Історія пам'яті: пам'ять нації, культурна пам'ять, пам'ять і простір

Історія пам'яті як засіб для творення власної ідентичності

У 1920-1930-х роках бере початок теорія історичної пам'яті, засновником якої вважається французький соціолог Моріс Альбвакс. Він писав: "Найчастіше я згадую про щось тому, що до цього спонукають мене інші, що їх пам'ять допомагає моїй пам'яті, а моя пам'ять спирається на їх пам'ять". Пам'ять формується в неоднорідному, фрагментарному просторі суспільства, що склався історично. При цьому пам'ять про минуле і формується, і деформується одночасно, а науки про суспільство мають брати до уваги цей подвійний процес – як мінімум роблячи поправку на його деформівний вплив.

У такому сенсі виходить, що існує колективна пам'ять і індивідуальні рамки пам'яті, а наше індивідуальне мислення й сприйняття здатні до спогаду настільки, наскільки вони укладаються в ці рамки пам'яті та беруть участь у цій пам'яті. На думку М. Альбвакса, історія починається там, де пам'ять закінчується. А отже, для вченого історія – це не різновид офіційної пам'яті, не репрезентація минулого, санкціонована авторитетом науки.

Історія пам'яті як напрям історичних досліджень виник у середині 1950-х років у Німеччині, набуває популярності на зламі 1970-1980-х. На сьогодні виробилося кілька напрямів у вивченні "історії пам'яті": "пам'ять нації", "пам'ять і простір", "пам'ять класів".

Історія пам'яті постає як явище, акт, за допомогою якого суспільство творить власну ідентичність, постійно її уточнює й актуалізує. Надзвичайно важливим і актуальним є збереження історичної пам'яті народу як шляху до цивілізованого поступу держави. Тут суспільство зазвичай зіштовхується із "війнами пам'яті", які часто впливають на сучасну політику і майбутній розвиток держави. Формування власного погляду на свою історію та її провідних діячів стає важливим елементом самоідентифікації народу, ствердження незалежної держави. Цей процес іноді супроводжується забуттям одних спогадів та актуалізацією інших.

Згідно з Іваном Павлом II, пам'ять і забуття – дві важливі сили, що протистоять одна одній, які діють як у людині, так і в людській спільноті. Історична пам'ять тісно пов'язана з ідентичністю. У суспільстві пам'ять народу часто-густо стирається або спотворюється – щоб люди не мали ким пишатися, не мали з ким себе ідентифікувати. Це поширений прийом, що застосовується щодо народів окупованих і впокорених територій. Відбувається підміна справжніх історичних цінностей, пам'яті за допомогою маніпуляцій інформацією через контрольовані та доступні інформаційні ресурси, які можуть сформувати "ідентичності" на тлі фальшивих цінностей минулого і сучасного. Відбувається "розмивання" власної ідентичності, "добровільне" забуття і брак чіткої позиції щодо минулого.

Однією з найхарактерніших ознак суспільної пам'яті є те, що вона міфічна за означенням. Під міфами розуміємо набір тих архетипних знаків і символів, які слугують ніби емоційно навантаженими дороговказами в цьому світі.

Оскільки суспільна пам'ять міфологізована, то її функціонування залежить не так від того, що ми пам'ятаємо, як від того, що ми забуваємо, а точніше від того, що ми погоджуємося забути. Тут стикаємося ще з таким поняттям, як "добровільне забуття". Відомий французький історик Ернест Ренан у лекції "Що таке нація?" 1882 року стверджував: "Забування, а я би навіть сказав неправильне розуміння історії, є підставовою умовою формування нації". Вважається, що народи "добровільно забувають" або коригують свою історію задля досягнення вищих цілей. З цією метою відбувається й ідеалізація певних історичних подій, постатей.

Іван Павло II у книзі "Пам'ять та ідентичність. Бесіди на зламі століть" спиняється на темі ідентичності. Він стверджує, "що найкращим внеском країн у творення єдиної Європи є захист, збереження власної ідентичності". Він добре розуміє, що сьогодні багатьом країнам загрожує небезпека "затьмарення" і навіть втрати їхньої ідентичності і що боротьба за її збереження дуже часто є боротьбою за виживання народу як такого. Особливо актуальними є проблеми ідентичності для тих країн, які остаточно не визначилися з власною тотожністю та ідентичністю й вагаються між Сходом і Заходом, між минулим і майбутнім, між гіркою правдою сьогодення і солодкою брехнею вчорашнього.

Які можна поробити висновки з багатства, різнорідности і своєрідности українців? Висновки ці, річ ясна, мали б дати щось практичне для будуччини. Це мало б бути щось, може, таке, що "направляє", "пророкує" чи хоч творить атмосферу пересади.

Може, єдиною формулою було б: будь приготовлений до власної історії!

Історія дає передусім можливість зрозуміння власного характеру: як же ж можна хоч найменшу дрібницю відкинути в ній, не стараючись навіть зрозуміти її?

Батько сучасних істориків України Михайло Грушевський висловив розуміння історії, близьке до сучасного. В своїм вступнім викладі у Львові (дня 12. X. 1894) він зазначив, що хоче зрозуміти в історії "стан економічний, культурний, духовний цієї маси українців, їх пригоди, їх бажання й ідеали". Отже, й для нього, що, може, не вмів підійти до тієї "маси українців" як організму, все ж найважливішим було те, що висловлює пригоди, бажання й ідеали – характер раси.

