Людина в системі національних і загальнолюдських цінностей: роль етносу, роду, племені, народності, нації

У попередньому питанні, описуючи історичний розвиток людської цивілізації, ми коротко спинились на характеристиках антропогенезу і торкнулися оцінки соціогенезу. Тепер варто детальніше розкрити питання етногенезу (походження народу).

Отож, на основі родів, що мають спільне походження і кровноспоріднений зв'язок між собою, утворюється плем'я. Виникнення племен археологи відносять до доби мезоліту – середнього кам'яного віку (10-7 тис. років до н. е.), коли закінчується їх формування як соціальної та етнічної спільності. Характерними рисами племені є наявність племінної території, певна економічна спільність, єдина племінна мова, культура, племінна самосвідомість, традиції, самоназва. На зміну племені приходить нова форма етнічної спільності – народність, яка формується на певній території при натурально-господарській діяльності шляхом злиття й об'єднання різних племен завдяки створенню єдиної мови, культури, традицій, обрядів, виникає і нова форма організації суспільства – держава.

Визначення терміна "етнос", його еволюція

Упродовж свого розвитку людство сформувало систему національних і загальнолюдських цінностей, у якій важлива роль належить етносу. Особливу увагу дослідників привернув термін "етнос", його еволюція впродовж XVIII-XX століть. Були розроблені різні підходи й концепції щодо його трактування та визначення. Зокрема, етнос трактувався як:

• • позначення раннього ступеня історії людства (Л. Морган);
• • визначення меж історико-культурних провінцій (А. Бастіан);
• • означення окремої культурної одиниці (Ж. Ляпуж);
• • означення етнічної групи (Ж. Денікер);
• • означення об'єкта етнографічних досліджень (М. Могилянський).

За визначенням етнос – це соціальне утворення, стійка група людей, що історично склалася як певна цілісність і характеризується низкою ознак: спільна територія проживання, спільна культура, мова, історія й самосвідомість – і має усвідомлення єдності походження і культурної відмінності від інших спільнот. Формування етнічної самосвідомості – необхідна складова існування народу.

Поняття етнос або етнічна спільність, на думку українського етнографа Всеволода Наулка, дуже широке: нація, або етносоціальний організм, етнічна група, або етнікос, етнографічна група, або субетнос. Ці різновиди етносу різняться між собою ступенем соціально-економічного розвитку, самосвідомості та іншими ознаками. Найважливішого значення набуває етнічна самосвідомість, тобто свідомість належності до того чи іншого народу. Поки зберігається це усвідомлення, існує народ.

Наявною є неоднозначність у трактуванні етнічних спільнот світу. Існують різні погляди навіть на те, скільки налічується основних рас. Одні вчені називають три: європеоїдну, монголоїдну, негроїдну. Інші додають ще й австралоїдну, американоїдну раси. Відбувається поділ людства за ознаками (расовими, мовними, чисельністю тощо). У зв'язку з цим сформувалися й певні відмінності у світових етносах, які різняться між собою насамперед за чисельністю носіїв етнічності. Саме чисельність є одним із вагомих факторів, який визначає місце народу в колі народів світу.

На сучасному етапі різні етноси утворюють об'єднання людей у формі націй.

Нація – це вища форма етнічної спільноти, яка твориться впродовж значного історичного періоду з племен і народностей; це – найвища форма суспільства, що її виплекало людство на великому історичному шляху. Вона відзначається спільністю походження, психології, національної свідомості і ментальності, мови, території проживання, економічною єдністю людей, які до неї належать.

Історія людства – це театр співіснування добра і зла. Це означає, що хоча зло й існує поряд із добром, але й добро здатне витривати поряд зі злом, зростаючи на тому самому ґрунті, яким є людська природа.

Людина має власний історичний вимір, який виражається в її здатності об'єктивізувати історію, оповідаючи її в послідовному розгортанні. Історії націй, об'єктивовані й зафіксовані письмово, є одним із найвагоміших елементів культури – елементом, який є вирішальним для ідентичності нації у вимірах часу.

Отже, батьківщина – це великий феномен. Можна сказати, що це феномен, на службу якому розвинулися і далі розвиваються суспільні структури, починаючи з перших племінних традицій. Одначе можна запитати себе, чи не досяг цей розвиток суспільного життя людства своєї остаточної межі. Хіба XX століття не свідчить про дедалі сильніший імпульс до створення наднаціональних структур, ба навіть до космополітизму? Чи не є цей імпульс доказом того, що малі нації, аби вижити, мають влитися в більші політичні структури? Це цілком законні запитання. Проте схоже, що родина, а також нація і батьківщина залишаються речами, яких ніщо не може замінити. Католицька соціальна доктрина говорить у цьому разі про "природні" спільноти, щоб вказати на особливий зв'язок і родини, і нації з природою людини, яка має свій соціальний вимір. Фундаментальні шляхи творення будь-якої спільноти проходять через родину: щодо цього не може бути сумнівів. Утім, схоже, що аналогічне спостереження стосується також нації. Культурно-історична тотожність суспільства зберігається і живиться тим, що міститься у понятті "нація". Звичайно, обов'язково слід уникати певної небезпеки, що ця незмінна функція нації дегенерує в нацизм. XX століття дало нам з цього огляду вельми промовисті приклади, також і щодо їх трагічних наслідків. Як уникнути цієї небезпеки? Гадаю, що правильним шляхом є шлях патріотизму. Адже ознакою нацизму є визнання лише своєї нації і турбота лише про добро власної нації, не зважаючи на права інших. Натомість патріотизм як любов до батьківщини визнає за всіма іншими націями рівні права з тими, які вимагаються для власної нації, а тому є шляхом до впорядкування суспільної любові.

Іван Павло II.

Пам'ять та ідентичність. Бесіди на зламі тисячоліть.

Схема творення нації

Нація не може формуватися й утверджуватися без збереження історичної пам'яті, морально-духовних надбань, самоусвідомлення, відчуття належності до етнічної спільноти, до людського світу взагалі.

Протягом XX століття тривали теоретичні дискусії з питань визначення нації. Є два полярні погляди на природу нації. Перший – конструктивістський, характерний для етнографічної науки країн Західної Європи, за яким нація – багатоетнічне утворення, головними ознаками якого є територія та громадянство. Інший погляд, притаманний українській етнографії і практиці, трактує націю як самодостатню соціокультурну систему і як певний стан історичного розвитку етносу. А відомий український громадський та політичний діяч Дмитро Донцов дав визначення нації як спільності людей, об'єднаних спільним майбутнім.

Складовими схеми творення нації є національні інтереси, національна ідея, національна самосвідомість, національна культура. Важлива роль у творенні нації належить взаємодії етнічного і соціального чинників. Кожна нація виступає як неповторність у розумінні конкретної духовної інфраструктури. Однак у сучасних трактуваннях категорії "нація" є подібності та відмінності. Зокрема, у трактуванні понять "етнічна нація" як кровно-духовної спільноти, в основі якої лежить спільне походження, спільна історія, спільна культура тощо, та "державно-політична нація" – позначає ту частину нації, яка проживала на певній території, обмеженій державними кордонами.

Цінність нації, власна національна значущість, вартісність, за переконанням українського письменника, публіциста Юрія Липи, формується й викристалізовується лише через погляд на світ із "нутра власної раси".

Кожна нація – це неповторність, у розумінні своєї конкретної духовної інфраструктури. Що вона може дати собі і людству? Відповідь знайдемо у самопізнанні, у відкритті власних ресурсів.