< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Мережа економічних районів України, практичне значення економічного районування

Основна ідея економічного районування, а також його практичне значення полягає в оптимізації структури господарського комплексу та всіх його компонентів з врахуванням особливостей конкретної території, яка є визначальною в формуванні та розвитку процесів спеціалізації, комплексності, збалансованості, та пропорційності.

Історично, економічне районування в Україні грунтувалося на інтересах тих політично-економічних формацій, які чинили вплив на розвиток даної території. Зрозуміло, що питання оптимізації простору не було враховано, у ті часи територія нашої держави була поділена на три економічних райони: Донецько-Придніпровський, Південно-Західний і Південний. З часом, колишнє економічне районування втратило своє практичне і наукове значення. V' ньому не враховувалась своєрідність природи та історичного минулого України, не надавалося ніякого значення побуту населення та його трудовим навичкам тощо.

За часів утворення українських областей, об'єднання території України з її західними землями та Кримом, було проведено науково-обгрунтовану розробку мережі економічних районів під керівництвом К.Г. Воблого, вчені намагались врахувати спільність ЕГП, господарські риси, спеціалізацію. Було виокремлено п'ять економічних районів: 1) Центральний (Київська, Чернігівська, Житомирська, Вінницька, Кам'янець-Подільська області); 2) Південно-Західний (Одеська, Миколаївська, Херсонська, Кіровоградська, Ізмаїльська області): 3) Західний (Львівська, Дрогобицька, Станіславська, Тернопільська, Рівненська, Волинська, Чернівецька, Закарпатська області); 4) Південно-Східний (Сталінська, Ворошиловградська, Дніпропетровська, Запорізька області); 5) Північно-Східний (Харківська, Сумська, Полтавська області).

До 90-х років сітка економічного районування змінювалась, проте вона не відповідала потребам України, як суверенної, незалежної держави. У 1993- 1994 роках науковцями Національного інституту стратегічних досліджень на чолі з професором В.А. Поповкіним було розроблено схему районування території незалежної України. За В.А. Поповкіним виділено такі макрорайони (рис. 3.3):

1) Катеринославське Придніпров'я – Дніпропетровська, Запорізька області; 2) Середнє Подніпров'я – Кіровоградська, Черкаська області; 3) Донбас – Донецька, Луганська області; 4) Слобідська Україна – Харківська, Сумська, Полтавська області; 5) Поділля – Вінницька, Хмельницька, Тернопільська області; б) Київське Полісся – Київська, Чернігівська, Житомирська області; 7) Волинське Полісся – Волинська, Рівненська області; 8) Українські Карпати – Львівська, Закарпатська, Івано-Франківська, Чернівецька області; 9) Одесько- Таврійський або Північне Причорномор'я – Одеська, Миколаївська, Херсонська області; 10) Крим – Автономна Республіка Крим.

Професор Ф.Д. Заставний виділив в Україні три великих економічних макрорайони, в межах яких існують райони другого рівня – внутрішньо республіканські економічні райони або мезорайони (1992-1994 pp.) (рис. 3.4): 1) Східний (у склад якого включено Північно-Східний, Донецький, Придніпровський економічні мезорайони); 2) Західний макрорайон (Карпатський, Подільський, Центрально-Український, Центрально-Поліський та Західно-Волинський внутрішньо-республіканські економічні мезорайони); 3) Південний макроекономічпий район охоплював Причорноморський внутрішньо-республіканський економічний район.

Районування професора В.А. Поповкіна (1994 р.)

Рис. 3.3. Районування професора В.А. Поповкіна (1994 р.)

Мережа економічних районів України за Ф.Д. Заставним (1994 р.)

Рис. 3.4. Мережа економічних районів України за Ф.Д. Заставним (1994 р.)

В 1994 р. професор М.М. Паламарчук розробив проект схеми районування з поділом України на дев'ять районів: 1) Придніпров'я (Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська області); 2) Донеччина (Донецька, Луганська області); 3) Київщина (Київська, Житомирська, Чернігівська, Черкаська області); 4) Слобожанщина або Харківщина (Харківська, Сумська, Полтавська області); 5) Галичина і Закарпаття (Львівська, Івано-Франківська, Закарпатська, Тернопільська області); 6) Поділля і Буковина (Вінницька, Хмельницька, Чернівецька області); 7) Волинь (Волинська, Рівненська області); 8) Причорномор'я (Миколаївська, Одеська, Херсонська області); 9) АР Крим (рис. 3.5).

Економічне районування України М.М. Паламарчука (1994 р.)

Рис. 3.5. Економічне районування України М.М. Паламарчука (1994 р.)

Пізніше, МЛ. Долішній, М.М. Паламарчук, О.М. Паламарчук, доопрацювали схему районування, окресливши шість макрорайонів: 1) Центральний (Вінницька, Житомирська, Київська, Хмельницька, Черкаська, Чернігівська та м. Київ); 2) Донецький (Східний) (Доненька і Луганська); 3) Західний (Волинська, Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська, Рівненська, Тернопільська, Чернівецька); 4) Придніпровський (Центрально-Східний) (Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська); 5) Причорноморський (Південний) (Миколаївська, Одеська, Херсонська, АР Крим та м. Севастополь); 6) Харківський (Північно-Східний) (Полтавська. Сумська, Харківська області).

Професор Львівської наукової школи регіональної економіки О.І. Шаблій розробив наступну схему соціально-економічного районування України, де виділив шість районів: 1) Центральний район у складі Київської, Житомирської, Чернігівської, Черкаської та Вінницької областей; 2) Західний – Львівська, Івано-Франківська, Закарпатська, Чернівецька, Тернопільська, Хмельницька, Рівненська, Волинська області; 3) Північно-Східний – Харківська, Сумська, Полтавська області; 4) Східний – Донецька та Луганська області; 5) Центрально-Східний – Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська області; б) Південний – Одеська, Миколаївська, Херсонська області та Автономна Республіка Крим (рис. 3.6). 0.1. Шаблій соціально- економічні райони виділяв за п'ятьма ознаками. По-перше, райони мають свої соціально-економічні ядра та відповідні "регіональні столиці".

Соціально-економічне районування України. О.І. Шаблій, 1994 р.

Рис. 3.6. Соціально-економічне районування України. О.І. Шаблій, 1994 р.

По-друге, у кожному районі формується власна регіональна територіальна соціально-економічна система, що поєднує населення, природу, господарство, соціальну, економічну та екологічну сфери життєдіяльності регіону. Третьою ознакою є спеціалізація регіону в загальнодержавному поділі праці. Кожен регіон виступає інтегративною ланкою народногосподарського комплексу України і виконує певні загальнодержавні функції у сферах виробництва та послуг. Соціально-економічний район повинен мати принаймні потенційну можливість регіонального регулювання та координації соціально-демографічних, економічних, етносоціальних процесів, що відбуваються у його межах, управління господарським комплексом регіону. Це четверта ознака районування. П'яту ознаку автор називає "гіпотетичною"; у перспективі, за умови зміцнення нашої унітарної держави, може ставитись питання і щодо федеративного статусу районів [70].

Професор М.Д. Пістун поділяє Україну на дев'ять суспільно-географічних районів (рис. 3.7, табл. 3.1); 1) Столичний (Київський) у складі Юлвської, Житомирської та Чернігівської областей; 2) Центральний – Черкаська та Кіровоградська області; 3) Північно-Східний – Харківська, Полтавська, Сумська області; 4) Донецький – Донецька та Луганська області; 5) Придніпровський – Дніпропетровська та Запорізька області; 6) Причорноморський – Автономна республіка Крим (АРК), Одеська, Миколаївська та Херсонська області; 7) Подільський – Вінницька, Тернопільська та Хмельницька області; 8) Прикарпатський – Львівська, Івано-Франківська, Закарпатська та Чернівецька області; 9) Північно-Східний – Волинська та Рівненська області.

Суспільно-економічні райони України. М.Д. Пістун, 1995 р.

