Період реформ у психіатрії

У 1792 р. французький лікар Ф. Пінель (1745—1826) зняв ланцюги з психічнохворих у Бісестрі та Сальпетрієрі, ліквідував тюремний режим їх утримання, зобов'язав гуманно ставитися до хворих, облаштував лікарні з окремими відділеннями для спокійних і збуджених пацієнтів. Лікування поєднував з диференційованою фізичною працею. Такі заходи сприяли впорядкуванню поведінки хворих і давали змогу вивчати психози в природному вигляді. Реформу, проведену Ф. Пінелем, підтримали й в інших країнах.

У 1801 р. Ф. Пінель опублікував “Медико-філософський трактат про душевні хвороби”, в якому детально їх описав і систематизував. Серед причин психічних хвороб виділив такі, що сприяють їх розвитку (спадкове обтяження, вік і конституційні особливості), і похідні (черепно-мозкову травму (ЧМТ), інфекційні захворювання, пияцтво).

Учень і співробітник Ф. Пінеля Ж. Ескіроль (1772—1840) продовжив реформи вчителя й активно боровся за права психічнохворих. Він впровадив у лікарняний режим обходи, ведення історії хвороби пацієнта. Ескіроль зробив значний внесок у появу майбутньої клінічної психіатрії, опублікувавши двотомний посібник “Про душевні хвороби” (1838). Першим розмежував ілюзії та галюцинації, ввів поняття “набуте недоумство”, “ремісія”, “інтермісія”.

Хоча Ф. Пінель і зняв з психічнохворих ланцюги, проте в стані збудження на них надягали гамівні сорочки. У Великій Британії в 40-х роках XIX ст. Д. Коноллі заснував систему нестиснення, за якої будь-який механічний тиск для пацієнта є злом, оскільки він принижує його та гальмує одужання. Пацієнтів у стані збудження він рекомендував на недовгий строк ізолювати.

У 1803 р. Й. Рейль запропонував термін “психіатрія” (від грец. psyche — душа, дух, свідомість, iatrea — лікування).

Епоха нозологічної психіатрії

Основу нозологічного спрямування в психіатрії (1834) заклав П.О. Бутковський у фундаментальній праці “Душевні хвороби...”.

Невдовзі після цього К. Кальбаум (1828—1899) впровадив у психіатрію нозологічні критерії. Учений запропонував вивчати психічні та соматичні симптоми психозу, його перебіг, послідовність чергування клінічних проявів хвороби, а також її завершення. Для аналізу перебігу психозу він запропонував поняття “симптомокомплекс, або синдром”. Користуючись згаданими критеріями, друг і співробітник К. Кальбаума Е. Геккер (1868) описав як окреме захворювання гебефренію, а К. Кальбаум — кататонію (1874).

Пізніше Е. Крепелін (1856—1926), ґрунтуючись на критеріях, запропонованих К. Кальбаумом, у 1896 р. виділив як окремі захворювання маніакально-депресивний психоз та ранню недоумкуватість. Останню Е. Блейлер (1911) назвав шизофренією. Е. Крепелін систематизував психічні хвороби й опублікував “Підручник психіатрії”, який витримав вісім видань і протягом кількох десятиліть був настільною книгою психіатрів різних країн. Його колега К. Бродман дослідив гістологію кіркової речовини великого мозку, виділив її зони. Ф. Нісель зробив вагомий внесок у патологічну анатомію психічних хвороб, а А. Альцгеймер описав клініку та морфологію передчасної атрофічної недоумкуватості, яку й назвали на його честь — хворобою Альцгеймера.

ІСТОРІЯ ПСИХІАТРІЇ УКРАЇНИ ТА ІНШИХ СЛОВ'ЯНСЬКИХ КРАЇН