Розвиток поглядів на світ і людину в історії людства. Формування ставлення до проблеми "людина – історія"

Початки трактування історії як науки про людину

Це питання варто розпочати з розгляду і трактування розуміння історії як науки у її співвідношенні до людини.

У першій половині XIX століття сформувався погляд на історію як науку, що здобуває знання про минуле. До того часу вважалося, що історія спирається лише на уяву історика, а головним критерієм набутого знання, на думку французького філософа XVII століття Рене Декарта, є достовірність. Він вважав історію шкідливою, бо вона спонукає тікати від реальності.

Уже ближче до предмета нашого вивчення є таке твердження французького історіографа Фюстеля де Кулянжа у XIX столітті: "Історія – не нагромадження різноманітних фактів, що відбулися в минулому; вона – наука про людські спільноти".

"Хто буде дотримуватися тільки сьогодення, сучасного, тому не зрозуміти його, сучасного", – писав у минулому столітті Мишле на початку своєї прекрасної книги "Народ". До благодіяння, яких він чекає від історії, вже Лейбніц зараховував "витоки сучасних явищ, знайдені в явищах минулого", бо, додавав він, "дійсність може бути найкраще зрозуміла за її причинами".

Але після Лейбніца, після Мишле відбулися великі зміни: ряд революцій у техніці непомірно збільшив психологічну дистанцію між поколіннями. Людина століття електрики або авіації відчуває себе, можливо, не без деяких підстав дуже далекою від своїх предків.

Одні дослідники вважають, що події, до нас найближчі, через цю близькість не піддаються неупередженому вивченню; інші ж, навпаки, справедливо вважають, що сьогодення цілком доступно науковому дослідженню. Але ці дослідження достатньо відрізняються від тих, що мають своїм об'єктом минуле. Вони, наприклад, аналізують і намагаються зрозуміти сучасну економіку за допомогою спостережень, обмежених у часі кількома десятиліттями. Іншими словами, вони розглядають епоху, в яку живуть, як відокремлену від попередніх занадто різкими контрастами, що змушує їх шукати пояснення в ній самій...

Спільність епох настільки істотна, що пізнавальні зв'язки між ними і справді обопільні. Незнання минулого неминуче призводить до нерозуміння сучасного. Але, мабуть, настільки ж марні спроби зрозуміти минуле, якщо не уявляєш сьогодення. Одного разу у супроводжував у Стокгольм Анрі Пиренна. Як тільки ми прибули в місто, він сказав: "Що ми подивимося в першу чергу? Тут, здається, збудовано нову будівлю ратуші. Почнемо з цього". Потім, ніби попереджаючи моє здивування, додав: "Будь я антикваром, я дивився б тільки старовину. Але я історик. Тому я люблю життя". Здатність до сприйняття живого – воістину головна якість історика.

Марк Блок.

Апологія історії.

Переміщення уваги історика із суспільства на людину відбулося не одразу. Але вже з першої третини XX століття західні науковці ототожнювали історію з діями людей, що відбулись у минулому. Предметом історії є люди, скаже французький історик XX століття Марк Блок. Французький соціолог і філософ Люсьєн Февр багато зробив для утвердження нових принципів історичного пізнання, присвятив свою творчість "боям за історію", за нову історичну науку – науку про людину, її ментальність, особливості її світосприйняття, про стереотипи мислення, почуття. Л. Февр закликав до "іншої історії", яка включала не лише історії* війн і царювань на престолах, а й вивчення всіх сторін побуту людей у міжвоєнні періоди.

Подібно до Л. Февра, Фернан Бродель створює широку історичну панораму "безподійної історії", де як події фіксуються не лише локальні явища політичного життя суспільства, а й виявлені істориком "аномалії" природного перебігу історичного життя суспільства.

Натомість радянська історична наука, та й сучасна українська, назагал твердять: історія – це наука, яка вивчає у хронологічній послідовності конкретний розвиток людського суспільства, його закономірності та особливості.

За твердженням українського історика Наталії Яковенко, термін "мікроісторія" як історичне знання, сконцентроване на людській особі, виникає у середині XX століття для доволі детального опису конкретних епізодів минулого. Що дуже важливо – мікроісторія переміщає дослідника із світу зовнішнього, вираженого у подіях, у світ

прихований – думок, намірів, світосприйняття конкретної людини, "маленької людини". Людина постає дієвим чинником історії, бо саме вона продукує певні дії та зумовлює існування тих чи інших сфер суспільного життя та історичної діяльності. У цьому плані історія постає як розгортання внутрішніх можливостей людини. Все, що відбувається в історії, насичене людськими прагненнями, інтересами, зусиллями, стражданнями та ін.

Проте в певному плані історія і суспільство завжди більше, ніж окрема людина, бо вони: а) надають простір для самореалізацій великій кількості людей, а не лише окремим індивідам; б) зберігають та фіксують своїми структурами досвід попередніх поколінь; в) прищеплюють окремим індивідам різноманітні інтереси, що виходять за межі їхніх суто індивідуальних життєвих потреб; г) нарешті, формують цілі та смисли, які перевершують окремі людські життєві горизонти і приводять до того, що досить часто людина бачить своє основне завдання у служінні історії та суспільству.

Усе це означає, що людина входить в історію в тих своїх можливостях і проявах, які виявлені та відфіксовані механізмами (або технологіями) соціальної діяльності. Конкретна єдність суб'єктивних і об'єктивних чинників та факторів людської соціальної діяльності, взята з урахуванням її історичних здобутків і тенденцій, постає перед нами як історична доля (або як самовладність історії). Фактично, історія – це сфера людського самовипробовування. Предметом історичного дослідження є людина загалом.

Осмислення суті природи людини, виникнення й динаміки змін у її бутті важливе для розуміння сенсу історії. У кожній людині відбувається взаємодія історії та її внутрішнього світу, природи. Розвиток поглядів на світ і людину в історії людства спричинився не лише до осмислення, переосмислення, інтерпретації історичних подій, фактів, постатей, а й спонукав до "подолання історії" – прийняття її суспільством як органічної складової свого буття, його невід'ємної частини. Формується ставлення до проблеми "людина – історія".

Погляди А. Сміта, Ф. Броделя, Т. Карлейля, М. Вебера яскраво ілюструють наукові пошуки та надбання в цій царині.

Відбувається зміщення уваги із суспільства на людину – "антропологічний поворот".

Важливим є збереження єдності історії як підстави до формування бачення спільного майбутнього. Єдність історії – це основа, "хліб насущний" для сучасників. Усе, що було досі, все близьке сучасникам. Бо і нині, і вчора – це єдине, це характер нації (раси, за українським письменником, публіцистом Юрієм Липою), і її прояви. Пізнати свою історію – це просто пізнавати всі сили своєї раси. Раса з погляду історика – це насамперед сума здібностей і відчувань народу у віках. Історія дає передусім можливість розуміння власного характеру. Не можна вилучати, відкидати з неї ні найменших дрібниць, не намагаючись їх зрозуміти. "Пригоди, бажання, ідеали", за висловом М. Грушевського, як характер народу є важливим для розуміння історії і близьким до сучасності.

Дуже важливим для поступу народу і нації є пошук і досягнення єдності – "одності" історії. Бо єдність історії може дати єдність майбутнього – "будучини".