Рис. 3.7. Суспільно-економічні райони України. М.Д. Пістун, 1995 р.

Поділ території на суспільно-географічні райони, професор М.Д. Пістун вважає макрорегіоналізацією. А основу мезорайонування, на його думку, складають адміністративно-територіальні одиниці – області та АР Крим, межі яких потребують певного уточнення. Адже виникла потреба формувати внутрішньодержавний поділ праці, поглиблювати вироблення економічних аспектів територіально-виробничих комплексів, формувати зони вільного економічного підприємництва, ринкових структур, тощо.

Таблиця 3.1

Суспільно-географічне районування України

Назва економічного району

Адміністративні одиниці, що входять до складу району

Центр економічного району

1. Київський або Столичний

Київська, Чернігівська, Житомирська області

Київ

2. Придніпровський

Дніпропетровська, Запорізька області

Дніпропетровськ

3. Північно-Східний

Сумська, Полтавська, Харківська області

Харків

4. Донецький

Донецька, Луганська області

Донецьк

5. Карпатський

Львівська, Івано-Франківська, Закарпатська, Чернівецька області

Львів

6. Причорноморський

Одеська, Миколаївська, Херсонська області, АР Крим

Одеса

7. Подільський

Вінницька, Тернопільська, Хмельницька області

Вінниця

І 8. Центральний

Черкаська та Кіровоградська області

Кіровоград

1 9. Північно-Західний

Волинська, Рівненська області

Рівне

Складено за: Пістун М.Д. Основи теорії суспільної географії / М.Д. Пістун. – К.: Виoа школа, 1996. – 231 с.

На рівні мікрорайонів М.Д. Пістун розглядає промислові, агропромислові, транспортні, рекреаційні вузли та райони. Схема районування М.Д. Пістуна найчастіше використовується в працях та дослідженнях з регіональної економіки, найбільшою мірою враховує соціально-економічні, внутрішньорайонні зв'язки, та вважається найоптимальнішим варіантом економічного районування території України. Райони є близькими за площею, виділені відповідно до принципів територіальної цілісності, комплексності, спеціалізації, історичності, перспективності та адміністративного устрою [42].

Нині з'явилося багато наукових розробок в галузі економічного районування. В межах єдиного макрорайону (економічного району) повинна здійснюватись спільна політика та вироблятись єдині стратегічні напрямки розвитку. Для України основним завданням виступає вдосконалення унітарного устрою держави не шляхом внесення змін в адміністративно-територіальний устрій вищих ланок управління, а через перерозподіл владних повноважень між центральними та регіональними (місцевими) органами влади та сприяння фінансово-економічній автономії регіонів шляхом удосконалення системи бюджетних відносин між центром і регіонами.

Районування є важливим фактором територіальної організації та управління національним господарством, воно передбачає розподіл території з урахуванням об'єктивних закономірностей територіального поділу праці, формування територіально-виробничих комплексів різного масштабу тощо.

Економічне районування є основою формування і реалізації економічної політики, використовується в практиці територіального управління господарством, при виборі доцільних варіантів розміщення нових виробничих об'єктів та вдосконаленні територіальної структури господарства, обгрунтуванні перспектив розвитку ТВК. В Україні здійснюється економічне районування території для цілей прогнозування, розробки, і реалізації комплексних програм і схем природокористування, проектів районного планування, схем розвитку і розміщення продуктивних сил та розселення населення, стратегій соціально-економічного розвитку регіонів. Економічне районування є науковим методом територіальної організації господарства країни і водночас одним із засобів раціонального розміщення виробництва, вдосконалення його спеціалізації та піднесення суспільного розвитку.

Сьогодні існує думка, що найкращим варіантом районування наразі є об'єднання областей у більш великі формування без виділення в окремий рівень управління. Тож, районування потрібно для: покращення територіального управління і регулювання; полегшення проведення регіональної політики; поліпшення адміністративно-територіального поділу держави. Виходячи з особливостей районування, бажаним і продуктивним має стати врахування мережі економічного районування при оптимізації або реформуванні адміністративно-територіального устрою держави.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >