< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Становлення української ідентичності

Ідентифікаційні процеси мали свій початок ще в Україні-Русі XIII– XIV століть, хоча початково й без чітко окресленого єдиного ідеологічного і політичного центру. Самоусвідомлення населення орієнтувалося спочатку на межі своєї общини як територіальний ідентифікатор. Спільним ідеологічно-духовним ідентифікатором стала релігія. У містах поступово набирало сили християнство у формі розбудови храмів, монастирів та введенні християнських празників у поєднанні з язичницькими обрядами.

Етапи формування праукраінської ідентичності

Формування української нації і, відповідно, української ідентичності відбувалося протягом доволі тривалого історичного періоду, в якому насамперед слід виокремити такі два проміжні етапи праукраінської ідентичності – слов'янську та руську.

У зв'язку з цим подамо семантично-змістове наповнення термінів "слов'яни" та "руси" (русичі).

"Слов'яни" – це узагальнений термін для цілого грона народів. Жодного етносу чи територіального або мовного моноліту зі самоназвою "слов'яни" історичною наукою не встановлено. Відповідно й термін "слов'янська самосвідомість" у значенні "ідентичність" незастосовний до періоду формування "руської ідентичності" – XVIII-XTV століть, він є конструктом кінця XVIII століття і виник із появою концепції панславізму. Слова автора "Повісти врем'яних літ": "слов'яни, які сиділи по Дунаю...", свідчать лише про достатню на той час поширеність у писемних джерелах терміна "слов'яни" як узагальненої назви.

"Русь" (походить від однойменної назви торгівельної варязької компанії) початково у VIII столітті являє собою варязьке державне утворення, що володіло сукупністю племен, хоча територія володінь не усвідомлювалася кожним із племен як "руська земля", відповідно й кожне плем'я не усвідомлювало себе "руськими людьми", бо мало своє окреме самодостатнє буття, проте змушене було платити данину завойовникові. Термін "Русь" як назва держави в ХІ-ХІІ століттях переходить на територію під володінням Києва як землю з населенням, де всі племена тепер офіційно іменуються одною назвою – русичі, але, хіба що за винятком полян, не усвідомлюють себе русичами.

Історичні етапи формування національної ідентичності українців

  • Православно-руська ідентичність XIII-XIV століть – сформувалася на підконтрольних монголо-татарам українських землях на основі головного на той час ідеологічно-духовного ідентифікатора, яким стає християнське віровчення, завдяки прихильному ставленню до нього монголо-татар. Прилучення до православно-руської ідентичності в той період стає особливо помітним у містах Галицько-Волинського князівства, завдяки зусиллям князівсько-боярської верхівки та духівництва.
  • Русько-українська ідентичність – у цих рамках формуються європейські підвалини української ідентичності.

Власне українська ідентичність починає своє становлення з часів входження українських земель у "Велике князівство Литовське, Руське і Жмудське" з українсько-білоруською офіційною мовою (1362-1569). У ньому формується власна руська еліта (шляхта) з руською (українською) самосвідомістю, що базувалася на тодішніх поняттях литовсько-польського життєвого простору – "честі", "значності", "справедливості". Реанімується й набуває нового життя поняття "Україна". Межі його вживання розширюються разом зі становленням та зміцненням української військової структури "Військо Запорозьке". Норми публічного життя земель як Литовського, так і Руського князівств виражали "права і вольності" писаного права, що були внормовані Литовськими статутами – Першим 1529 року, Другим 1566 року, Третім 1588 року, який поступово витіснив попередній, а також збірками "німецьких міських прав" – Магдебурзького, Гельминського й "Саксонське зерцало", застосування яких вважалося в Україні традиційним. Руська (українська) спільнота продовжувала жити за Литовським статутом та нормами німецьких міських прав ще близько століття після Зводу "Прав за якими судиться малоросійський народ" (1743). Таким чином, спосіб життя українців, який склався на XVI-XVII століття, був цілком європейським, що знайшло вираження у ставленні до права як вищої трансцендентної вартості; по-друге – в переконанні пріоритетності індивідуального буття над суспільним; по-третє – в поєднанні морального і політично-правового аспектів справедливості; по-четверте, – організації господарського й адміністративного способів життя на основі самоврядності; по-п'яте – в утвердженні свободи визначальним ферментом особистості.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >