Правовий статус особи і громадянина

Співвідношення прав, свобод і обов'язків людини і громадянина

Кожна людина, де б вона не перебувала, має право на визнання її правосуб'єктності.

Загальна декларація прав людини.

Сучасний період розвитку суспільства характеризується якісно новим станом, який визначається як процес глобалізації – всесвітній процес, що об'єднує національні утворення в єдину світову систему. Глобалізація передбачає зближення національних правових систем, створення єдиних правових стандартів, насамперед у сфері захисту прав людини. В умовах глобального світу права, свободи, обов'язки людини і громадянина посідають основне за важливістю місце порівняно з іншими правовими явищами.

Сьогодні визнання та юридична захищеність прав та свобод людини і громадянина справедливо вважається головною ознакою правової державності. Саме за цією ознакою сучасна демократія відрізняється від своїх історичних прототипів, стає більш виваженою і гуманною. Стаття 4 Конституції України прямо визначає, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю; права і свободи людини та гарантії щодо них визначають зміст і спрямованість діяльності держави; держава відповідає перед людиною за свою діяльність; утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

Кожна людина має право на ефективне поновлення у правах компетентними національними судами в разі порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом.

Загальна декларація прав людини.

У будь-якій демократичній, правовій, соціальній державі права та свободи людини і громадянина становлять найважливіший соціальний і політично-юридичний інститут, який об'єктивно є виміром досягнень цього суспільства, показником його зрілості, цивілізованості. Він є засобом доступу особистості до духових і матеріальних благ, механізму влади, законних форм волевиявлення, реалізації своїх інтересів. Поряд із цим, це обов'язкова умова вдосконалення самого індивіда, зміцнення його статусу, гідності.

Наразі майже всі дослідники в цій царині єдині в тому, що права та свободи людини і громадянина мають природний характер, тобто надані індивіду від народження; держава ж повинна визнавати невід'ємність цих прав від людини і закріплювати їх нормативно з метою більшої забезпеченості й реалізації останніх учасниками суспільних відносин.

На думку вчених, права – це певні можливості людини, тобто її спроможність діяти певним чином або ж утримуватися від певних учинків з тим, аби забезпечити собі належне існування, розвиток, задоволення тих потреб, що сформувалися. Права людини розуміються у загальновизнаному для особистості юридичному значенні як право на життя і здоров'я, право на честь і гідність, право на недоторканність і безпеку, право на свободу слова, право на творчість, право на свободу отримання і використання інформації, право на приватне життя.

Таким чином, права і свободи людини можна визначити як систему природних невідчужуваних від особи можливостей, які потрібні їй як для задоволення своїх життєво необхідних потреб та інтересів, так і для духовного зростання. У свою чергу, поняття прав і свобод громадянина визначимо як систему закріплених у національному законодавстві природних невідчужуваних від особи можливостей, необхідних їй для нормальної життєдіяльності й розвитку.

Кожна людина має обов'язки перед суспільством, у якому тільки й можливий вільний і повний розвиток її особи.

При здійсненні своїх прав і свобод кожна людина повинна зазнавати тільки таких обмежень, які встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання і поваги прав і свобод інших та забезпечення справедливих вимог моралі, громадського порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві.

Здійснення цих прав і свобод ні в якому разі не повинно суперечити цілям і принципам Організації Об'єднаних Націй.

Загальна декларація прав людини.

Відносини між людиною і державою не можуть бути односторонніми, вичерпуватися питаннями про права людини, – вони вимагають виконання людиною і громадянином певних обов'язків перед державою і суспільством. Не може бути з погляду сучасних критеріїв гуманізму та соціальної справедливості як обов'язків без прав, так і прав без обов'язків. Саме права та свободи людини і громадянина, з одного боку, і обов'язки людини і громадянина – з другого, в органічній єдності становлять таку юридичну конструкцію, як правовий статус. Отже, обов'язок людини і громадянина – це юридичне визнання необхідності певної її поведінки, зумовлене потребами існування та розвитку інших людей, держави і суспільства.

Правовий статус особи і правовий статус громадянина можуть існувати окремо (наприклад, коли особа є іноземцем чи не має громадянства), а також можуть збігатися – за наявності громадянства в особи або коли держава гарантує реалізацію проголошених суспільством цінностей.

Місце особи в суспільстві, а громадянина в державі визначається реальністю наданих їм прав і обов'язків. Характеристика співвідношення правового статусу особи і правового статусу громадянина визначає особливості становища людини в державно організованому середовищі. Зазначимо, що категорії "правовий статус особи" і "правовий статус громадянина" мають самостійний характер, а їхня взаємодія засновується, по-перше, на нерозривності суспільства і держави, а по-друге – на наявності спільних та особливих ознак наведених юридичних понять.

Спільні риси підкреслюють похідний характер цих категорій та їхню залежність від рівня організованості систем, що їх гарантують. Як правовий статус особи, так і правовий статус громадянина:

• • характеризують правове становище єдиного суб'єкта – людини;
• • мають єдиний зміст;
• • певним чином встановлені і закріплені;
• • засновані на гуманістичних принципах і загальнолюдських цінностях;
• • відображають рівень розвитку суспільства і держави та визначають його;
• • гарантовані системою засобів;
• • мають спільну мету – упорядкування відносин між людьми та взаємодію індивіда і соціальної системи (нації, народу, суспільства, держави);
• • мають визначену структуру, що характеризується певною взаємодією компонентів.

Правовий статус особи – це система закріплених у нормативно-правових актах і гарантованих державою прав, свобод, обов'язків, відповідальності, відповідно до яких індивід як суб'єкт права (тобто такий, що має правосуб'ектність) координує свою поведінку в суспільстві. Центром правового статусу особи є її юридично закріплене становище в суспільстві й державі.

Кожна людина, для визначення її прав і обов'язків і для встановлення обґрунтованості пред'явленого їй кримінального обвинувачення, має право, на основі повної рівності, на те, щоб її справа була розглянута прилюдно і з додержанням усіх вимог справедливості незалежним і безстороннім судом.

Загальна декларація прав людини.

За характером правового регулювання розрізняють три види правового статусу: 1) загальний (конституційний) – правовий статус, який передбачає основні конституційні права і обов'язки громадянина; 2) спеціальний (колективний) – правовий статус, який надається окремим групам осіб і громадян; 3) індивідуальний (персональний) – правовий статус, який надається окремій особі чи громадянину правозастосовними актами. Усі зазначені правові статуси поєднані між собою. Наприклад, особа може бути одночасно громадянином України (загальний правовий статус), викладачем у ВНЗ (спеціальний правовий статус, передбачений Законом України "Про вищу освіту" від 01.07.2014 № 1556-VII), Героєм України (індивідуальний правовий статус, який надається особі правозастосовним актом – Указом Президента України).

За суб'єктним складом розрізняють такі правові статуси:

• а) фізичні особи – громадянин України, особа без громадянства (апатрид), особа з подвійним громадянством (біпатрид), іноземець, біженець та ін.;
• б) посадові та службові особи – прокурор, суддя, міністр, голова державного комітету, депутат та ін.;
• в) особи, які мають особливий спеціальний статус з огляду на специфіку їхніх повноважень і небезпечні умови праці (розвідники).