Досвід європейських країн у сфері функціонування національних мов

Дослідження мовного досвіду європейських держав з метою застосування його для розв'язання мовних проблем в Україні є доцільним та потрібним, оскільки Україна прагне інтегруватись у демократичний простір.

Франція

Французьке мовне законодавство було і залишається одним із найбільш послідовних та активних у світі. Мовна політика у Франції завжди була частиною державної політики, починаючи з 813 року і до сьогодні. Мовна політика Франції спрямована на підтримку і розвиток єдиної мови – французької.

Відповідно до Розділу І "Про суверенітет" Статті 2 Конституції П'ятої Республіки (Конституційний закон № 92554 від 25 липня 1992 року), єдиною офіційною мовою Французької Республіки є французька мова. (TITREІ "DE LA SOUVERAINETE" Article 2: "La langue de la Republique est le frar^ais"). Міноритарні мови – мови етнічної меншості, мови великих груп емігрантів – усього 25 ідіом – розглядаються як національне багатство (patrimoine national). Францію проголошено полікультурною країною, але з однією національною мовою.

Заслуговує на увагу позиція Франції щодо Європейської хартії регіональних мов і меншин: вона належить до тих європейських країн, які підписали Хартію, але не ратифікували її. Своїм рішенням від 15 червня 1999 року Конституційна рада Франції, покликаючись на те, що Хартія наділяє особливими правами окремі "групи мовців усередині територій, де ці мови використовуються, і тим самим зазіхає на конституційні принципи неподільності Республіки, рівності перед законом і єдності французького народу", заборонила ратифікувати Хартію. Крім того, Конституційна рада вирішила, що положення цього документа суперечать першому абзацу статті 2 Конституції Франції ("Мовою Республіки є французька"), оскільки можуть призвести до визнання права використовувати іншу мову, ніж французька, не лише у приватному житті, а й у суспільній сфері, до якої Хартія відносить правосуддя, адміністративні та державні органи.

Мовну політику Франція розвиває у двох напрямах: внутрішня мовна політика і зовнішня мовна політика. Зовнішня мовна політика виявляється в тому, що Франція прагне підтримати позиції своєї мови в міжнародних організаціях: в Європейському суді, Європейському фінансовому суді та службах Європейської комісії. Уряд організовує мовне стажування для службовців, членів ЄС, учених, журналістів, студентів. На міжнародній арені позиції французької мови посилює діяльність суспільних організацій, насамперед Франкофонія ( La Francophonie) – міжнародна організація співробітництва франкомовних країн світу. До її складу зараховано 56 членів, що є державами або частинами держав світу, а також 14 спостерігачів. Головним критерієм для вступу до організації вважають не ступінь володіння французькою мовою населення тієї чи іншої країни, а, скоріше, культурні зв'язки із Францією, що склалися протягом десятиліть або навіть століть. Зокрема, Україна є спостерігачем Франкофонії. Окрім того, велику роль відіграє організація Альянс Франсез (Alliance Frangaise), що має свої представництва у 133 країнах світу, де навчаються 360 тисяч студентів. Завдання цієї організації – розширювати використання французької мови у світі. Україна могла би скористатися цим досвідом для розвитку й популяризації української мови, насамперед у тих країнах, де є потужні українські діаспори.

Основним законом про мову у Франції, який регулює внутрішню мовну політику, є закон Тубона (Loi Toubon – закон 94-665 від 4 серпня 1994 року стосовно використання французької мови). Причиною запровадження закону стало поступове збільшення впливу англійської мови у всіх сферах життя французького суспільства. За законом Тубона, французька мова "є мовою освіти, праці, торгівлі та публічних послуг. Вона – привілейований засіб зв'язку між державами франкомовної спільноти", інша стаття закону наголошує, що "будь-який напис, оголошення, нанесені або зроблені в громадських, публічних місцях чи в громадському транспорті й призначені інформувати населення, повинні бути французькою мовою", наступна стаття чітко регламентує статус французької мови в освіті ("мова освіти, іспитів і конкурсів, а також дисертацій і доповідей державних і приватних закладів – французька, за винятками, виправданими випадками, коли викладачів запрошено з інших іноземних держав") та в засобах масової інформації ("публікації, огляди, повідомлення, поширювані у Франції через засоби масової інформації, повинні бути французькою або принаймні супроводжуватися тезами французькою") (закон Тубона, 1994).

Доповнюють закон Тубона законодавчі акти щодо вживання французької мови у ЗМІ, медицині, торгівлі та ін. Наприклад, однією з показових поправок до закону Леотара (loiLiotard): є така, що стосується квот для франкомовних пісень і виконавців: "...пропорція музичних творів, створюваних або виконуваних французькими і франкомовними авторами та артистами, повинна досягти як мінімум 40% пісень французькою мовою, щонайменше половина з яких – нові твори або виконувані новими талантами. Ці твори поширюються в найкращий для слухання час...". У "Кодексі охорони здоров'я" записано, що лікар повинен виявити достатнє знання французької мови. "Кодекс торгівлі" передбачає, що "бухгалтерські документи мають бути викладені французькою мовою". "Кодекс громадянства" проголошує, що "ніхто не може прийняти громадянства, якщо не подасть доказів своєї асиміляції у французьке суспільство через достатнє знання французької мови".

Декретом 1996 року про збагачення французької мови (Decret п° 96- 602 du 3 juillet 1996 relatif a lenrichissement de la langue francaise) в міністерствах утворено спеціалізовані комісії з термінології та неологізмів, а також Головну комісію з термінології та неологізмів, яка збирається раз на місяць, розглядає пропозиції міністерських комісій і затверджує список нових термінів. Очолює цю комісію член академії наук.

Звичайно, закон Тубона не був би таким дієвим, якби за його порушення та невиконання не призначалося покарання – штрафи різного класу, передбачені Декретом 1995 року (Decret0 п 95-240 du 3 mars 1995 pris pour Vapplication de la lot relative a Vemploi de la langue francaise).

Ще однією особливістю французької мовної політики є розбудова інституційної сфери. Контроль за виконанням мовних законів та координуванням мовної політики здійснює Головне управління з питань французької мови і мов Франції (найважливіша мовна інстанція у Франції), що підпорядковане прем'єр-міністрові. Є ще Вища рада французької мови, яку очолює Голова Ради міністрів. Вища рада франкомовності підпорядкована президентові Франції. Її діяльність лежить у площині міжнародної політики. Французька академія безперервно, упродовж кількасот років, опрацьовує та унормовує словник.

У питанні мови французька суспільна думка солідарна з вищим керівництвом держави. Французи придумали своєрідний конкурс для "стимулювання" високопосадовців і відомих приватних власників, які публічно ігнорують французьку мову: щороку їм присвоюють титул "Англійський попихач" та "Англійський попихач міжнародного рівня". Колишній Президент Франції Жак Ширак, а за ним міністр фінансів і голова МЗС Франції 23 березня 2006 року залишили залу, де відбувався саміт Євросоюзу, – на знак протесту проти виступу представника європейської федерації підприємців Unice, колишнього голови Національної ради французьких підприємців Ернеста-Антуана Сеєра англійською мовою.

Таким чином, мовне законодавство Франції охоплює всі сфери суспільного життя, його постійно вдосконалюють відповідно до вимог часу. Загалом мовна політика Франції включає мовне планування (наявність досконалої законодавчої та нормативної бази), мовний контроль (наявність санкцій, закріплених законом, за невиконання мовного законодавства), мовні інституції (наявність органів контролю та координації мовної політики), мовну кодифікацію (діяльність Альянс Франсез, що унормовує та опрацьовує словник), міжнародне співробітництво (Франкофонія). Загалом це політика монолінгвізму (спрямована на укріплення позицій лише французької мови), і її підтримує французьке суспільство.

Щодо перспективи застосування мовної політики Франції в Україні варто зазначити: у нашій державі неможливо провадити політику монолінгвізму, спрямовану на підтримку лише української мови, оскільки Україна ратифікувала та підписала Хартію, крім того, українське суспільство не звільнилося від наслідків радянської колоніальної політики і не є настільки національно свідомим, як французьке. Мовну ситуацію в Україні характеризує боротьба двох мов за подальше домінування. Мовні питання тісно переплетені з проблемами цивілізаційного вибору українців; формуванням мовної, національної, державної свідомості; знищенням комплексу меншовартості та ін. Тож будь-яка примусова політика викличе обурення і спротив. Тому загалом застосувати аналог закону Тубона в Україні наразі неможливо.

Почати варто з усвідомлення того, що мовна політика є складовою національної політики, вибір мови – це і цивілізаційний вибір водночас, а наявність політичної волі державної влади є необхідною умовою ефективної мовної та національної політики. З досвіду Франції варто перейняти такі складові мовної політики: мовне планування, мовний контроль, мовні інституції, мовну кодифікацію, міжнародну співпрацю. Мовне планування передбачає напрацювання законодавчої та нормативної бази для регулювання мовної політики. Мовний контроль включає розроблення закону, що визначає санкції за невиконання та порушення мовного законодавства. Мета мовної кодифікації полягає у звільненні українського правопису від наслідків радянської політики "уподібнення та асиміляції" (проект такого правопису вже існує, проте через брак політичної волі він не був затверджений) і створенні спеціальної комісії з термінології, яка б унормовувала та опрацьовувала словник. Міжнародна співпраця має полягати в поширенні та популяризації української мови, насамперед у тих країнах, де є потужні українські діаспори.

Мовна політика України не має бути політикою "примусу" чи "насадження", а політикою "необхідності" та "професійної перспективи" (державні установи, освіта, діловодство, судочинство) і, звичайно, "економічної вигоди" (ЗМІ, шоу-бізнес, реклама, кіноіндустрія, книгодрукування).