполук у ґрунті, а й від деяких властивостей і режимів ґрунтового середовища. Так, із ростом окультуреності ґрунтів, збільшенням у них вмісту гумусу забезпеченість плодових культур мікроелементами підвищується. Найбідніші на мікроелементи піщані й супіщані ґрунти легкого гранулометричного складу. Підвищений вміст мулистої фракції та зміна реакції ґрунтового середовища впливають на доступність для рослин мікроелементів. Наприклад, доступність бору знижується після вапнування, а дефіцит молібдену збільшується з підкисленням ґрунту. Доступність цинку знижується з підвищенням карбонатності ґрунту (чорноземи південні карбонатні, каштанові ґрунти). Цьому сприяє також високий вміст рухомих фосфатів у ґрунті. За нестачі в живленні плодових рослин цинку виявляється дрібнолистковість і розетковість: листки на пагонах дрібні й вузькі, деформовані, з хлорозом тканин між жилками, а на верхівці пагона листки розвинені дещо ліпше й зібрані у розетку. Пагони і гілки відмирають, особливо на верхівці дерева. У плодів персика після зняття з них шкірки м'якоть швидко буріє. Індикатори на нестачу цинку – яблуня, персик, цитрусові.

За нестачі бору плодові рослини хворіють на плямистий хлороз. Листки яблуні потовщуються, жилки жовкнуть і пробковіють. Молоді гілки перестають рости, на них утворюється багато бруньок і розеток, верхівки пагонів відмирають. Внутрішні тканини плодів яблуні й груші пробковіють, на них з'являється суха плямистість, вони буріють і розтріскуються. Плоди стають потворними, з характерними темно-зеленими вдавленнями на поверхні. В малини у вузлах утворюються дрібні деформовані листки, ненормально потовщуються верхівки пагонів. Рослини- індикатори на надлишок або нестачу бору – вишня, яблуня, персик, суниця.

Нестача мангану найчастіше виявляється на лужних карбонатних та опідзолених піщаних ґрунтах після вапнування. На кислих надмірно зволожених слабоаерованих ґрунтах для рослин надмірна кількість мангану часто токсична. Він тут є антагоністом кобальту, який, у свою чергу, заважає живленню рослин манганом.

За нестачі мангану в живленні плодових рослин виникає хлороз тканин між жилками листків, що поширюється до центральної жилки, причому раніше він виникає на старих листках, а не на молодих верхівкових, як за хлорозу від нестачі заліза.

За гострої нестачі міді в яблуні відмирають верхівки пагонів, які згинаються вниз – так зване в'янення кінців. Краї листків ніби обпалені та рвані. За незначної нестачі міді хлороз виявляється лише між жилками молодих листків.

Відомо, що мідь у ряду електрохімічних потенціалів металів розмішена перед залізом і цинком, тому істотно блокує поглинання цих елементів. Високий вміст рухомих сполук міді і низький – заліза та цинку спричинює фізіологічні порушення в тканинах рослин. Вважають, що розвиток розетковості плодових культур визначається не рівнем умісту в ґрунті рухомих сполук цинку та міді, а співвідношенням між ними. За критичне прийнято співвідношення Cu : Zn близьке до одиниці.

Індикаторами на надлишок міді є бур'яни родин Гвоздичних і Губоцвітих.

На практиці часто виявляється дефіцит не одного, а кількох елементів живлення. При цьому ознаки їх нестачі комбінуються. Наприклад, за одночасного дефіциту фосфору і калію на рослинах не видно особливих ознак голодування, але вони погано ростуть. Лише у разі значної їх нестачі може з'являтися антоціанове забарвлення нижньої частини пагонів і черешків листків.

За одночасної нестачі азоту і фосфору листки рослин набувають світло-зеленого забарвлення, ростуть під гострим кутом до пагона, неначе притискаються до нього, стають жорсткими, а пагони – грубими. Рослини погано плодоносять. За одночасної нестачі азоту і калію листки світло-зелені, зморшкуваті (частини листка між жилками випуклі), із закрученими побурілими краями. Рослини часто не плодоносять. За нестачі всіх трьох основних макроелементів – азоту, фосфору і калію – основні зовнішні ознаки нестачі кожного з них маскуються. Проте рослина повільно росте, погано плодоносить і в плодах формується мало насінин.

Діагностика нестачі біогенних елементів для живлення рослин за зовнішніми ознаками є орієнтовною, тому її потрібно розглядати з урахуванням ґрунтової і рослинної діагностики (хімічного складу).

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >