Донаукова психіатрія

До прийняття християнства в Стародавній Русі психічнохворих лікували чаклуни, волхви та відуни, яких називали “лечці” (лікарі), із застосуванням лікарських трав у поєднанні із замовляннями та ворожінням.

Після 988 р. психічнохворими на Русі почала опікуватися православна церква. Самобутні форми первинної православної благодійності було узаконено князем Володимиром (966) у Грамоті для церковної ієрархії, в якій церкву зобов'язували заступатися за старців, прочан, убогих, значну частину яких становили психічнохворі, та піклуватися при них. Було передбачено будівництво при церквах притулків, для матеріального забезпечення яких князь Володимир увів податок — десятину на користь церкви.

Від середини XI ст. почав формуватися період монастирської психіатрії, який тривав до XVIII ст.

У Київському князівстві преподобний Феодосій Печерський, а в Переяславському— святий Єфрем Переяславський підняли на високий щабель благочинність і практику створення благочинних установ. “Причинних” не ув'язнювали в притулках і лікарнях, а надавали їм право вільного вибору. Вони могли лікуватися, як нині кажуть, амбулаторно. У монастирях ними опікувалися лікарі та цілителі, а також знахарі й монахи, основними лікарськими засобами яких були цілюще зілля та молитви. Серед монахів-цілителів Києво-Печерського монастиря знаним був Григорій Чудотворець, який “зціляв бісних і мав дар навіювати те, що він хоче, проти волі тих, кому він робив навіювання”. Зціленням від душевних хвороб прославився і монах Лаврентій.

Ставлення слов'ян до психічнохворих і п'яниць висловив Феодосій Печерський: “Бесный же сражает неволею и добудет себе вечные жизни, а пьяный волею стража добудет себе вечные муки”. Законодавчі заходи проти пияцтва знайшли відображення в Статуті Володимира Мономаха (1117).

У XI ст. почалося розмежування лікарських спеціальностей. В “Изборнике Святослава” всі хвороби поділяють на “недуги плотские” (соматичні) і “недуги душевные”, причина яких в ушкодженні мозку. У цій праці лікареві рекомендували для виявлення душевних хвороб викликати пацієнта на щиру розмову і спостерігати за його поведінкою, позою, ходою та усмішкою. У різних працях цього періоду описують епілепсію, післятифозний психоз, реактивне маячіння переслідування. Є там і характеристика алкогольного делірію, за якого хворому ввижаються диявол, інша нечисть. Усе це супроводжується залякуванням. У 1263 р. старослов'янською мовою було перекладено рукописний варіант анатомо-фізіологічного звіту філософа XI ст. Іоанна Болгарського “Шестоднев”, де були відомості про нервову систему та психічні хвороби.

Питання правового становища “причинних” у родині й охорона їхнього майна відображені в 12 статтях “Градских законов”, які ввійшли в “Судний закон” Володимира, а пізніше — в “Уложение” царя Олексія Михайловича (1669). У них зокрема зазначено, що в разі захворювання батьків діти мають турбуватися про їхнє лікування, а батьки, своєю чергою, — дбати про дітей. Якщо цієї умови не дотримано, родичів позбавляють спадщини. Крім того, наголошено, що психічнохворі не можуть “дарів давати”, свідчити на суді, а заповідач повинен мати “здравий ум, а не тіло”. У разі вчинення вбивства “біснуватий” не підлягав смертній карі, його відправляли в монастир.

У часи середньовіччя в слов'янських країнах на відміну від Західної Європи психічнохворі майже не постраждали. Спроби нав'язати думку про необхідність нещадного знищення відьом, чаклунів і єретиків зустріли опір з боку християнської церкви, оскільки “християнська істина може бути поширена лише мирним шляхом”. Слов'яни в усі часи ставилися до психічнохворих як до нещасних, які перебувають під тяжким гнітом і мають право на прихисток і допомогу близьких. Божевілля розглядали як хворобу, яка розвинулася під впливом бісів, диявола або зурочення злими людьми, тому вважали, що хворий потребував людяного ставлення і лікування, бажано в монастирі.

У XVII і XVIII ст. роль монастирів як притулку для психічнохворих зменшується. Це було пов'язане з тим, що держава більше сприяла розширенню церковно-парафіяльних закладів, аніж монастирських лікарень і притулків. На монастирі покладали переважно обов'язки з утримання небезпечних пацієнтів: “имея над ними надзирание, чтобы не учинили себе и другим повреждения”.

Після введення в 1775 р. “Положення про губернії” почали споруджувати будинки для божевільних, при яких розміщували помешкання для лікаря. Зазначена система стаціонарної психіатричної допомоги прийшла на зміну монастирській.

Становлення наукової психіатрії

Розвитку науки про психічні хвороби сприяло відкриття університетів. Основоположником наукової психіатрії слов'янських країн, першим університетським викладачем і професором психіатрії є харків'янин П.О. Бутковський.

Петро Олександрович Бутковський (1801—1844) по закінченні греко-латинської колегії в Харкові та Петербурзької медико-хірургічної академії і служби військовим лікарем у 1830 р. подав на захист дисертацію на тему: “Міркування про душевні хвороби”. Наприкінці 1832 р. отримав ступінь доктора медицини. У 1834 р, вийшла в світ його книжка “Душевные болезни, изложенные сообразно начала нынешнего учения психиатрии в общем и частном, теоретическом и практическом содержании”. Це був перший у Російській імперії підручник з психіатрії.

П.О. Бутковський відстоював матеріалістичні переконання, першим увів фізіологічний напрям у психіатрію. За це він зазнав жорсткої критики з боку опонентів. А пізніше (іронія долі) його несправедливо висміювали за релігійний містицизм.

Автор детально описав почуття, аферентні й еферентні функції нервової системи, розподілив маячіння на розумове і чуттєве. Дав перше описання стану каталепсії, емоційних розладів при захворюваннях внутрішніх органів. Учений дійшов висновку, що тіло (сома), мозок і психічні процеси тісно взаємопов'язані. Він описав “феномен загального чи темного почуття”. Пізніше І.М. Сеченов у своїх працях неодноразово аналізував згаданий феномен, проте не визнав пріоритету П.О. Бутковського щодо цього. “Хвороби серця,— писав Петро Олександрович,— супроводжуються похмурістю, нудьгою, страхом, сумом”. Також він помітив, що хворі з тяжкими формами туберкульозу легенів перебувають у стані ейфорії.

“При душевній хворобі уражується переважно орган розумової сфери — мозок”,— зазначав П.О. Бутковський. Він описував душевне здоров'я як “гармонію душевних проявів чи той стан душевного життя, в якому людина вільно володіє всіма функціями і діями душі”. Звідси і визначення психічної хвороби: “Хвороба душевна є той стан, за якого втрачається влада над усіма або лише деякими проявами психічного життя. За будь-якого душевного страждання внутрішньо розладжуються розум, уява, пам'ять, сила потягу та хтивості, порушується гармонія духовного життя”.

П.О. Бутковський після У. Келлена детально описав онейроїдні переживання фантастичного характеру з втратою відчуття часу, частковою амнезією, яка характеризується “суперечливими спогадами моментів хворобливого стану ніби після справжнього сну, який не можна пригадати”. Він зазначив, що у хворих на сказ, який за перебігом відповідає параноїдній формі шизофренії, “почуття, думки і схильності виявляються без зв'язку та порядку”. Це відповідає поняттю “інтрапсихічна атаксія”, яку в 1909 р. описав Е. Странський.

П.О. Бутковський першим зауважив сприятливий вплив соматичних та інфекційних хвороб на перебіг психозів. Дещо пізніше одеський психіатр А.С. Розенблюм (1876) описав випадки одужання або значного поліпшення стану хворих з різними психозами і прогресивним паралічем після черевного та поворотного тифу, малярії.

Він привернув увагу вчених до межової психіатрії, описавши психопатії за назвою “клас диваків”. На відміну від “божевільних, інтелект і мислення в них не страждають, їм не можна відмовити в здоровому глузді”. З часом Е. Крепелін (1915) у класифікації психопатій виділив групу “диваків”. Варто зазначити, що П.О. Бутковський (1834) раніше за К. Кальбаума ввів у психіатрію нозологічний напрям і визначив критерії виділення окремих хвороб.

У “Душевних хворобах” П.О. Бутковський присвятив розділ “розпізнаванню сумнівної душевної хвороби” і чітко визначив критерії неосудності: “Людина, позбавлена розуму, не може володіти собою і користуватися правильно вільним самовизначенням”. Для виявлення “симульованого божевілля” він запропонував методи, які не втратили актуальності й дотепер. Тобто П.О. Бутковським заклав основи формування судової психіатрії.

П.О. Бутковський закликав гуманно ставитися до психічнохворих і звертав увагу на жахливе утримання “нещасних страдників”. Він детально описав будову й оснащення психіатричних лікарень. Та попри значний внесок ученого в психіатрію, його ім'я протягом тривалого часу перебувало в забутті.

По смерті П.О. Бутковського понад ЗО років курс психіатрії у Харківському університеті читали на різних кафедрах професори без належної підготовки з цього предмету. Ситуація докорінно змінилася з приходом П.І. Ковалевського.

Павло Іванович Ковалевський (1849—1923) після духовної семінарії закінчив медичний факультет Харківського університету й отримав посаду асистента при кафедрі нервових і душевних хвороб. У 1877 р. захистив докторську дисертацію на тему “Зміни чутливості шкіри у меланхоліків”, тоді ж його було обрано приват-доцентом. Протягом 15 років П.І. Ковалевський викладав психіатрію в Харківському університеті. Учений — автор численних праць з різних розділів клінічної та судової психіатрії, а також проблем обдарованості й божевілля. Він розробив оригінальну класифікацію психічних хвороб. Одним із перших дослідників обстоював роль сифілісу в прояві неврозоподібних порушень і епілептичних нападів. Вивчав клінічні прояви, причини і методи лікування алкоголізму.

Перу вченого належить унікальна серія патографічних нарисів, створених на підставі генеалогічних, анатомо-фізіологічних і психічних характеристик, присвячених видатним історичним особам. Це глибоко психологічні та патопсихологічні дослідження, що свідчать про тонку спостережливість автора.

З появою губерній в Російській імперії почали будувати психіатричні лікарні, отож виникла гостра потреба в підручниках з психіатрії та інших фахових виданнях. У 1880 р. П.І. Ковалевський випускає підручник “Психіатрія” та монографії “Суворо-психіатричні аналізи” й “Первинне божевілля”. З 1883 до 1899 р. у Харкові виходить перший у Росії психіатричний журнал “Архів психіатрії, неврології і судової психіатрії”. У перекладі вченого побачила світ низка монографій відомих зарубіжних психіатрів.

У 1884 р. П.І. Ковалевський одержав звання професора й організував при Харківському університеті самостійну кафедру психіатрії. Завдяки його ініціативі в 1887 р. було проведено З'їзд психіатрів Росії. Під керівництвом професора захищено 11 докторських дисертацій.

У 1842 р. медичний факультет було відкрито в Київському університеті імені Св. Володимира, на якому лекції з психіатрії читали Покровський, а з 1855 р. — Ергард, які не мали психіатричної підготовки. Поглиблено викладати цю дисципліну почали з приходом в університет І.О. Сікорського.

Івана Олексійовича Сікорського (1842—1919) після закінчення в 1869 р. Київського університету залишили на медичному факультеті “для підготовки до професорського звання”. Він займався патологічною анатомією і в 1872 р. захистив докторську дисертацію на тему “Про лімфатичні судини легенів”. У 1873 р. І.О. Сікорського на п'ять років було відряджено до Петербурзької медико-хірургічної академії для наукового удосконалення, де під керівництвом професора І.М. Балтійського він працював у галузі психіатрії та медичної психології.

З 1892 р. 1.0. Сікорський — штатний ординатор у Петербурзькій психіатричній лікарні. На початку 1885 р. він повертається в Київський університет, де його обирають професором “кафедри систематичного клінічного учення про душевні хвороби”. Наукові дослідження вчений присвячує питанням загальної і медичної психології, дитячої психіатрії, алкоголізмові, фізіогноміці, а також психогігієні та психопрофілактиці.

У розвитку психічних хвороб 1.0. Сікорський відводив велику роль генетиці. Він писав: “Спадковість полягає в біологічній передачі нащадкам родових властивостей. Таким шляхом можуть бути успадковані як нормальні, так і хворобливі риси організації”.

У 1906 р. учений організував приватний лікувально-педагогічний інститут для “неповноцінних і відсталих у розумовому відношенні дітей”, де широко використовували різні методи відновного лікування, передусім медичну педагогіку. Варто зазначити, що в 1912 р. у Російській імперії, як повідомляє І.Т. Юдін (1951), було 34 приватні психіатричні клініки, у тому числі 5 — у Києві, 4 — у Харкові, 3 — в Одесі та 1 — в Чернігові.

З 1896 р. 1.0. Сікорський у Києві видавав журнал “Питання нервово-психічної медицини”. Численні публікації вченого було узагальнено, і в 1900 р. вийшов друком “Збірник науково-літературних статей” в п'яти книгах. Напрацювання І.О. Сікорського викладено в монографіях “Загальна психологія з фізіогномікою” (1904) та “Основи теоретичної і клінічної психіатрії з коротким нарисом судової психології” (1910).

Валентин Михайлович Гаккебуш (1881—1931) після закінчення Московського університету повернувся в Україну і працював у Полтавській і Харківській психіатричних земських лікарнях. Брав активну участь у створенні Київського психоневрологічного інституту, завідував кафедрою психіатрії Київського медичного інституту. Наукові інтереси В.М. Гаккебуша були спрямовані на дослідження органічних психозів пізнього віку, травматичних уражень головного мозку, неврозів і психопатій, а також питань судової і дитячої психіатрії. Він активно впроваджував у практику обстеження психічнохворих експериментально-психологічні методи. В.М. Гаккебуш у співавторстві описав особливу форму психічної патології пізнього віку, опублікував сім монографій, серед них — “Курс судової психопатології” (1928) та “Середовище і дитяча істерія”.

У Петербурзькій медико-хірургічній академії психіатрію почали викладати в 1835 р., проте не на найвищому рівні. Справа значно поліпшилася з появою в академії І.М. Балинського.

Іван Михайлович Балинський (1827—1902) народився в родині польських інтелігентів. У 1846 р. закінчив Петербурзьку медико-хірургічну академію, а в 1855 р. захистив докторську дисертацію, присвячену “аналізові історичного розвитку концепції гарячок”. У 1857 р. очолив щойно організовану самостійну кафедру психіатрії. Через два роки опублікував “Конспект лекцій з психіатрії”.

Завдяки його старанням при кафедрі було створено психіатричну клініку, в якій хворим надавали і амбулаторну допомогу. Він брав активну участь у плануванні психіатричних лікарень у Росії. І.М. Балинський наголошував, що без належних умов утримування психічнохворих “жоден метод лікування не може бути застосований з успіхом”. Період його діяльності збігся із введенням у Росії суду присяжних, де він виявив себе блискучим експертом з психіатрії.

І.М. Балинський наукових праць не лишив, проте в психіатрії є введені ним під час лекцій поняття: “нав'язливі стани”, “кристалізація маячіння”. Під його керівництвом було захищено три докторські дисертації.

Помер учений в 1902 р., заповівши викарбувати на його надгробку таку епітафію: “Тут спочиває Іван Балинський — друг і слуга душевнохворих”.

Наступником І.М. Балинського став його учень Іван Павлович Мержеєвський (1838—1908). Саме при ньому в клініці почалася активна науково-дослідна робота.

І.П. Мержеєвський підходив до вивчення психічних хвороб з біологічних позицій. У докторській дисертації на тему “Соматичне дослідження нестямних” (1867)

І.П. Мержеєвський довів, що під час маніакального збудження підвищується обмін речовин. У 70-х роках XIX ст. ним і його учнями було закладено підвалини дитячої психіатрії. З огляду на мікроскопічні дослідження мозку, І.М. Мержеєвський дійшов висновку, що при макроцефалії затримується його розвиток, і виступив проти теорії атавізму, згідно з якою мозок при цьому захворюванні подібний до такого антропоїдних мавп. Під його керівництвом було виконано дисертаційні роботи, присвячені психозам у дітей, змінам нервової системи за зовнішніх шкідливих впливів і отруєнь алкоголем, а також під час голодування. І.М. Мержеєвському належить пріоритет в описанні переродження мієлінових нервових волокон, зміни епендими шлуночків і судин при прогресивному паралічі. Високий науковий авторитет ученого сприяв обранню його головою Першого з'їзду психіатрів Росії. За 16 років керівництва кафедрою він створив петербурзьку школу психіатрів, підготував 26 дисертантів і опублікував майже 150 наукових праць. У 1893 р. І.П. Мержеєвський пішов у відставку, і кафедру психіатрії Військово-хірургічної академії очолив його учень — професор В.М. Бехтерев.

Володимир Михайлович Бехтерев (1857—1927) після закінчення Військово- медичної академії у Петербурзі одержав звання лікаря-докторанта і залишився працювати в клініці душевних і нервових хвороб. У 1878 р. під керівництвом І.П. Мержеєвського захистив дисертацію, в якій доводив, що психічні прояви мають певні об'єктивні причини. Кілька років він вивчав сутність гіпнозу і лікував ним хворих. З 1885 по 1893 р. В.М. Бехтерев керував кафедрою психіатрії в Казанському університеті, де створив першу в Росії психофізіологічну лабораторію. У цей період він продовжує розвивати анатомо-фізіологічний напрям психіатрії і неврології. Результати проведених досліджень викладено в монографії “Провідні шляхи спинного і головного мозку” (1892) та у фундаментальній праці “Основи вчення про функції мозку” (1907). У монографії “Об'єктивна психологія” (1903) автор на основі сполучно- рухових рефлексів намагався описати анатомо-фізіологічний субстрат усіх психологічних і психопатологічних явищ. В.М. Бехтерев зазначав зв'язок підвищення частоти душевних розладів, алкоголізму та самогубств з тяжким соціально-економічним становищем. У питаннях “алкогольної політики” був прихильником крайніх заходів і виступав за повну заборону вживання міцних напоїв. У 1910 р. він організував у Петербурзі Протиалкогольний інститут, а також заснував дев'ять наукових журналів та низку науково-дослідних установ.

В.М. Бехтерев опублікував понад 600 наукових праць, більшість з яких присвячено анатомо-фізіологічним і психологічним проблемам, систематиці психічних хвороб, клініці фобій і нав'язливих ідей.

Віктор Хрисанфович Кандинський (1849—1889) — талановитий психіатр з трагічною долею. Його нетривала діяльність як лікаря-психіатра, розпочата 1881 р., була високопродуктивною в науковому сенсі. В.Х. Кандинський залишив неперевершені описання псевдогалюцинацій, проявів психічного автоматизму, а також онейроїдних станів. Він дав визначення психопатій як психічного потворства, дисгармонії особистості. В.Х. Кандинський був прихильником нозологічного напряму в медицині. У 1892 р. він запропонував класифікацію психічних хвороб і описав як самостійне захворювання ідеофренію (за сучасною термінологією — шизофренію). Будучи сам психічно хворим, він у клінічних дослідженнях використовував не лише спостереження та розпитування хворих, а і ретроспективне самоописання. Найзначнішою з його праць є книжка “Про псевдогалюцинації” (1890).

У Московському університеті психіатрію почали викладати з 1837 р. Читати цю дисципліну зобов'язали професорів внутрішніх хвороб. З 1869 р. психіатрія стала предметом вивчення на кафедрі нервових і душевних хвороб, яку очолював Олексій Якович Кожевніков.

Значний внесок у розвиток московської психіатричної школи і викладання зазначеного предмета зробив Сергій Сергійович Корсаков (1854—1900). У 80-х роках XIX ст. у психіатрії панував симптоматологічний напрям. У 1887 р. С.С. Корсаков захистив докторську дисертацію на тему “Про алкогольний параліч”, у якій як нозологічну одиницю виділив поліневротичний психоз. У 1897 р. на XII Міжнародному з'їзді лікарів у Москві за пропозицією професора Жоллі та за загального схвалення цю хворобу було вирішено називати психозом Корсакова. З часом амнестичний синдром, який спостерігають при інших недугах, отримав таку саму назву.

Розвиваючи нозологічний напрям, С.С. Корсаков у 1891 р. виділив нову нозологічну одиницю — дизною. Клінічна картина її відповідає такій у разі загострення шизофренії. Учений працював і в анатомо-фізіологічному напрямі. Ним опубліковано “Курс психіатрії” (1893) і численні праці, що ввійшли у “Вибрані твори” (1954).

С.С. Корсаков сприяв втіленню в життя системи організованої гуманної психіатричної допомоги.

Після смерті С.С. Корсакова кафедру очолив його учень і послідовник Володимир Петрович Сербський (1859—1917). У 1890 р. він захистив дисертацію на тему “Форми психічних порушень, описуваних під найменням кататонії”. В.П. Сербський є одним із основоположників судової психіатрії. Найвідоміші його книжки “Курс судової психіатрії” (1907) та “Підручник з психіатрії” (1912).

Петро Борисович Ганнушкін (1875—1933), учень С.С. Корсакова, по закінченні Московського університету залишився на кафедрі психіатрії, яку й очолив у 1918 р.

У 1904 р. захистив докторську дисертацію за монографією “Гостра параноя”, в якій доводив, що параноя є не лише окремим захворюванням, а й існує у вигляді параноїдного синдрому при різних недугах, зокрема і при шизофренії.

П.Б. Ганнушкін зробив неоціненний внесок у розвиток межової психіатрії, розробляючи її аспекти з позицій перебігу захворювання та співвідношення “ґрунту” і психічного розладу. Він описав параноїчні, психастенічні й істеричні характерологічні особливості. У монографії “Клініка психопатій, їх статика, динаміка, систематика” (1933) учений навів діагностичні критерії і детально схарактеризував клінічну симптоматику розладів особистості. П.Б. Ганнушкін активно пропагував психогігієну, соціальну психіатрію, позалікарняну та профілактичну психіатричну допомогу. Він підготував плеяду талановитих психіатрів, опублікував 3 монографії, 22 статті, 19 передмов до монографій та збірників і майже 100 рецензій. Організував видання журналу “Сучасна психіатрія”.

Тихін Іванович Юдін (1879—1949) після закінчення Московського університету з 1904 по 1907 р. навчався в клінічній ординатурі у психіатричній клініці цього навчального закладу, яку очолював В.П. Сербський. Пізніше працював психіатром у харківській та московській психіатричних лікарнях. У 1924 р. його обирають професором і завідувачем кафедри Казанського університету, де він пропрацював вісім років. З 1932 по 1945 р. Т.І. Юдін знову в Харкові. Спочатку очолив Український психоневрологічний інститут, а після реорганізації цього закладу в Українську психоневрологічну академію став її віце-президентом. У 1937 р. академію перетворили на Науково-дослідний інститут неврології та психіатрії, який очолив Т.І. Юдін. З 1945 р. і до кінця життя Тихін Іванович завідував кафедрою психіатрії Московського медичного інституту.

Т.І. Юдін — основоположник генетики психічних хвороб. У монографії “Психопатичні конституції” (1926) він з еволюційно-генетичних позицій розглядав шизофренію і маніакально-депресивний психоз. Першим описав психопатологічні прояви в межах сім'ї і вважав їхнім підґрунтям мутантні генокомплекси.

Учений визначив стратегію дослідження патогенетичних маркерів під час вивчення захворювань зі спадковою схильністю, а також заклав підвалини епідеміологічної генетики під час встановлення частоти випадків шизофренії в популяції.

Оскільки профілактика психічних захворювань має ґрунтуватися на медико-генетичному консультуванні, Т.І. Юдін наголошував: “Окремі гени, відповідальні за розвиток шизофренії, надто поширені у населення, тому думка про стерилізацію як метод оздоровлення людства генетично абсурдна”.

Учений доводив, що психічні недуги починаються з невротичних розладів, за якими йдуть особистісні, тобто психопатичні, розлади, а завершує порушення психоз. Саме Т.І. Юдін першим встановив закономірності екзогенних реакцій. Його перу належать монографії “Психопатичні конституції” (1926) та “Нариси історії вітчизняної психіатрії” (1951).

Сучасний період психіатрії в Україні

Віктор Павлович Протопопов (1880—1957) по закінченні з відзнакою в 1906 р. Військово-медичної академії в Петербурзі був залишений В.М. Бехтеревим на кафедрі психіатрії. У 1909 р. захистив докторську дисертацію на тему “Про сполучно- рухові реакції на звукові подразники”, в якій обґрунтував новий метод вивчення умовних рефлексів у руховій сфері. Досліджуючи соматичні особливості при маніакально-депресивному психозі, він виділив симпатикотонічні розлади, які було названо тріадою Протопопова (1920). Для лікування маніакальної фази психозу автор згодом запропонував поперекову новокаїнову блокаду.

У 1923 р. В.П. Протопопов переїхав до Харкова, де в Медичному інституті організував кафедру психіатрії, а при Психоневрологічному інституті кадрів — кафедру психіатрії і вищої нервової діяльності. Він був організатором і директором Українського науково-дослідного інституту клінічної психіатрії і соціальної психогігієни, який було реформовано в Психоневрологічну академію. Крім того, активно займався реорганізацією найбільшої харківської психіатричної лікарні (“Сабурова дача”).

З 1944 р. і до кінця життя В.П. Протопопов працював у Києві, де створив відділ психіатрії і патології вищої нервової діяльності в системі Академії наук України. За значний внесок у розвиток психіатричної науки його було обрано академіком АМН УРСР. З 1945 р. В.П. Протопопов очолював кафедру психіатрії при Київському інституті вдосконалення лікарів.

В.П. Протопопов дотримував двох основних наукових тез: 1) психоз є патологією вищої нервової діяльності; 2) психоз — захворювання не лише головного мозку, а й усього організму. Він сформулював злагоджену біохімічну концепцію патогенезу шизофренії.

Спираючись на концепцію слабкості нервової системи за цієї недуги, В.П. Протопопов розробив принципи і методи щадної терапії, обґрунтував і впровадив лікування хворих на шизофренію сном. На підставі даних про нагромадження токсичних продуктів білкового метаболізму і соматичних розладів у таких пацієнтів запропонував комплекс біологічних методів терапії зазначеного захворювання. В.П. Протопопов зробив значний внесок у розвиток психіатричної допомоги, домагаючись організації психіатричної служби в кожній області України. Опублікував майже 150 наукових праць, підготував 11 докторів і 25 кандидатів наук.

Євген Олексійович Попов (1899—1961) закінчив Харківський медичний інститут, обіймав посаду заступника директора з наукової роботи Українського психоневрологічного інституту. З 1938 р. завідував кафедрою психіатрії Харківського інституту вдосконалення лікарів, з 1951 р. — кафедрою психіатрії І Московського медичного інституту. У 1946 р. Є.О. Попова обрано членом-кореспондентом, а в 1957 р. — дійсним членом Академії медичних наук СРСР. Основні праці Є.О. Попова — “Делірій і безсоння” (1934), “Матеріали до клініки і патогенезу галюцинацій” (1949), “До проблеми патогенезу шизофренії” (1957) — свідчать про широкий спектр його наукових інтересів. Є.О. Попов запропонував фазно-гальмівну теорію галюцинацій, метод фармакодинамічного експерименту та ін.

Яків Павлович Фрумкін (1902—1978), учень П.Б. Ганнушкіна, з 1932 по 1975 р. завідував кафедрою психіатрії Київського медичного інституту імені О.О. Богомольця. Захистив докторську дисертацію на тему “Про типи епілептичного слабоумства” (1932). Займався розробкою актуальних питань теорії та практики клінічної психіатрії, методологією психіатричного діагнозу при епілепсії, шизофренії, інфекційній та психічній патології у людей похилого віку тощо. Я.П. Фрумкін є автором понад 150 наукових праць, у яких уперше описав такі клінічні поняття, як “невизначений тип афекту” (при шизофренії), “принцип відповідності”, деталізував клінічні форми епілепсії та типи епілептичного недоумства, клініку атеросклеротичного галюцинозу, “слідові механізми в психопатологічному симптомоутворюванні”, “гострі психопатичні стани”, “тріаду Фрумкіна” (при шизофренії). Опублікував низку монографій та навчальних посібників: “Психіатрична термінологія” (1939), “Коротка диференціальна діагностика деяких форм психічних захворювань” (1951), “Навчальний атлас психіатрії” (1963; у співавторстві з Г.Л. Воронковим), “Психіатрія. Таблиці і схеми” (1977; співавтори — Г.Л. Воронков, І.Д. Шевчук), “Слідові впливи в клініці психопатології” (1978; співавтор — С.М. Лівшиц). Під керівництвом Я.П. Фрумкіна виконано 9 докторських і 38 кандидатських дисертацій.

Йосип Адамович Поліщук (1907—1978) з 1934 до 1941 р. поєднував обов'язки старшого наукового співробітника Українського науково-дослідного психоневрологічного інституту й асистента кафедри Харківського медичного інституту. З 1944 р. працював доцентом кафедри психіатрії Київського інституту вдосконалення лікарів. Після смерті В.П. Протопопова професор Й.А. Поліщук протягом 24 років завідував цією кафедрою. Його наукові дослідження присвячені біохімічним, імунологічним і генетичним аспектам етіології, патогенезу та лікуванню шизофренії та маніакально- депресивного психозу.

У хворих на шизофренію Й.А. Поліщук (1938) виявив порушення білкового метаболізму, що призводять до гестозу. Для ліквідації останнього запропонував дезінтоксикаційну терапію натрію гіпосульфітом і унітіолом. Першим (1956) увів поняття “гіпоенергізм” для шизофренії та “гіперенергізм” — для маніакально-депресивного психозу. Розробляв гіпотезу полігенного успадкування шизофренії. З біохімічних позицій Й.А. Поліщук описав такі синдроми: інтоксикації ендогенного й екзогенного типів, порушення окисних процесів, аліментарної недостатності, порушення ендокринної вегетативної регуляції, для кожного з яких він запропонував методи корекції метаболічних порушень.

Й.А. Поліщук є автором понад 110 наукових праць. Його перу належать 4 монографії: “Біохімічні синдроми в психіатрії” (1967), “Атлас для експериментального дослідження психічної діяльності людини” (1968), “Шизофренія” (1979), “Клінічна генетика в психіатрії” (1981).

Георгій Леонідович Воронков (1923—1992) — ветеран Великої Вітчизняної війни, учасник Параду перемоги на Червоній площі в Москві. У 1953 р. закінчив Київський медичний інститут. З 1953 до 1992 рр. працював у цьому інституті: спочатку асистентом, потім доцентом, а з 1975 до 1991 р. — завідувачем кафедри психіатрії. Протягом 18 років був головним психіатром та головою Проблемної комісії з психіатрії Міністерства охорони здоров'я і Академії медичних наук України. У 1972 р. захистив докторську дисертацію на тему “До проблеми дебютів і ранньої діагностики епілепсій", у якій описав чинники ризику епілепсії (епілептичні радикали), особливу форму епілепсії — цефалголепсію. До напрямів його наукових досліджень також належать: інші форми психозів, алкоголізм, симптоматичні психічні розлади, організація психіатричної допомоги. Г.Л. Воронков с автором майже 100 наукових праць, серед яких “Учбовий атлас психіатрії" (1962; співавтор — Я.П. Фрумкін), “Психіатрія. Таблиці і схеми" (1977; співавтори — Я.П. Фрумкін, І.Д. Шевчук). За його редакцією побачили світ два видання “Довідника лікаря-психіатра" (1981, 1990). Г.Л. Воронков — лауреат Премії імені академіка В.П. Протопопова (1990).

З 50-х років XX ст. починається ера психофармакотерапії, що ознаменувалася широким впровадженням у лікарську практику препаратів зазначеної групи. Цьому передувало вивчення нейромедіаторів при шизофренії, маніакально-депресивному психозі (МДП; за МКХ-10 — біполярному афективному розладі — БАР) та інших психічних хворобах. Відтоді змінилися клінічні прояви шизофренії, епілепсії, БАР та інших психічних недуг, тобто відбувся патоморфоз. Почали активно проводити дослідження з розшифровки структури генів, які зумовлюють психози, що сприятиме розробці методів лікування.

В останні десятиріччя крім описаних вище так званих класичних проблем психіатрії виділяють пріоритетні питання нейропсихіатричних наслідків шкідливих екологічних чинників (“екологічна психіатрія") та катастрофічних ситуацій (“екстремальна психіатрія").