Одність історії як вислів характеру – це в сучасних європейських країнах нормальна річ. Але коли для здобуття одности з недавньою історією не треба посередників, то для одности з давніми віками треба істориків із суцільними переживаннями історії. Тоді виросте велика історія. Лишень треба визволитись. Треба визволитися від змови істориків. Легко на війні вогнем бити в позиції ворога, тяжче вгадувати чужі пропагандистські й провокаторські посуви в українськім житті. Всі властивости раси, всі прикмети терену і всі генеральні ідеї, однак, мають щось, що не є формулкою, але є тривале, не є дефініцією, але завжди зостанеться важливим у практиці і, врешті, є цілком українське. Ті поняття є прості, але вони є певні, вони є важливі, вони були відвіку. Це – великі заповіти української раси. Вони лишень можуть дати одність будуччини, в оперті на одности організації і одности історії.

Юрій Липа.

Призначення України.

Історична пам'ять відіграє важливу роль у процесі формування національної ідентичності, оскільки уявлення про минуле посідають ключове місце у структурі ідентичності. Дійсна ідентичність може формуватися тільки на тлі дійсних значущих цінностей людського життя – батьківщини, історії, традицій, верховенства закону, загалом – на тлі власної культури.

Від наявності історичної пам'яті в народу залежить прагнення до власного політичного визначення. Суспільство, яке отримує повну інформацію про своє минуле, стає на шлях самоствердження, і, навпаки, якщо його цього позбавлено, воно, на думку Я. Грицака, "втрачає панування над власною поведінкою".

Тому основою політики поневолення і панування є коригування історичної пам'яті, аж до невпізнання, формування, за висловом Я. Грицака, так званої "короткої пам'яті", тої, яка була вигідна правлячій владі. Як приклад, підхід до вивчення історії в СРСР – переважний обсяг інформації з історії України, чи то пак Української РСР, припадав саме на період радянський, який всіляко деталізувався.

Найбільша біда України сьогодні – відсутність спільного українського погляду, історичної пам'яті про своє минуле, з якого би формувалися впевнені кроки у майбутнє. Україна та її народ протягом новітньої доби – радянського панування та з часу проголошення незалежності України 1991 року були штучно розділені на схід і захід, "східняків-москалів" і "бандерівців". У кожної частини народу України була своя історія, свої герої, часто суперечливі, інколи – непримиренні вороги.

Війни історичної пам'яті – явище нерідкісне. Особливо вони тривалі й запеклі в суспільствах, які щойно здобули незалежність, а особливо по десятиліттях панування авторитарного режиму. Кожний такий режим неминуче ділить суспільство на тих, хто його підтримував, і тих, хто був його жертвами. І ще – сформувалося певне неписане правило: чим віддаленіша від нас історична подія чи постать, тим більше одностайності щодо її оцінки спостерігається серед мешканців різних регіонів. Скажімо, більш-менш рівним і однаковим є сприйняття діяльності гетьмана Богдана Хмельницького (1595-1657) та ставлення до нього серед жителів України, аніж до провідника Організації українських націоналістів Степана Бандери (1909-1959), чия постать викликала донедавна запеклі суперечки та дискусії.

Останні події в Україні – Революція гідності, воєнні дії на Сході України призвели до зростання активності громадянського суспільства та громадян держави загалом. На перше місце виходять ті ще в недавньому минулому суперечливі постаті, які були активними учасниками, провідниками та ідеологами боротьби за державну самостійність України в 1930-1950-х роках, – С. Бандера, Р. Шухевич, а тепер стали символами й уособленням боротьби за збереження її суверенітету і територіальної цілісності на сучасному етапі. Є вже влучний вислів: "Те, ким ми є, залежить від того, що ми пам'ятаємо про себе". І, на жаль, дуже часто народи пам'ятають про себе мало або у викривленому руслі уявляють свою історію. Через те складно і важко відбувається самоідентифікація народу.

Завдання будь-якої історичної концепції – сприяти усвідомленню сучасної епохи, показати людям місце в ній. Стосовно України йдеться про вироблення і представлення такого варіанта минулого, який надасть їй можливості для розвитку, а не буде приводом для постійних суперечок, сварок, конфліктів. Скидається на те, що процес зрушився з мертвої точки, протиріччя в цьому плані зменшуються. Кожне нове покоління хоче мати свою історію, своїх героїв, і це, безумовно, добре, бо свідчить про рух уперед, поступ у розвитку суспільства, за умови, що ці герої – "позитивні" з погляду націє- та державотворення. Вони скоріше прагнуть "творити" історію, аніж постійно на неї оглядатися, і це те, що об'єднає більшість громадян, незалежно від регіональних поділів та політичних уподобань.

Минуле зберігається в людській пам'яті уривками, майбутнє – невідоме, примарне. Лише теперішнє мало б бути ясним, зрозумілим, бо людство перебуває в ньому. Однак саме воно, теперішнє, залишається неприступним, бо зрозумілим воно було б за умови повного знання минулого, яке слугує йому основою, і майбутнього, яке приховує в собі минуле. Людство прагне до усвідомлення ситуації нашого часу. Однак ця ситуація має приховані можливості, які стають зрозумілими лише після свого втілення.

Найбільший оптимізм європейської історії в тому, що Європа – як концепція і цивілізація – увесь час стояла перед великими кризами, проте сприймала ці кризи не як поразки чи крах, а як виклики, які можна і треба долати. Лише в масштабі світової історії стає зрозумілим, які глибокі зміни, підготовлені протягом двох останніх століть, відбулися в наш час; зміни, які за своїми наслідками незрівнянні ні з чим, що нам відомо з історії минулих п'яти тисячоліть.