Постнекласична наука, її принципи і тенденції розвитку

3. Поняття постнекласичної науки було введено в кінці 80-х років XX століття для того, щоб позначити новий етап у розвитку науки, пов'язаний із науковою революцією, яка розгорталася протягом трьох останніх десятиліть і досі не завершилася. У процесі цієї революції з'явились і почали успіїпно реалізовуватися фізична науково-дослідна програма унітарних калібрувальних теорій (С. Вайнберг, А. Салам та інші) і загальнонаукове дослідницька синергетична програма (Г. Хакен, І. Пригожин). Перша з них здійснюється в галузі фізики високих енергій та космології, виявляючи нові закономірності розвитку в мікро- і мегасвіті. Друга стосується нового розуміння звичного макросвіту і не має дисциплінарних кордонів. її предметна область виходить за межі природних процесів в область людиновимірних самоорганізованих екологічних, технологічних, соціальних систем. Істотна ознака постнекласичної науки – постійна включеність суб'єктивної діяльності в "тіло знання". Вона враховує співвіднесеність характеру одержуваних знань про об'єкт не тільки з особливістю засобів і операцій діяльності суб'єкта, що пізнає, а й з її (діяльності) ціннісно-цільовими структурами.

Ознаки постнекласичної науки

Дослідники виділяють такі ознаки постнекласичної науки:

• • зміна характеру наукової діяльності, зумовлена революцією в засобах отримання і збереження знань (комп'ютеризація науки, зрощення науки з промисловим виробництвом і т. ін.);
• • поширення міждисциплінарних досліджень і комплексних дослідних програм;
• • підвищення значення економічних і соціально-політичних чинників і цілей;
• • зміна самого об'єкта – відкриті самоорганізовані системи;
• • включення аксіологічних факторів до складу пояснювальних пропозицій;
• • використання у природознавстві методів гуманітарних наук, зокрема принципу історичної реконструкції.

Парадигмальной) теорією постнекласичної науки виступає синергетика.

Синергетика як методологія постнекласичної науки

Початок синергетиці покладено 1973 року виступом німецького вченого Г. Хакена на першій конференції, присвяченій проблемам самоорганізації. Г. Хакен – творець синергетики – звернув увагу на те, що корпоративні явища спостерігаються в найрізноманітніших системах, чи це астрофізичні явища, фазові переходи, гідродинамічні нестійкості, утворення циклонів в атмосфері, динаміка популяцій і навіть явища моди. У своїй класичній роботі "Синергетика" він відзначав, що в багатьох дисциплінах, від астрофізики до соціології, ми часто спостерігаємо, як кооперація окремих частин системи приводить до макроскопічних структур або функцій.

Синергетика в її нинішньому стані фокусує увагу на таких ситуаціях, у яких структури або функції систем переживають драматичні зміни на рівні макромасштабів. Зокрема, синергетику особливо цікавить питання про те, як саме підсистеми або частини виробляють зміни, цілком зумовлені процесами самоорганізації. Парадоксальним здавалося те, що при переході від неврегульованого стану до порядку всі ці системи поводяться подібно. Г. Хакен підкреслює, що у зв'язку з кризою вузькоспеціалізованих галузей знання інформацію треба стискувати до невеликого числа законів, концепцій або ідей, а синергетику можна розглядати як одну з таких спроб. На думку вченого, існують ті самі принципи самоорганізації різних за своєю природою систем, від електронів до людей, а отже, мову слід вести про загальні детермінанти природничих і соціальних процесів, на знаходження яких і направлена синергетика.

Синергетика виявилася дуже продуктивною науковою концепцією, предметом якої стали процеси самоорганізації – спонтанного структурогенезу. Вона включила концепцію нестабільного нерівноважного світу, феномен невизначеності й багатоальтернативності розвитку та ідею виникнення порядку з хаосу. Основоположна ідея синергетики полягає в тому, що нерівноважність мислиться джерелом появи нової організації, тобто порядку. Тому головна праця І. Пригожина та І. Стенгерс отримала назву "Порядок з хаосу" (1986). Отже, для поведінки самоорганізовних систем важливі інтенсивність і міра їх нерівноважності.

Учені виділили два основні типи матеріальних систем:

• • замкнені, в яких протікання процесів веде до встановлення стану рівноваги, найважливішими ознаками якої є лінійність та рівноважність;
• • відкриті, головними ознаками яких є нелінійність і нерівноважність. В останніх перебіг процесів за певних обставин сприяє появі впорядкованих структур, тобто посиленню самоорганізації. Відкритим системам властиві наявність потужніших джерел розвитку, обмін речовиною та енергією з навколишнім середовищем.